Ставлення держави до військовополонених — показник її гуманітарної політики

 Лютий 17, 2018

5539p_18_img_0001Україна робить усе можливе, аби повернути з полону наших співвітчизників

Історія війн засвідчує, що жодна з них не обходилася без потрапляння в полон учасників воєнних конфліктів. Тому міжнародна спільнота розробила правила поводження з бранцями. Наприклад, іще 1929 року було ухвалено Женевську конвенцію. За результатами Другої світової війни її було доопрацьовано й ухвалено в серпні 1949 року. Там, зокрема, було записано про необхідність поводження з військовополоненими гуманно, без будь-якої дискримінації за будь-якими ознаками раси, кольору шкіри, релігії, статі, походження або майнового становища. Конвенцією було заборонено насильство над заручниками, їх убивство, завдавання каліцтва, жорстоке поводження. У цьому документі визначено порядок тримання, харчування, надання медичної допомоги та умови перебування в неволі. Зокрема з метою поліпшення якості життя полонених передбачено використовувати гуманітарну допомогу Міжнародного комітету Червоного Хреста, будь-яких інших гуманітарних організацій.

Коли 1954 року Україна ратифікувала Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими, то ніхто навіть не міг уявити, що вона знову стане актуальною для наших громадян. Війна на Донбасі призвела до значних жертв серед військовослужбовців та мирного населення. Сотні українців потрапили в полон, зазнали тортур, катувань, знущань. Із самого початку війни окупанти нахабно порушують міжнародне право поводження з полоненими. Саме так діяли німецькі нацисти в роки Другої світової війни, ігноруючи вимоги Женевської конвенції від 1929 року. Вони у своїх таборах позбавили життя мільйонів радянських військовополонених, серед них і українців.

Коли перші наші військовослужбовці потрапили в неволю, керівники держави, Верховної Ради України, силових структур розпочали все робити, аби повернути на свободу ув’язнених співвітчизників. 27 грудня 2017 року ми, затамувавши подих, стежили за поверненням із терористичного полону 74 українських заручників, раділи, побачивши їх в обіймах рідних і близьких. Президент України Петро Порошенко, відвідавши цих військовослужбовців у Національному військово-медичному клінічному центрі «ГВКГ», сказав: «Працюємо, щоб на хвилі першого звільнення ми не забарилися з другою». Глава держави попросив рідних звільнених українців підтримувати сім’ї тих, котрі поки що залишаються в полоні. Виявив турботу про звільнених із неволі й український уряд. Ухвалено рішення виплатити одноразову грошову допомогу в розмірі 100 тис. грн кожному. Також передбачено варіанти надання медичної й психологічної реабілітації, забезпечення тимчасовим житлом.

Є такий вислів: нікого не забуто й ніщо не забуто. Якщо через його призму подивитися на тих нелюдів, що катували українських ув’язнених військовослужбовців, волонтерів, патріотів у підвалах Донецька та Луганська, то напрошується висновок: настане час, і Україна висуне рахунок Росії не лише за матеріальні збитки, завдані за роки війни нашій державі. Постануть перед судом і ті, що, порушуючи Женевську конвенцію, чинили тортури й знущалися над українськими бранцями.

Володимир ЧІКАЛІН, «Народна армія»

 

Ізраїль обміняв одного свого сержанта на… понад тисячу бойовиків

В Америці, Великобританії, інших країнах Європи, як кажуть, особливо не торгуються, щоб повернути з полону своїх військовослужбовців. Та особливо в цьому плані показує приклад Ізраїль. Там сповідують вчення стародавнього єврейського філософа Маймоніда, який повчав, що полон гірший за смерть. І дотепер у країні, яка постійно перебуває в стані воєнних конфліктів, ідея визволення з неволі захоплених ворогами євреїв стала загальнонаціональною.

Характерною є історія старшого сержанта Гілада Шамліта. Він понад п’ять років провів у катівнях палестинських бойовиків, перебуваючи в цілковитій ізоляції. Проблемою визволення з неволі цього військовослужбовця особисто займався керівник уряду Беньямін Нетаньягу. Було вирішено обміняти ізраїльського сержанта на… 1027 палестинських бойовиків, які перебували в тюрмах Ізраїлю.

Цікаво, що 69 відсотків опитаних громадян підтримало операцію зі звільнення з полону Гілада Шамліта. Це можна пояснити не лише співчуттям до долі людини, а й особливо шанобливим ставленням населення до своїх захисників. Адже єдність армії й народу там наповнено конкретним змістом турботи про кожного військовослужбовця, зокрема й тих, що потрапили в полон.

 

«Гуманізм» по-сталінськи

Делегація міжнародного Червоного Хреста прибула зі Швейцарії в Москву, щоб обговорити можливість надання радянським військовополоненим гуманітарної допомоги. Сталін вислухав пропозиції делегації й заявив: «У нас немає військовополонених. У нас є лише зрадники». Історики припускають, що таке «гуманне» ставлення господаря Кремля до бранців виникло влітку 1941 року, коли полоненими стали сотні тисяч червоноармійців. Серед них був і син вождя. Ось що про це розповіла в книжці спогадів «Лише один рік» донька Сталіна Світлана Алілуєва: «Коли іноземний кореспондент запитав про це офіційно (ішлося про перебування в полоні гітлерівців сина Сталіна Якова Джугашвілі. — Ред.), то батько відповів: «У таборах Гітлера немає російських полонених. А є лише російські зрадники, і ми покінчимо з ними, коли завершиться війна». А про Яшу він відповів так: «У мене немає сина Якова». Про те, що радянське керівництво не переймалося долями своїх військовополонених, свідчить і такий факт. Із Ватикану надійшла пропозиція обмінятися відомостями про перебування в полоні радянських військових і представників країн гітлерівської коаліції. Міністр закордонних справ Молотов так відповів послові США в СРСР Стендлі: «Нині це питання не цікавить радянський уряд».

На чому базувалося таке ставлення Сталіна та його поплічників до військових, які волею долі потрапили в полон? На тому, що тодішня політика радянського керівництва мала антигуманний характер. Тому й писали відповідні закони. Наприклад, у 193-й статті Кримінального кодексу СРСР здачу в полон прирівняли до зради Батьківщині й карали розстрілом. Під наказом № 270 ставки Сталіна від 16 серпня 1941 року «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення ворогові зброї» є підпис Сталіна. Таким чином він узаконив розстріли радянських військовополонених за такі вчинки. Нелюдського поводження стосовно бранців припускалися й полководці вождя. Наприклад, коли Сталін відрядив у вересні 1941 року Жукова відстоювати в боях Ленінград, той надіслав у війська Ленінградського фронту й Балтійського флоту шифрограму такого змісту: «Роз’ясняти всьому особовому складу, що всі сім’ї тих, що здалися ворогові в полон, буде розстріляно. А їх самих після повернення з полону теж буде розстріляно». Як документ нелюдської жорстокості увійшов в історію Другої світової війни наказ ставки Сталіна № 227 від 28 липня 1942 року, який відомий як «Ні кроку назад!» Цим наказом було започатковано створення загороджувальних підрозділів.

Російська Федерація хизується тим, що вважає себе правонаступницею Радянського Союзу. Вона успадкувала багато чого від колишнього тоталітарного режиму. Зокрема те, що стосується ставлення до військовополонених. Це виявляється в діях російських найманців та окупантів, які піддають тортурам військовополонених.

 

Схожi записи: