Поранені в боях, вони зустрілись у госпіталі. І вже не розлучалися

 Березень 21, 2018

5544_p_11_img_0001_1Боєць АТО, нагороджений орденом «За мужність», головний старшина батальйону та його дружина, учасниця боїв під Іловайськом, розповідають про війну, військову службу та життя-буття своєї родини

Інна аж ніяк не сподівалася, що колись доля зведе її з армією, та «шляхи Господні несповідимі». Їй довелося не лише відчути себе частиною військового колективу, але й пройти крізь пекло війни і врешті, за Божим провидінням, закохатися в учасника АТО

2014 рік для великої родини Федоруків видався надміру трагічним. Не встигли поховати батька, як у двері грюкнула війна. Майже одночасно було мобілізовано чоловіка середньої доньки та старшу доньку Інну, медсестру Ковельської районної лікарні.

24-літня дівчина не встигла й отямитися, як опинилась у самій гущі драматичних подій на Донбасі. Швидко засвоювала тактичну медицину та сповна посмакувала усіх «принад» воєнного життя на передовій. У батальйонно-тактичній групі 51-ї бригади її поважали, адже вона виявилася не з боязких. У потрібні хвилини завжди була на місці, а за час численних бойових зіткнень витягла не одного пораненого.

Коли виходили з-під Іловайська, перебуваючи на броні, разом з усіма потрапила під жорсткий ворожий обстріл. Куля снайпера боляче вдарила Інну в руку — дарма що мала пов’язку з червоним хрестом… Того дня загинуло чимало її побратимів. Медсестра впала в окоп, звідки згодом її витягли бійці…

Руку врятували колеги-медики, однак військова служба для Інни була закінчена: отримала висновок ВЛК про звільнення за станом здоров’я. Здавалося б, час повертатися додому, однак війна перевернула життя…

Уперше вони побачилися в госпіталі в Ірпені, куди головний старшина батальйону Сергій Виноград так само потрапив з пораненням, якого зазнав під Дебальцевим. Зустрілися й уже не змогли розлучитися. Тепер молоде подружжя живе в одному із гарнізонів на Київщині. У них — трирічна донечка Альбіна. Яким є їхнє життя-буття? Які мрії в учасників АТО та які умови диктує їм сьогодення?

…Головного старшину Сергія Винограда я застав у казармі, він якраз завершував інструктаж чергового наряду. Старшина має багато завдань. Тут йому довіряють, на його досвід покладаються.

Тема розмови, яку я запропонував, Сергія дещо здивувала, але він поставився до неї серйозно. Зрештою, як і до всього, за що береться.

— У нашому районі ставлення до військових поважне. Це пов’язано і з тією надважливою місією, яку нині виконують Збройні Сили, і з соціальним статусом учасника АТО, — говорить головний старшина. — Зокрема моя зарплата тут доволі конкурентна.

Щоправда, Сергій тут же уточнює. Від гарнізону до Києва — півтори години громадським транспортом, а в столиці зарплати вищі. Саме тому більшість молодих і здорових вважають за краще працювати в столиці.

На запитання, чи мав наміри змінити військовий однострій на цивільний одяг, Сергій відповів не роздумуючи:

— Мене наче магнітом тягне військова служба. До всіх негараздів, які іноді виникають, ставлюся з розумінням, а на службу йду з бажанням.

Дружина Інна нині у декретній відпустці. Вона — щаслива мама, яка всією душею упадає за донькою. Незабаром їй виходити на роботу. Зрештою й сама жінка вже скучила за військовим колективом. Однак є проблема — вона з іншого гарнізону, і, щоб сім’я була разом, доведеться звільнятися. Зараз Інна тримає кулаки, щоб перевестися до частини, де служить чоловік, бо продовжувати сидіти вдома — не вихід…

Подружжя винаймає квартиру, яка, хоч і впирається у військовий паркан, але не своя. Чи є перспектива отримати власний дах над головою? Вірять, що мрія здійсниться. Форсувати ж вирішення цього питання не доводиться, адже з кредитами зв’язуватися не хочуть — справа непевна. Крім того, майже весь сімейний бюджет іде на прожиття. Для Сергія неписане правило — повноцінне харчування для донечки й дружини. А ще ж є витрати на одяг, побутову техніку, комуналку, поїздки до рідних… Батьки Сергія та Інни живуть у селі, звідки надходить, як жартує Інна, «проддопомога». А ще вони мріють придбати хоча б простеньке авто, щоб частіше навідувати рідних.

Сергій ділиться радістю: Верховна Рада нещодавно підтримала поправки до закону, які дозволять компенсувати державним коштом піднайом житла контрактникам. А це суттєве доповнення до їхнього сімейного бюджету.

— А як ви бачите свою кар’єру? Чи є думка навчатися далі, стати офіцером? — цікавлюся в Сергія.

— Відчуваю, що зараз я на своєму місці, я тут потрібен. А там час покаже, — відповідає він.

Командир частини задоволений головним старшиною Сергієм Виноградом. За його плечима бойовий досвід, яким він ділиться із солдатами-строковиками, які ще не нюхали пороху. За потреби головному старшині до снаги підмінити й офіцера.

Після пережитого на війні сім’я Виноградів не боїться жодних труднощів. Завдяки Інні Сергій у своєму «тилу» впевнений, як кажуть, на всі 100. У найближчих планах родини — цілком земні завдання: влаштувати маленьку донечку в дитячий садок (хвалити Бога, із цим проблем не буде, адже в бригади він свій). Лишень не хворіла б! А ще Сергій переживає за свою половинку, щоб вона продовжила професійну кар’єру медика.

— Армія поєднала нас з Інною, і ми всією душею вболіваємо за неї, — каже головний старшина.

Руслан ТКАЧУК,  «Народна армія»

Схожi записи: