Зодчий собору української духовності

 Квітень 2, 2018

5545_p_21_img_0001Олесь Гончар був ініціатором створення Товариства української мови та Народного руху України й визнаним світовим інтелектуалом

Постать Олеся Гончара така велична, що сам перелік його звань, посад, нагород, свідчень світового визнання великообсяговий. Він був видатним українським письменником, твори якого було відзначено кількома преміями колишнього СРСР, Державною премією України імені Т. Г. Шевченка. Олесь Терентійович увійшов в історію як активний громадський діяч: його неодноразово обирали депутатом Верховної Ради СРСР і Верховної Ради України 1-го скликання, його було удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Високо було оцінено й ратний подвиг цього українця в роки Другої світової війни. Старшина мінометного підрозділу 72-ї гвардійської стрілецької дивізії (її правонаступником нині є 72-га бригада імені Чорних Запорожців) Олесь Гончар на фронті двічі зазнав поранення. Його було нагороджено орденами Слави ІІІ ступеня, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, трьома медалями «За відвагу», медаллю «За взяття Берліна» тощо.

Історію своєї дивізії під час визволення Європи від фашистських загарбників письменник відтворив у романі «Прапороносці», який вийшов друком у 1946–1948 роках. Наступний роман «Людина і зброя» ґрунтувався на спогадах автора про участь у війні в складі студентського добровільного батальйону. Саме за цей твір Олесь Терентійович став 1962 року першим лауреатом Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Після закінчення війни у творчості письменника набуло відображення мирне життя в Україні. Наприклад, у книжці новел «Тронка» Олесь Гончар уперше в українській літературі порушив проблеми викорінення сталінізму, боротьби старого з новим. На хвилі хрущовської відлиги роман було удостоєно 1964 року Державної премії. А от наступний твір «Собор» не сподобався республіканській компартійній владі. Бо через історію Троїцького собору в Новомосковську Дніпропетровської області автор привернув увагу до боротьби за відродження духовності, історичної пам’яті народу. В образі негативного персонажа бездуховного партійця-пристосуванця, що здав свого батька в будинок для старих людей, перший секретар Дніпропетровського обкому партії Ватченко впізнав себе. Весь тираж книжки було конфісковано, крім того, припинили переклад її російською мовою. Автора піддали критиці в республіканських газетах. Але відтоді Олеся Гончара в народі стали називати зодчим собору української духовності.

У часи перебудови й пізніше, коли Україна здобула незалежність, Олесь Гончар активно включився в громадське життя. Він став ініціатором створення Товариства української мови та Народного руху України. Свої погляди на розвиток незалежної держави він висловив у книжці «Чим живемо. На шляху українського відродження». За самовіддане служіння Україні на ниві літератури, визначний особистий внесок у національне й духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності й добра Олеся Гончара 2005 року було удостоєно звання Героя України (посмертно). А коли відбувалося всенародне опитування, то його ім’я внесли до переліку ста найвідоміших українців.

 

Олесь Гончар у листах

Постать Олеся Гончара постала переді мною по-новому, коли прочитав книжку «Олесь Гончар. Листи». Її підготували до друку дружина письменника Валентина Данилівна та мій перший наставник по роботі в редакції газети Київського військового округу полковник у відставці Яків Григорович Оксюта. Він товаришував з Олесем Гончаром під час навчання в 1933–1937 роках у Харківському технікумі журналістики. За допомогою кількох сотень листів упорядники книжки відтворили раніше невідомий портрет автора «Прапороносців». Ось яким він постає в деяких із листів, написаних у різні роки

14 вересня 1934 року Юренку О.С.

(Юренко Олесь Степанович (1912–1990) на той час працював секретарем козельщанської районної газети «Розгорнутим фронтом» і покликав працювати в ній після 7-го класу юнкора Олеся Гончара й таким чином урятував його від голодної смерті).

«…Очевидно, Шура, ти хочеш знати про харківські новини. Я, «значиться», вчуся. Опановую всесвітню історію, історію народів, різні математики і подібні «граніти» науки.

Посідаю посаду редактора групової стінгазети «Молодий журналіст». Сьогодні вихідний. О 12-й перші збори літгуртка технікуму (я вже записався). Керує цим літгуртком один здібний товариш (з Горьким листується). Говорив із початківцями Харкова. Особливо захоплюються Тичиною…»

Твій Олесь Гончар».

 

20 грудня 1948 року Прасолу І.А.

(Прасол Іван Антонович — командир мінометної роти, в якій у роки війни служив Олесь Гончар).

«Дорогий Іване Антоничу! …Збираюся весною побувати і на Чернігівщині, заскочу й до Вас, коли Ви, звичайно, не проти цього… Згадую Вас часто хорошим, теплим словом, згадую наші ночі в землянках та в походах. Весною після присудження мені Сталінської премії був у наших однополчан. «Стариків» залишилось мало, але дехто є. Зустріч пройшла чудово. Розповів я їм про всіх наших бойових друзів, ветеранів, у тому числі про Вас, Іване Антоновичу»

 

16 лютого 1995 року Жулинському М.Г.

(Жулинський Микола Григорович — український літературознавець, критик, державний діяч).

«Глибокошановний Миколо Григоровичу!

Пересилаю Вам, як і домовлялися, листа, що надійшов із Дніпропетровська від директора школи Т. В. Стеблини. Ця україномовна школа потерпає від нестачі і підручників, і художньої літератури, і, звичайно ж, технічного сучасного обладнання. Зробіть, будь ласка, все, що від Вас залежить (а від Вас залежить багато), щоб діаспора посприяла цій школі в придбанні ксерокса…

З пошаною Ол. Гончар».

 

Наведений лист — один з останніх, які написав письменник за життя. Він засвідчує, що, переживши три інфаркти й інсульт, Олесь Терентійович хоч кількома рядками, але власноручно відповідав на листи. Із цього приводу в щоденнику він записав: «Ждуть від мене люди підтримки, а сили тануть. Рядок написати — і то дається нелегко. Хоч слово, крихту душі — роздай усе, у цьому смисл…»

Уже ці листи, які ми оприлюднили, відкривають нові сторінки біографії й творчого життя Олеся Гончара, його державної та громадської діяльності. Він належав до тих українських патріотів, які творили й захищали державу, були оберегом нашої духовності.

Володимир ЧІКАЛІН, «Народна армія»

 

Схожi записи: