Велетень українського театру та кіно

 Січень 27, 2018
Амвросій Бучма

Амвросій Бучма

Ім’я видатного майстра сцени Амвросія Бучми вписано золотими літерами в історію українського театру та кіно

По-різному шанувальники українського театру й кіномани відкривали для себе видатного актора Амвросія Бучму. Та серце глядача не залишалося байдужим до будь-якої ролі артиста, який умів говорити про свого персонажа більше, аніж це пропонує сюжет фільму або вистави

Пам’ятаю, як у дитинстві під час першого відвідування футбольного матчу з участю київського «Динамо» один із бувалих уболівальників, який сидів на трибуні поруч, сказав: «Коли на початку п’ятдесятих динамівці демонстрували поганий футбол, ми з дружиною ходили дивитись, як грає Бучма». Найперше, що народилося в моїй дитячій голові, що Бучма, мабуть, якийсь висококласний футболіст і грає в іншому клубі. Коли з такою думкою я підійшов до батька, той розсміявся й порадив подивитися художній фільм «У далекому плаванні», де актор Бучма грав боцмана Дзюбу.

«У старовинному, багатому на історичні пам’ятки українському місті Львові в родині залізничника Максиміліана Бучми та його дружини Марії 14 березня 1891 року народилася дев’ята й остання дитина», — так розпочинав автобіографію народний артист Амвросій Бучма, якого в дитинстві називали не інакше, як Бронек.

Дитячі роки актора неможливо назвати світлими й радісними. Батько, сільський учитель, мусив залишити викладацьку роботу через свої надто демократичні погляди й працював стрілочником за мізерну платню, а згодом, після залізничної катастрофи та ув’язнення — нічним сторожем. Мати, яка працювала пралею, запам’яталась Амвросію Максиміліановичу з худими оголеними руками, зігнутою над ночвами із чужою білизною. Постійне недоїдання та злидні призвели до того, що з дев’яти дітей у їхній родині залишилося тільки двоє: найстарша Ольга та найменший Бронек.

Після закінчення чотирикласного училища хлопця віддали в єдину у Львові українську гімназію. Учився він блискуче. Ось тільки його поведінка не була зразковою. Давався взнаки природжений хист актора: володіючи мистецтвом перевтілення, Бронек створював карикатурні образи пихатого начальства й учителів. Зрештою за ці «спектаклі» його виключили з гімназії.

Подальший життєвий шлях Амвросія визначила його сестра Ольга, здібна артистка та співачка. Вона привела брата до режисера театру товариства «Руська бесіда» Йосипа Стадника, і хлопець досить швидко став одним із провідних акторів трупи.

«…Робота в театрі «Руської бесіди» тих часів була для мене великою і трудною школою акторської майстерності», — згадував пізніше Бучма. Тут він здружився на все життя з Лесем Курбасом, реформатором українського театру, організатором Мистецького об’єднання «Березіль».

Глибокий слід у житті Бучми залишили Перша світова війна та революційні події 1917 року в Росії. Після оголошення загальної мобілізації в австро-угорську армію його викликали на призовну комісію. Але він, цивільна за вдачею людина, не хотів надягати військового мундира й воювати проти своїх же братів українців. І лише загроза репресій проти сім’ї змусила його скоритися.

Війна принесла безліч нещасть молодому Бучмі. Із самого початку військової служби йому довелося зазнати карцера за те, що самовільно залишив казарму, щоб обвінчатися з артисткою Пишинковою. Згодом на фронті його було поранено, він хворів на холеру. Смерть підстерігала його й в оточеному російськими військами голодному Перемишлі. В армії панувала атмосфера паличної дисципліни та зневажливого ставлення австрійських офіцерів до простих солдатів. Якось Бучма, не стерпівши принижень, ударив офіцера. За це його жорстоко побили та, закувавши в кайдани, кинули в каземат. За законами воєнного часу, бунтівникові загрожував розстріл. Він написав прощального листа матері. Але талант актора врятував його від смерті. Щоразу на допитах Амвросій так уміло вдавав недоумкуватого солдата, що навіть медична експертиза не змогла виявити симуляцію.

Після каземату він потрапив у штрафний батальйон, а згодом — у полон до росіян, у якому перебував до самої революції. А потім знову — поневіряння, рабська праця, приниження. На Донбасі майбутній актор возив штреками вагонетки, в Узбекистані брукував дороги, потім був чорноробом на цукрових заводах, працював у сільському господарстві, складальником у друкарні, кельнером. Пізнавав життя, вивчав людей і мріяв про повернення в театр.

Мрія Амвросія здійснилася 1919 року: він став студентом Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка й одночасно працював актором у театрі Миколи

Садовського. Згодом він несподівано захворів на цингу, повернувся в Стрий і після одужання став одним з організаторів Нового львівського театру в Дрогобичі. Наступного року на базі цього театру було створено театр імені Івана Франка, і керівництво ним передано Гнатові Юрі. Сьогодні це Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка в Києві.

У 1923–1926 pоках Амвросій Бучма працював у Києві в театрі «Березіль», яким керував Лесь Курбас. Невдовзі там зібралися найкращі артистичні сили України: Іван Мар’яненко, Наталія Ужвій, Мар`ян Крушельницький, Дмитро Антонович та інші талановиті актори, які шукали нових засобів сценічного мистецтва.

Театральні критики засвідчують, що Бучма віддав цьому театрові майже 10 найкращих років свого акторського життя, створивши яскраві образи, у яких розкривалася самобутність його таланту. Це Пузир у «Хазяїні» Івана Карпенка-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за Тарасом Шевченком, брат Жан у «Жакерії» за Проспером Меріме тощо.

— Бучма, як мало хто з театральних акторів, був пов’язаний із кіно, — каже заступник голови Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач. — Туди його привів Лесь Курбас, який на короткий час пов’язав себе з кіно й зняв кілька стрічок із Бучмою: «Вендетта», «Макдональд», «Арсенальці». На превеликий жаль, жоден із цих фільмів не зберігся. На Бучму кіно справило таке велике враження, що на чотири роки він залишив театр, щоб зніматися — головним чином в Одесі. На тамтешній кінофабриці в кінострічці «Тарас Шевченко» Бучма першим зіграв у кіно Великого Кобзаря.

У червні 1941 року громадськість України широко відзначала 50-річчя від дня народження Амвросія Бучми, лауреата Державної премії СРСР, народного артиста України, професора Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. У театрі йшла вистава «Украдене щастя». Море квітів, безліч вітальних телеграм і поздоровлень…

Війна не припинила творчу діяльність Бучми, на той час головного режисера театру. Разом із колективом він перебував в евакуації в Семипалатинську й Ташкенті, виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський і Донський фронти. Перебуваючи в Ташкенті, Бучма поставив на сцені Узбецького театру імені Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів.

З літа 1944 року Амвросій Максиміліанович став головним режисером Київського театру імені Івана Франка, а згодом іще й художнім керівником Київської кіностудії художніх фільмів.

Найвизначнішою роботою Бучми на сцені в повоєнні роки був образ Макара Діброви в однойменній п’єсі Олександра Корнійчука. За цю роль у виставі «Макар Діброва» актора 1949 року вдруге було удостоєно Державної премії СРСР.

У повоєнний період Бучма займався режисурою, консультував фільми, викладав у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Серед його учнів — народні артисти Нонна Копержинська, Костянтин Степанков.

Востаннє він вийшов на сцену в театральному сезоні 1953–1954 pоків у ролі Карпа Сидоровича в комедії Василя Минка «Не називаючи прізвищ». І, навіть важко захворівши, Бучма працював як режисер на телебаченні, у кіностудії, театрі опери та балету. Він знаходив у праці натхнення й нові сили.

6 січня 1957 року геніального актора Амвросія Бучми не стало.

Олександр ТЕРЕВЕРКО

Схожi записи: