«Історичні проблеми маємо вирішувати мудро і виважено, тоді до нас ставитимуться як до передбачуваного партнера»

 Березень 17, 2018

5543_p_21_img_0001Уже майже чотири роки на Сході нашої країни йде війна. Про психологію, тактику ведення бойових дій агресором, значення тверезого погляду на історію та важливість єднання Європи перед спільною загрозою говоримо з Олександром Палієм, відомим українським істориком, політологом, автором книжок «Історія України», «25 перемог України» та «Короткий курс історії України»

«Чим глибше ми занурюємося в історію, тим далі бачимо вперед»

— Пане Олександре, за останні кілька років більшість українців усвідомили важливість процесу розвінчання міфів російської та радянської пропаганди. Однак паралельно існує думка про те, що, можливо, варто нарешті почати жити з чистого аркуша…

— З чистого аркуша не вийде, тому що людина — істота соціальна. Історичні події, які давно минули, формують національну психологію багатьох поколінь, накладаючи свій відбиток на молодь. Колись британський прем’єр Черчилль сказав, що чим глибше ми занурюємося в історію, тим далі бачимо вперед. Розуміння історії дозволяє нам уникати помилок, міцніше стояти на ногах в умовах глобалізації. Ті народи, які твердо тримаються на ногах, бережуть свої традиції, завжди міцніші й мають кращі шанси виграти майбутнє.

«Всех низких истин мне дороже нас возвышающий обман»

— Які штампи російської пропаганди, на ваш погляд, є найбільш кричущою неправдою?

— Уже років з двісті п’ятдесят існує міф, що Росія — слов’янська держава. Насправді ж вона є слов’яномовною державою, навченою церковнослов’янської (тобто староболгарської) мови руськими (київськими) князями та священиками приблизно з ХІІ по XIV-XVІ століття. До того на території центральної частини теперішньої Росії суцільно говорили фіно-угорськими мовами. Осередки фіно-угорських народів досі мешкають у самому центрі Росії. Назви Москва, Нева, Суздаль, Рязань і безліч інших — фіно-угорські. Росіяни — це народ, який утворився насамперед на базі фіно-угорських етносів, плюс трохи слов’ян і татар.

Другий міф — це сама назва держави Росія. Московити взяли цю назву з грецької мови, бо просто не могли назватися Руссю, адже аж до XVIII століття всі знали, що Русь — це Україна. Тому обрали видозмінену на грецький зразок версію, аби бути дотичними до історії Києва. Рідко народ бере з чужоземної мови назву для своєї держави, це свідчить про її штучність. 1721 року Петро І проголосив створення Російської імперії і вимагав, щоб старе слово «Московія» не вживалося. Ще за Катерини ІІ тих, хто називав себе по-старому москвитянами, били батогами, щоб привчалися, що вони «росіяни». Пушкін писав: «Всех низких истин мне дороже нас возвышающий обман». Фактично вся російська офіційна історія — це нескінченний обман, небажання поглянути на себе справжніх.

— Поговоримо про українські перемоги над московитами, яких насправді більше, ніж ми звикли думати. Чомусь ми дуже мало знаємо про історію Великого князівства Литовського і його війни з Московією…

— Офіційна назва держави, до якої входили українські землі, на той час була Велике князівство Литви, Русі, тобто України, й Жемайтії, лісової частини Литви. У 1500–1503 роках відбулася чергова московсько-литовська війна. Литва стала слабшою і втратила великі території на Сході. 1514 року український князь Костянтин Острозький очолив новий спротив загарбникам. У його війську було до 30 тисяч воїнів, а в московитському — близько 80 тисяч. Московити зібрали вершки своєї держави, всю боярську знать. Ось цю хаотично зібрану велику силу й було вщент розбито під Оршею відносно невеликим об’єднаним військом русинів (українців), литовців, литвинів (білорусів) та поляків. Перемога під Оршею зупинила Москву майже на півстоліття — тобто аж до Лівонської війни, що почалася 1558 року.

— Який урок можна винести з цього протистояння, якщо накласти його на війну на Донбасі?

— Чимало західних дипломатів та мандрівників, починаючи з XV століття, писали одностайно: якщо перша атака московитів невдала, вони починають відступати. Так само діяла і Орда. Московити були не надто сильні у тривалому динамічному протистоянні, програючи всім європейським арміям.

Велике князівство Литовське було сильнішим за Московію завдяки єдності народів, які до неї входили. Коли ж литовці фактично здали свою великодержавність Польщі, то втратили лояльність українців і почали слабшати.

Цікаво, що в київського князя Володимира Ольгердовича (1362–1394), вихідця з литовської династії, й ім’я було українське, й монета карбувалася з тризубом. Практично в той же час у московського князя Василя карбувалася монета із зображенням грифона (символ Орди), перед яким навколішки стоїть московит.

Треба розуміти: Москві як колись, так і зараз важко загарбати європейську державу з її цілісними і єдиними інституціями. Натомість вона чудово почувається в умовах хаосу, коли в сусіда панує ситуація на кшталт «ходи і роби, що хочеш».

Бесіду вела Ольга НІКІФОРОВА, «Народна армія»

Цивілізаційна прірва

Ще якихось 4 роки тому Україну знову намагалися завести в «стойло» Митного союзу на чолі з РФ. Не вдалося! Нині у Кремля нова пісня — «єдиний народ»… Не варто ковтати цю гарну ззовні, але гірку всередині «цукерку». Чому? Докладно — у рубриці публіциста Сергія Борщевського «Історія Росії — це історія експансії»

13 березня 1707 року Петро І підписав закон «Про захист Вітчизни», згідно з яким мешканцям прикордонних територій належало здійснювати заходи перестороги, як заздалегідь готувати на болотах та інших відлюдних місцях сховища для людей, а також для хліба й інших харчів на випадок війни». Дуже показовий закон у контексті історії Росії — унікальної країни, яка упродовж свого кількасотрічного існування або воює, або готується до війни. Що ж до підписаного Петром І закону, то найперше, що спадає на думку, — це характеристика, дана маркізом Астольфом де Кюстіном, який улітку 1839 року здійснив подорож до Росії: «Це завжди, це всюди та сама система, система Петра І, увічнена його наступниками, що є лише його учнями. Він гадав та довів, що волю царя Московії можна накинути законам природи, правилам мистецтва, правді історії, людству, кровним зв’язкам, релігії, усьому. Якщо московити обожнюють цього радше нелюда, ніж людину, то це тому, що вони мають більше пихи, аніж людяності. «Подивіться, — кажуть вони, — чим була Росія в Європі перед пануванням цього великого володаря та чим вона стала по ньому. От що може зробити геніальний суверен…» Фальшивий спосіб оцінки слави нації.

13 березня 1986 року в Ризі було заарештовано Романа Сілараупса. Його звинуватили в тому, що він вимагав денонсації пакту Молотова-Ріббентропа. В жовтні того ж року (тобто вже за М. Горбачова) Р. Сілараупса засудили до п’яти років таборів суворого режиму й до двох років заслання. Ось що пише з цього приводу в книзі «Імперія Кремля» відомий дослідник Абдурахман Авторханов: «… вимога оголосити не чинним найзлочинніший в усій історії дипломатії пакт між Сталіним і Гітлером, пакт, який розв’язав Другу світову війну, як і війну проти самого СССР, пакт, що коштував людству 55 мільйонів загиблих, із яких частина народів СРСР становить 20 мільйонів, — так от оголосити цей злочинний пакт анульованим радянський уряд вважає дією, що підриває основи своєї держави».

17 березня 1861 року в усіх російських церквах читався «Маніфест про Наймилостивіше дарування кріпакам прав стану вільних сільських жителів і про улаштування їхнього побуту». Ну, стосовно «стану вільних жителів» автори Маніфесту добряче передали куті меду — либонь, дуже хотіли довести підданцям тезу на кшталт «покращення вже сьогодні», хоча ліквідація феодальних економічних відносин не відбувається за один день і розтяглася в Росії щонайменше на 20 років. Але є в цього питання й інший ракурс.

За десять років до проголошення Маніфесту, 1851 року, було прокладено підводний телеграфний кабель через Ла-Манш, а 1863-го (тобто через два роки після скасування кріпацтва в Росії) в Лондоні — споруджено метро, що сполучало один з вокзалів із центром міста. Ось цивілізаційний розрив, про який не згадували російські прибічники, засмічуючи у 2014 році київську підземку рекламою на користь Митного союзу замість Євросоюзу цивілізованих країн.

20 березня 1639 року народився гетьман Іван Мазепа. Його особа привертала увагу таких видатних діячів європейської культури, як Байрон і Вольтер, Гюго та Дефо, Ліст і Словацький… Згадаймо його в цей день і ми. І пошлімося на один цікавий документ, але писаний не самим гетьманом, а… донощиком В. Кочубеєм приблизно 1704 року, тобто задовго до Полтави: «…дружбу завівши з бусурманами, аби за своїм хитрим замислом, забачивши догідний час, могти відлучити від великодержавної вашої царської величності правиці Малу Росію…»

Досі клянуть Мазепу в Росії, тому звернімося в цей день до людини безсторонньої, німецького історика Отто Гайнца, який зазначав: «… було б протиприродним вважати майже 70-літнього бездітного гетьмана безхарактерним авантурником або зрадником. Якби йому йшлося про особисту користь, то навряд чи він став би наражати себе на небезпеку… Переговори, що їх вів Мазепа з королем Станіславом, мали на меті з допомогою шведського короля звільнення з-під московського гніту».

Мир праху твоєму, великий гетьмане.

Схожi записи: