Двічі поранений солдат Сергій Песчальніков одним з останніх вийшов з пекла під Дебальцевим

 Лютий 14, 2018

5539p_06_img_0001_1Нині він дбає, щоб у сімей ветеранів АТО, його земляків у Івано-Франківську, був власний дах над головою

У мого улюбленого донбаського письменника Бориса Горбатова в романі «Донбас» є рядки про те, що навіть дуже високі слова від постійного вжитку стираються, як монети. А щоб цього не сталося, їм потрібно надати нову нарізку. Коли розмовляв з учасником АТО Сергієм Песчальніковим, то подумав, що таку нову нарізку високим словам про військовий обов’язок, патріотизм він зробив також і під впливом випробувань боями за Дебальцеве. А щоб уявити весь їхній трагізм і героїзм, попросив відтворити пережите і побачене. Виділити те, що закарбувалося в пам’яті надовго, можливо, на все життя

Сергій не відразу включився в розмову, бо ніби розмірковував, чи слід ятрити те, що й дотепер болить. Як ті рани, які отримав у бою під Дебальцевим, що нагадують про себе при зміні погоди чи після значного фізичного навантаження. Я делікатно мовчу, а він це відповідним чином оцінив і тихо, ніби прямуючи полем, нашпигованим мінами пам’яті, почав розповідати.

— 15 січня 2015 року нашу батарею вогневої підтримки батальйону «Київська Русь» підняли по тривозі і наказали здійснити марш до міста Дебальцеве. У мене було відчуття, що це буде дорога в один кінець, бо всі знали, що сили противника переважають. Але накази треба виконувати. Наказали зайняти позицію на танконебезпечному напрямку поблизу залізничного вокзалу. Не встигли вкопати сошки гармати в землю, як ворог почав гатити по нас із мінометів. Я отримав поранення в ногу і голову, залив рани йодом і залишився на позиції. Ми не могли стріляти у відповідь — перед нами були українські військові. Але командир розрахунку старший матрос із позивним «Яндекс» узяв усю відповідальність на себе і дав команду відкрити вогонь з гармати по водонапірній башті, в якій засів ворожий корегувальник. Втративши «очі», бойовики ослабили мінометний вогонь.

Згодом мене викликав комбат. Він розгорнув карту, тицьнув пальцем у точку на ній і наказав: «Прибути на вказане місце і якнайшвидше вивезти з оточення всіх, хто туди потрапив». Я глянув на карту і ніби сфотографував позначений на ній район. Став у пригоді досвід строкової військової служби і здобутої в аграрній академії освіти за спеціальністю геодезиста. Сів на своє місце механіка-водія артилерійського тягача, і лише сніг полетів з-під його гусениць. Прибув на місце, коли вже ніч накинула темне покривало, вичекав певний час, забрав на броню всіх, хто там знаходився, і останнім з нашого батальйону залишив ділянку оточення під Дебальцевим. Їхав, не вмикаючи фар, до нового місця розташування підрозділу, орієнтувався на шосе по його узбіччю, вкритому снігом. Я пересилив біль від двох поранень і виконав завдання. А от моя бойова машина на тому нічному маршруті остаточно «захворіла» — розтяглися гусениці. Але замінити їх вже не зміг. Мене доправили до Харкова, де військові медики витягли з ноги осколки міни. А після лікування направили до окремої гірсько-піхотної бригади, призначили на посаду кулеметника. Там майже кожного дня доставляв бійцям боєприпаси, продовольство, воду. Одного разу моя БРДМ на великій швидкості влетіла в яму, і я отримав важку травму — забив шлунок, легені. Медики врятували життя, але визнали непридатним для подальшої служби, тож я звільнився з війська за станом здоров’я.

Ще коли в Києві розпочалася Революція гідності, Сергій Володимирович поїхав з Івано-Франківська до столиці і став її активним учасником. Тут він познайомився з директором школи № 16 свого міста Миколою Івануляком. На київських барикадах зародилася дружба, яка з початком війни на Донбасі переросла у співпрацю школярів і бійців-добровольців. Діти надсилали на передову теплі речі, малюнки, а учасники АТО передали школі прапор батальйону, на якому поставили свої автографи. За словами Сергія Володимировича, цю бойову реліквію як символ героїзму захисників України тепер виносять на всі урочисті заходи, що проводять у школі.

У розмові з Сергієм Володимировичем я напряму запитав, як позначилася на його світогляді участь у бойових діях на Сході України? Тобто як він розуміє слова письменника Бориса Горбатова щодо надання нової нарізки таким високим словам, як патріотизм і військовий обов’язок? На що він відповів: «Повернувшись з війни, ми всі усвідомили, що в єдності ветеранів АТО — наша сила, на яку зважають у всіх владних коридорах».

Сергій Песчальніков, заступник голови аграрної палати Івано-Франківської обласної ради, нині є прикладом активної громадської позиції. Він — координатор проекту щодо будівництва в обласному центрі мікрорайону для учасників АТО. Будівлі зведуть на 54 гектарах землі, яку виділили для захисників України. Як повідомив куратор цього проекту, вже є інвестори, готові вкласти кошти в його реалізацію. Планується, що через кілька років у новому мікрорайоні обласного центру відбудеться новосілля. Передбачається збудувати там 1000 квартир, школу, дитсадок, басейн. Ці та інші соціальні об’єкти сприятимуть створенню 350 нових робочих місць, також і для сімей учасників АТО.

Ось такий він — учасник бойових дій під Дебальцевим Сергій Песчальніков, який одним з останніх вийшов з того пекла, а нині активно працює над розв’язанням проблем захисників України.

Володимир ЧІКАЛІН, «Народна армія»

 

Схожi записи: