Фронтмен гурту «Тартак» Сашко Положинський: «Якби українську культуру не душили, Путін зі своєю війною не мав би жодних шансів»

 Січень 20, 2018

5535_p_21_img_0001За майже чотири роки війни Сашко Положинський понад 50 разів відвідав наших захисників  у районі АТО. Пише і присвячує їм пісні та передає гонорари з концертів на підтримку армії

Гурт «Тартак» з’явився в Україні через п’ять років після здобуття нею незалежності. Ця група почасти заклала фундамент у свідомості нинішніх двадцяти- й тридцятирічних. Композиціями цього колективу можна здійснити звукове ілюстрування новітньої історії України, бо кожна значуща подія в житті країни завжди знаходила яскраве відображення у творчості музикантів

 

— Олександре, судячи з вашої завжди гострої реакції на життя країни, усі чекали якоїсь «вибухової» пісні для воїнів у перші дні російської агресії. Однак перша композиція для наших захисників «Земля» з’явилася аж улітку 2014-го після того, як до вас звернулися з такою ідеєю представники Міноборони… Чому не квапилися? Вважали музику й війну непоєднуваними?

— Навпаки, вони є взаємопов’язаними. Пісня, культура — то частина війни, хоч як страшно це звучить. Думаю, якби українську культуру не душили, Путін зі своєю війною не мав би жодних шансів в Україні. Певна річ, війна пригнічує культурне життя. Але, разом із тим, проявляє багато чудових людських рис, спонукає до вчинків.

Коли до нас з Андрієм Riffmaster звернулися представники Міноборони з проханням написати для хлопців пісню, яка б піднімала бойовий дух, ми одразу відгукнулися. Створили на одному подиху. Перед очима миготіли, обличчя друзів, які воюють на Сході країни. Деяких уже, на жаль, немає. Це не був комерційний проект, це було щиро, від душі. Приємно отримувати від бійців повідомлення на зразок: «Круто було, коли «Тартак» і Riffmaster до нас приїжджали у Водяне, добра була розрядка». Особливо торкає серце те, що концерт, про який іде мова, був одним із найважчих. Бійці втомилися після бою. Під час виступу було чути постріли…

— Нещодавно переглядала кліп на вашу пісню «Не кажучи нікому» про боротьбу воїнів УПА за незалежність України. Композицію створено задовго до АТО, але здається, що це історія саме про неї. Цю пісню називають пророчою.

— Особисто для мене вона трагічна. Віктор Гурняк (у кліпі зіграв головну роль повстанця, який поліг у боротьбі за незалежність України) загинув у бою з російськими зайдами. Він був активним волонтером, доставляв спорядження, одяг та продукти для батальйону «Айдар». У вересні поповнив його лави. Загинув під Смілим, що на Луганщині, намагаючись під час ворожого обстрілу вивезти з поля бою поранених побратимів. Оце пророцтво мене зачепило набагато більше. Я досі важко переживаю цю втрату.

— Останнім часом пишете дедалі менше веселих пісень, натомість з’являється більше військово-патріотичних: «Висота», яку присвятили десантникам, «Мене вже немає», «Жити»…

— Знаєте, мені за ці пісні стільки людей сказали «дякую», тому жодного разу не пожалкував, що написав їх.

Піснями «Мене вже немає», «Жити», «Цінуйте мене» я б хотів донести людям усвідомлення, що треба бути уважнішим до того, хто поруч. Коли загинув Кузьма, я раптом зрозумів, що востаннє бачив його півроку тому на «Бандерштаті» (музичний фестиваль у Луцьку), а тепер усе, більше ніколи… Треба цінувати людей, поки вони є. Тому я переїхав до батьків, став уважнішим до друзів.

— Ви хотіли стати військовим, навіть спеціалізовану військову школу-інтернат закінчили. Важко уявити, що епатажний хлопець в окулярах (чого лише варта зачіска з трьома оселедцями на голові), яким вас побачила публіка в 90-х, колись мріяв про таку професію.

— Я любив читати книжки, особливо пригодницькі, історичні та про війну. Однією із зачитаних до дірок була «Книга майбутніх командирів». Тож недивно, що після восьмого класу я вирішив вступити у військовий інтернат. Батьки підтримали моє бажання, бо мали упереджене ставлення до артистичної діяльності. Хоча самі реготали, коли я в трирічному віці дав свій перший годинний концерт в автобусі.

Львівська спеціалізована школа-інтернат із посиленим вивченням російської мови й посиленою фізичною підготовкою в часи колишнього Союзу була кузнею зросійщення західноукраїнських підлітків, перетворювала їх на солдатів імперської армії. Це відштовхнуло від військової служби, тому я вирішив стати економістом, а потім і артистом.

— Ви маєте цілу колекцію вишиванок. Бороните все українське. Але звідки це в хлопця родом із Радянського Союзу?

— Монолітного українства в нас удома не було. Один мій дід чотири роки був у німецькому полоні й втік звідти. Другий пройшов усю війну в Червоній армії, а через те, що його рідні брати воювали в УПА, родина завжди відчувала пильну увагу каральних органів. Але українські народні пісні завжди були присутні в нашому домі. Я обожнював їх і знав усі слова. Якось, коли ми з татом забирали бабусю з дачі, вона раптом заспівала в машині. Цих пісень я не знав, адже, як дізнався, вони були забороненими. Мене це так вразило! Вразила заборона на українське, і я почав по шматочках збирати інформацію про нашу родину та події в Україні загалом. Шкодую тільки, що не встиг записати бабусині пісні. На жаль, більше ніде мені таких почути не випало.

У моєму житті було багато подій, які пробуджували в мені козацький ген. Це і фестиваль «Червона рута» 1997 року, на якому композицію гурту «Тартак» визнали найкращою танцювальною піснею, і дідова вишиванка, котру подарувала мені бабуся на зламі 80–90-х років, і перші протестні молодіжні акції, і з’їзд Товариства української мови, і спілкування з пластунами…

Розмовляла Ольга МОСЬОНДЗ

Схожi записи: