У чому особливість українських воїнів

 Лютий 11, 2018

У їхній незламній волі, міцному характері та непідкупному патріотизмі. на знак пошани іменами наших солдатів в Україні називають населені пункти, вулиці, школи…

Майже два місяці тому на Дніпропетровщині назвали село на честь полеглого у війні з окупантами військовослужбовця 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ДШВ. Так село Червоний Лиман стало Добропасовим. Сергій Добропас загинув у збитому бойовиками під Луганськом улітку 2014-го літаку Іл-76. А в Новомосковську на честь загиблих десантників 25-ї бригади названо три вулиці. Також імена героїв із цієї частини носять вулиці у Кам’янському та Катеринопільську. Бригада торік відзначила свою 15-ту річницю. Її воїни визволяли Слов’янськ, Краматорськ, Авдіївку, мужньо тримали оборону на Савур-Могилі та аеропорту «Луганськ». Зараз частина знову протистоїть ворогу на одному з найгарячіших напрямків спротиву російській агресії. Вона міцно вгризлася в замерзлу донецьку землю і готова повністю звільнити її від загарбника.

…Напередодні добряче хурделило. Спокійно доїхати до розташування фронтового «офісу» єдиної в нашому десантно-штурмовому війську повітрянодесантної бригади заважали снігові перемети. Справжні кучугури — такі намітають-нагромаджують тільки степові вітрогони. Наш «Рено», не вельми пристосований до вибриків української зими, не без проблем дістався визначеного місця.

 

КРАЩИЙ КУЛЕМЕТНИК 2017-ГО — ДЕСАНТНИК

 

5538_p_11_img_01Знайомлюся із сержантом, який відрекомендувався надзвичайно просто: «Я — Сергій, сержант, командир відділення, дніпрянин». Він пішов на війну добровольцем іще в березні 2014-го. Брав участь у штурмі Савур-Могили як кулеметник. Тоді комбатом був Євген М. (нині командир однієї з бригад). Він викликав кулеметників і сказав, що потрібні 10 добровольців, щоб відбити у ворога висоту і закріпитися там. Сергій зробив крок уперед. Закріпитися під шаленим ворожим вогнем вдалося тільки з другої спроби.

Десантник швидко став справжнім профі — не заздрю ворогу, який потрапить на приціл його «дашки», як він ніжно називає свою бойову зброю типу ДШК. Його розрахунок став кращим у змаганні кулеметників оперативно-тактичного угруповання, а торік кращим серед усіх кулеметників, задіяних в АТО.

— Щойно зайняли позиції на Савур-Могилі, відразу почалося пекло, — згадує Сергій. Подумав: усе, останні години настають — такий шалений вогонь по нас відкрили бойовики. Особливо прицільно-нахабно діставав їхній «Утес» (російський великокаліберний кулемет. — Авт.) із висоти за 400 метрів від нас. Спершу взяти штурмом гору не вдалося. Було багато поранених. Нашому ротному добряче дісталося. Йому куля калібру 5,45 мм влучила під бронежилет десь у шию, а вийшла внизу живота. Довелося неабияк відволіктися на евакуацію побратимів, які стікали кров’ю. Поки перев’язував снайпера Костю з 9-ї роти, ротний помер…

На другий штурм нас повів комбат. Тоді «заговорили» ворожі міномети, великокаліберні кулемети, АГС — все, що було у ворога… Савур-Могилу ми таки відбили. Як на мене, її треба і можна було втримати, але не судилося. Ми вже тоді чули: через особливу затятість 25-ї бригади окупант поширив наказ нікого з неї в полон не брати. На тому боці нас чудово запам’ятали й по Шахтарську, де ми їм «дали прикурити».

Помічаю на пальці руки кулеметника масивний перстень із логотипом десантних військ. Не можу не запитати про його походження. Боєць каже, що 2016-го десь із десяток товаришів, коли стояли разом на одній з ліній оборони, вирішили вигадати собі якусь символічну річ як елемент єднання.

— Більшість тих хлопців були із четвертої хвилі мобілізації, — згадує побратимів сержант. — На диво символічним виявився той перстень. Інколи здається, що, немов обручкою, я так назавжди одружився із десантом…

 

НА ВІЙНІ ПОНЯТТЯ  «МОЛОДИЙ» ВІДНОСНЕ

5538_p_11_img_02У 25-й служать чимало цікавих постатей. Приміром, Артем у свої 18 підписав контракт із ЗСУ та після етапу підготовки поїхав на Схід країни. Його дід і батько були десантниками. Тато воював на Донбасі 2014-го. Тобто хлопець — десантник у третьому поколінні! Він свого часу закінчив військовий ліцей, давно звик до дисципліни, а тепер мріє про офіцерську кар’єру.

23-річний ротний Назар — випускник Одеської військової академії. Пішов у десантники, тому що, як він каже, «тут веселіше». Перехід від теорії до практики для нього не був складним, бо уже під час навчання курсантів готували до реальної війни.

На війні поняття  «молодий» відносне. Якщо бійцю за 30 чи 40 років, а він не воював, я повинен його навчити, починаючи з азів, хоча він мені у батьки годиться, — каже офіцер. — Дехто швидко звикає до війни, а декому важче. Моя рота, як сім’я. І я в ній голова. Маю дбати про підлеглих, як про своїх дітей, попри їхній вік. На війні головне — швидко пристосуватися до ситуації й не деградувати як офіцер, постійно розвиватися.

Цікавою, хоч і нетривалою, видалася розмова із майором Емілем І, — заступником комбата. Він добре відомий тим, що його розвідгрупа знищила важливу вогневу позицію ворога. За рішучі дії й мудре керівництво офіцера нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А ще орденом «Народний Герой України».

Еміль згадує операцію на підступах до Шахтарська. Наприкінці серпня 2014-го вони прикривали відомий рейд під керівництвом Михайла Забродського.

— Підійшли до окупованого Шахтарська, аби перекрити дороги і забезпечити прохід 95-ї бригади. Закріпилися на східній околиці міста. Чотири доби стояли там під градом ворожих снарядів з боку Тореза, — розповідає офіцер, який тоді командував взводом. — Також вели ближні вуличні бої: сили противника інколи наближалися на відстань кидка гранати. Як не дивно, а до вуличних боїв у Шахтарську виявилися готовими — вони минули без значних втрат, хоча поранених було багато. Запорукою виживання стали постійні переміщення, мобільність. У ті часи, як і потім, неодноразово бачив громадян Росії, що проти нас воювали. Як і заблукалих «журналістів» з акредитацією «ЛНР», яких ми передавали відповідним службам.

 

МЕДИКИ Й ПОРАНЕНІ — УЛЮБЛЕНІ МІШЕНІ ПРОРОСІЙСЬКИХ НАЙМАНЦІВ

5538_p_11_img_03Ще одним моїм співрозмовником стала медик Ірина, яка служить у війську вже понад 16 років. На війну потрапила після не одного написаного рапорту.

— Де і коли було найтяжче? — запитую фельдшера батальйону. — Найважче, коли чую залпи, та немає зв’язку із хлопцями. Якось така ситуація тривала понад дві години…За останній рік вивезла із бойовищ понад 50 поранених і травмованих побратимів. Були непрості ситуації, важкі поранення, коли навіть хірурги казали, що не розуміють, як мені вдалося довозити хлопців. Я і справді не знаю, що допомагає нам рятувати важких поранених. Інколи здається, що нам у цьому допомагає Всевишній. Про всіх хлопців пам’ятаю, в кого яке було поранення, бо за кожного хвилювалася. Якось один боєць неподалік Зайцевого зазнав важке кульове поранення в черевну порожнину. Підступна куля 5,45 мм залетіла під бронежилет і «блукала» в тілі. Весь кишковик у нього був практично назовні. Через пошкодження артерії виникла сильна кровотеча. Допоміг мій досвід роботи в реанімації. Вдалося спинити кровотечу, вгамувати больовий шок. До лікарні в Бахмуті його довезли при свідомості. Потім — шестигодинна операція. Хлопець не лише вижив, але й продовжує службу.

— Зимою як рятуєтеся від застуди в польових умовах?

— Ліків не бракує, потреби в додатковому постачанні медпрепаратів немає. Та й волонтери досі підтримують, привозять лимони, імбир, лікувальні трави й чаї. До нас звертаються навіть цивільні. Стоїмо ж у такому місці, де немає ні фельдшерського пункту, ні загалом медиків, окрім нас. Нікому не відмовляємо. Потім вони усміхаються, вітаються. Розуміють: до нас можна звертатися, адже ми не кусаємося!

Єдина проблема — підступність ворога. Часто заклеюємо зображення червоних хрестів, щоб противник, боронь Боже, не вгледів, що прибули медики. Ми і поранені є улюбленими мішенями найманців. По нас одразу стріляють, щойно приїздимо на допомогу. Ось такі справи, товаришу журналісте…

Геннадій КАРПЮК

Схожi записи: