«Коли ти залишаєшся з міною наодинці, час мовби зупиняється»

 Березень 23, 2018

5544_p_12_img_0001Сапер Олег Хоптій — один із небагатьох офіцерів, нагороджених бойовим орденом ще на самому початку бойових дій на Донбасі

Нагадаю відомий факт: ветерани Другої світової війни між собою шанували орден, отриманий 1941 року, більше, ніж кілька таких, але наприкінці війни. Бо коли нацисти тільки-но ступили на нашу землю, було не до відзначення героїв. Головним було зупинити ворожу навалу і просто вижити. Щоб фронтовик отримав державну відзнаку, йому тоді належало вчинити щось дійсно особливе

Історія має здатність повторюватися. Майор Хоптій був відряджений у район проведення АТО 4 травня 2014 року — лише через тиждень після повернення зі службового відрядження в Афганістан. А вже 19 липня він став кавалером ордена Богдана Хмельницького III ступеня. Уявіть собі, групи під безпосереднім керівництвом майора Хоптія виявили і знищили більше двох тисяч вибухонебезпечних предметів, серед них 50 саморобних.

«Найбільшою розрадою для мене в Афганістані було спілкування із місцевою малечею…»

У тому, що іноді добро відплачується сторицею, Олег переконався на власному досвіді саме в Афганістані. Того дня їхня саперна група прямувала на планові регулярні стрільби. Слід окремо зауважити, що всякий виїзд за межі базового табору миротворчий контингент організовував дуже ретельно. Групи висувались у задані райони тільки після ґрунтовної попередньої розвідки маршрутів і вивчення тактичної ситуації, під щільною охороною і, за потреби, з підтримкою з повітря. Працювала в інтересах миротворців і агентура місцевої служби безпеки. Але ж усього не передбачиш та не прорахуєш…

Якось на в’їзді у відносно лояльне до українців невеличке поселення їх уже очікувала галаслива юрба дітлахів. Так було майже завжди, бо наші хлопці нерідко дарували їм якісь речі, іграшки та їжу. Потім дозволяли малечі повизбирувати на стрільбищі гільзи, що неабияк цінували і дорослі афганці. Бо за триста латунних гільз вони могли виміняти пару нового взуття. Статки в місцевих були, м’яко кажучи, мізерні, навіть узимку більшість дітей бігали вулицями босоніж. Тому ворожо налаштовані до іноземців батьки таки дозволяли дітям спілкуватися саме із саперами.

Тоді, як і завжди, наші вояки мали при собі дарунки. Найбільш жвава малеча відразу безцеремонно налетіла на українців, хапаючи хлопців за однострої та випрошуючи щось особисто для себе. Але кілька тамтешніх хлопчаків відкликали старших саперів убік. Ламаною російською довго пояснювали, що вранці на єдиному в кишлаку перехресті щось таке робили нетутешні чоловіки. Хлопчаки вважали, що ті закладали… міну.

Об`їхати те перехрестя, щоб вчасно встигнути на стрільбище, можна було розвіданим узбіччям. Але саперам не хотілося наражати на ймовірний ризик селян — хто ж знає, що там за пристрій і чи не вибухне він під вагою звичайного легковика. Тому Олег із колегами вирішили затриматись і знешкодити «закладку». Потім дякували Богу за свою далекоглядність: вибуховий пристрій був готовий для підриву будь-якого виду техніки.

Селяни турботу мінерів оцінили по-своєму: почали нести у базовий табір саперів усе, що хоч трохи нагадувало вибуховий пристрій. Або вели їх до невибухлих боєприпасів, замінованих автомобілів і мотоциклів. У подальшому афганська служба безпеки ще й виплачувала їм за це гроші…

«На Донбасі діти назустріч нам не вибігали…»

Після повернення з тривалого відрядження (понад рік виконував завдання у складі саперного підрозділу багатонаціональних сил) з Афганістану Олег навіть не встиг досхочу поспілкуватися з родиною. Через тиждень він уже був у районі проведення АТО, виконуючи обов’язки командира загону розмінування. Під артилерійськими та стрілецькими обстрілами, в умовах безпосереднього зіткнення із противником групи супроводжували розвідувальні підрозділи на зайняті бойовиками території, вела інженерну розвідку і розмінування доріг, мостів. Образно кажучи, Хоптій був вимушений лізти до чорта в пекло.

Щоразу, коли він сам або його хлопці проводили розмінування, час для Олега наче зупинявся й починав поновлювати свій відлік, як тільки небезпечний предмет було знешкоджено. Лише за перший місяць хлопці знайшли зо п’ять десятків саморобних вибухових пристроїв, виготовлених на високому фаховому рівні. Безперечно, над їхнім виробництвом працювали аж ніяк не шахтарі, хоча в них використовувалися «цивільні» технічні мінні компоненти із шахт і кар’єрів. В одній із майстерень Олег з побратимами знайшов купу готових до бойового використання вогнегасників із болтами, високовольтними чашами, вражаючі елементи яких після вибуху спричиняють жахливих поранень. Конструкції цих саморобок видавали високу професійну підготовку їхніх «творців».

Робота сапера вкрай специфічна. А ще на Сході України додавали складнощів незнайома місцевість, «новинки» російських саперів та інколи банальна неузгодженість дій між своїми підрозділами. Проте для Хоптія це була хоча й дуже небезпечна, але звична фронтова робота. Щоправда, важко та болісно іноді було від того, що жодного разу на землі, яку він вважає рідною і яку звільняє від смертоносної небезпеки, його підрозділи не зустрічала радісна юрба малечі. Чому? Бо російська пропаганда за кілька років отруїла свідомість мешканців Донбасу своїми жахалками, і лякає досі, змальовуючи українського солдата «карателем». А скільки життів віддали наші солдати, щоб мешканці цього регіону ходили по землі без ризику підірватися на російських «сюрпризах»?!.

Віктор ШЕВЧЕНКО, «Народна армія»

Схожi записи: