«Бувало, летиш і чуєш цокотіння куль. Запитуєш екіпаж: «усі живі?» — і летиш далі»

 Лютий 9, 2018

5538_p_10_img_01_2Льотчик першого класу, кавалер ордена Богдана Хмельницького Іван Поліхун розповів про фронтові будні вертолітників, про  написані кров’ю інструкції та про те, чому льотчикам усі заздрять

Липень 2014-го. П’ята ранку. Тривожний сон авіаторів перервала рація: «Сімдесятдев’ятку накрили «Градами» з території Росії! Треба поранених забрати!» Уже за кілька хвилин екіпаж на чолі з підполковником Іваном Поліхуном — у повній бойовій готовності. На гранично малій висоті, не вмикаючи прожектори, вертоліт мчить на порятунок. Підлетівши до потрібної точки, екіпаж розуміє: стрілянина не припиняється, а прилетіти ще раз, напевно не вийде. Треба вантажити всіх поранених за один раз, розуміє вертолітник. Багато десантників у вкрай важкому стані, рахунок іде на години. Не вимикаючи двигунів, починають оперативно вантажити поранених хлопців. «Цього треба терміново оперувати і цього треба вивезти…», — додає фельдшер. Один за одним на борт вертольота завантажили 28 осіб. Це і складні важкопоранені під крапельницями, і з пораненнями рук та ніг… Екіпажу ще не випадало перевозити таку кількість бійців. Через перевантаження вертоліт не хотів летіти, та ще й спека негативно на нього впливала. Холодний піт стікав по спині, коли перелітали через небезпечні ділянки. Вийшло! Довезли! А вже за кілька годин пролунала ще одна команда на бойовий виліт. Потім іще…

Подібних історій влітку 2014-го було чимало. Екіпаж нерідко виконував по сім-вісім вильотів на день. Тоді спати випадало лише кілька годин на добу. Працювали і вдень і вночі, за будь-якої погоди. Евакуйовували поранених, доправляли зброю, боєприпаси, їжу та воду нашим підрозділам. Закидали в тил ворога групи для виконання спеціальних завдань. Вертоліт практично ніколи не відпочивав. До Івана часто підходять вояки зі словами: «О! Льотчик! Ви ж мені життя врятували!»

Іван Євгенович — льотчик першого класу, кавалер ордена Богдана Хмельницького, має більше як 2500 годин нальоту. Він, син авіатора, дитинство провів у військових містечках на території Угорщини, Грузії, Далекого Сходу, інших куточків колишнього Радянського Союзу й твердо вирішив, що продовжить військову династію.

Перша тривала ротація Івана на фронт відбулася одразу після повернення з миротворчої місії. У травні 2014-го він прилетів з Африки. Десять днів на відпочинок — і вперед!

— Я був готовий і до інтенсивності польотів, і до шаленого цокотіння куль по вертольоту. Нас цього вчили. Треба летіти серед ночі? Летимо! Треба рано-вранці? Летимо! Нормою стали сім-вісім годин на добу в повітрі. Я ніколи не сумнівався в жодному льотчикові, а вони показували, без перебільшення, вищий пілотаж. За весь час я не чув жодної відмови, навіть якщо на нас чекає велика небезпека. Багато бортів поверталося з пробоїнами. Бувало, летиш і чуєш цокотіння. Запитуєш екіпаж: «Усі живі?» — і летиш далі.

Навряд чи колись вертолітник Іван Поліхун зможе забути серпневий день, коли ворог обстріляв борт, який працював у парі з його вертольотом, і бригада втратила льотчика-штурмана. Того дня екіпажі ночували в одному наметі, а зранку всі разом пили каву. Ранок тоді виявився досить незвичним: аж до дев’ятої години була тиша. Авіатори встигли поспілкуватися, спокійно поснідати. А потім — виліт за вильотом.

— Ми тоді по черзі літали до Савур-Могили. То мій екіпаж, то Володимира Шлюхарчука. Але вже під вечір ворог вистежив та обстріляв вертоліт колеги. Володя одразу передав: «Туди не летіть!» На жаль, після того випадку загинув Дмитро Арциленко, льотчик-штурман. У важкому стані його евакуювали в госпіталь, прооперували. Ми всі вірили в краще, та, на жаль… Наступного ранку після цього випадку ми знову полетіли. А як же інакше? Така в нас робота.

Оскільки у фронтових умовах далеко не завжди на місці були інженери, екіпаж нерідко ремонтував вертоліт самотужки.

— Якось, коли ми чергували біля польового шпиталю, у вертольота згорів допоміжний двигун. Він просто не витримав величезної кількості запусків. А без нього піднятися в небо ніяк не можна. Нам зранку привезли новий двигун, ми втрьох його максимально швидко встановили й того ж дня полетіли, щоб забрати поранених. Навантаження на техніку було колосальним. Та й ми ризикували. Після того як ворог почав застосовувати ПЗРК, перейшли на гранично малі висоти. Це навіть не 10 метрів, а лише три-п’ять. Насправді це дуже небезпечний вид польоту, бо можна зачепитися, залетіти в дроти…

Льотчик розповідає, що екіпаж намагався ніколи не летіти без вантажу. За першої ж нагоди забігали в крамницю й завантажували вертоліт печивом, цигарками, бритвами, водою. Тим паче що так далеко волонтери часто не доїжджали. Саме тому бійці сприймали авіаторів як людей із Великої землі й часто робили замовлення.

— Взаємодопомога була завжди. Льотчики постійно виручали один одного. Наприклад, бували ситуації, коли є поранені, а ти не встигаєш їх забрати, затримався в іншому місці. Товариш завжди полетить замість тебе. Тобто працювали всі разом. Звісно, льотне братерство існувало завжди, та після подій 2014-го ми стали ще згуртованішими.

Офіцер говорить, що нинішні події змусили його багато що переосмислити.

— Зрештою, льотні інструкції написано грамотно, бо їх написано кров’ю. Але все-таки тактика дій оновилася. Мій тесть, також вертолітник, воював у Афганістані. Він розповідав, що там на 70 кілометрів був лише один аул, звідки могли підбити машину. А під час польотів на Донбасі вертоліт могли «зняти» з будь-якого вікна. Саме тому ми постійно змінювали маршрути польотів. Щоб забрати пораненого, летіли одним маршрутом, а поверталися зовсім іншим. Бувало таке, що навіть керівництву кажеш одне, а насправді летиш зовсім іншим маршрутом. Ні, довіра в нас була, але зв’язок міг підвести. Переговори могли прослуховувати.

За умовами Мінських домовленостей, армійська авіація Сухопутних військ Збройних Сил України не здійснює бойових вильотів із застосуванням озброєння. Однак роботи для льотчиків вистачає.

— Це передусім бойові чергування в системі протиповітряної оборони. Для «вісімок» (Мі-8) узагалі мало що змінилося, вертольоти постійно в роботі й нині: поранених вивозять, доставляють воду, продукти, медикаменти, лікарів. Багато роботи сьогодні й у пункті постійної дислокації. Нині активно готуємо молодь. Я дуже радію, коли бачу, як у молодих пілотів горять очі від захоплення справою, так само, як у нас, у старшого покоління.

— Ну що, тепер зрозуміли, чому льотчикам усі заздрять? — запитує пілот і гордо додає, що його син також мрійливо поглядає на вертольоти.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Схожi записи: