Людина планети

 Січень 20, 2018

5535_p_20_img_0001Таке звання присвоїла ЮНЕСКО 1998 року корифею української медицини Олександрові Шалімову, якому 20 січня виповнилось би 100 років

За своє життя один із засновників української хірургії, академік Олександр Шалімов здійснив понад 40 тисяч оперативних утручань, запровадив близько 50 методик надскладних операцій, став автором 112 медичних винаходів. Він першим у колишньому Радянському Союзі видалив частину печінки, винайшов унікальний метод лікування гострого панкреатиту, став першим лікарем, який вдало пересадив підшлункову залозу хворому на цукровий діабет, і під його керівництвом уперше в Україні було здійснено пересадку серця. Олександрові Олексійовичу навіть пропонували очолити клініку в Німеччині, але він залишився патріотом своєї країни

В Україні лише два інститути мають ім’я хірурга-практика, назвав їх так народ: імені Амосова та імені Шалімова. Видатних хірургів об’єднувала не тільки схожа доля, а й три правила, яких вони невпинно дотримувалися: учись протягом усього життя, працюй, не вважаючи себе найрозумнішим, не опускай руки в разі невдачі.

Олександр Шалімов, як і Микола Амосов, народився в Росії — у Липецькій області.

«У нашій сім’ї було чотирнадцять дітей, але вижило тільки три сестри й шестеро братів, — згадував своє дитинство Олександр Олексійович. — Батькам було дуже важко: бідність. Вони батрачили. Пращури батька були селянами, мати родом із кубанських козаків. Голод змусив залишити рідне село Введенку й податися на Кубань. Жили в землянці, потім побудували хатку. Влітку я пас худобу, а взимку допомагав столярові».

Бідність не заважала Олександру добре вчитися. Коли він став студентом медичного інституту, грошей так само було обмаль, але про голодний шлунок найлегше забувалося в бібліотеці. Там він і проводив весь свій вільний час. Учився на «відмінно» й навіть мав змогу залишитися працювати на одній із кафедр. Але почалася Друга світова війна. У військо Олександра не взяли через хворобу. Його направили працювати на кордон із Маньчжурією.

Автор цих рядків свого часу побував там, де починав трудову діяльність майбутній видатний хірург. Нерчинський Завод — місце заслання декабристів, триста кілометрів від залізниці й сімсот — від обласного центру. Це містечко й у 80-ті роки минулого століття, мабуть, мало чим відрізнялося від того населеного пункту в 1941-му, коли туди прибув учорашній студент Шалімов. Він був єдиним лікарем на весь район.

Медсестру, яку Олександр учив робити наркоз, звали Анною. Їхнє знайомство переросло у взаємну симпатію. А щоб не їздити на побачення за 75 кілометрів, вони побралися. Згодом у них народився син. Окрилений сімейним щастям та першими успіхами, Шалімов багато працював.

«У Нерчинсько-Заводській лікарні в підвалі я організував експериментальну майстерню та лабораторію, — пригадував свій забайкальський період Шалімов. — Ночами відпрацьовував різноманітні хірургічні підходи спочатку на трупах, а згодом на собаках та кроликах. І лише після того, як набивав руку, оперував пацієнтів. Доводилося лікувати все: непрохідність кишківника, защемлення грижі, переломи».

Після закінчення війни Шалімову вдалося потрапити на стажування до Москви. Він дістав направлення в клініку професора Брайцева й за півроку побував на операціях у всіх провідних інститутах столиці СРСР. Після стажування не хотілося повертатися в районну лікарню, і Шалімов став шукати роботу ближче до цивілізації. Він навіть приїздив до України. Та вакансій не було: усі місця зайняли демобілізовані після війни лікарі. Друзі запрошували в Сибір, але грошей у нього вистачило тільки на квиток до Брянська. У брянській обласній лікарні Шалімов і познайомився з Амосовим, який перевівся туди з Москви.

«Ми працювали разом в одній великій операційній із двома столами: за одним він, за іншим — я, — ділився спогадами в одному з інтерв’ю Шалімов. — Змагалися. Конкуренція була чесною. Коли Амосов запроваджував якийсь новий прийом, я його одразу переймав, а він брав на озброєння мої методики. Головний лікар навіть розділив між нами палати: 59 ліжок одному, 60 — іншому».

Досвідчені професори та московські світила не вірили, що хірург з обласної лікарні може робити те, чого не вміють ніде у світі. Щоб стати доктором наук, Олександрові Шалімову довелося написати три дисертації, щоразу дивуючи і опонентів, і прихильників.

Коли Шалімова запросили на роботу до Харкова, Микола Амосов уже кілька років працював у Києві. Перехрестивши їхні дороги один раз, доля не хотіла розводити їх далеко.

Після того як Шалімов урятував дружину одного з партійних керівників, його дедалі частіше стали запрошувати на операції в Київ. Переважно у Феофанію. Бувало, він тільки-но повертався до Харкова, як його знову викликали в столицю. Урешті рішенням Політбюро Шалімова разом із чотирма співробітниками перевели до Києва.

За чотири роки в столиці було збудовано Інститут загальної та експериментальної  хірургії, який очолив Шалімов. На той час

хірург уже розробив методику лікування раку шлунка, підшлункової залози й стравоходу, завдяки якій рівень смертності під час таких операцій упав із 32 до 6%.

Статистики підрахували, що операції на підшлунковій залозі тільки за рік рятували щонайменше 6 тис. людей. А от свою дружину, Анну Олександрівну, Шалімов урятувати не встиг. Підступна хвороба ніяк себе не виявляла, а коли дружина відчула себе зле, оперувати було вже запізно.

Згодом Олександр Олексійович одружився вдруге. Нове кохання ніби додало йому сили, він багато оперував, розробляв нові методики. У Москві, куди його намагалися переманити, двічі відкладали подання на Героя Соціалістичної Праці. Але нагород і без того не бракувало: орден Леніна, державні премії, звання академіка. І зрештою йому дали й Зірку Героя Соцпраці.

Шалімов не тільки оперував, а й навчав. 55 докторів наук і 105 кандидатів зобов’язані своїм умінням саме йому. А ще він устиг написати 35 монографій, за якими вчилися тисячі хірургів.

Шалімов, як і Амосов, не поїхав у Москву, куди його наполегливо запрошували. Його популярність зросла настільки, що можна було написати на конверті: «Київ, академікові Шалімову» — і лист знаходив адресата.

Видатний хірург до кінця своїх днів працював у рідному інституті й помер 28 лютого 2006 року. А легендою української хірургії він став іще за життя, бо любив свою роботу так, як і вона любила його.

Підготував Олександр ТЕРЕВЕРКО

 

У Шалімова навіть думки не було оперуватися за кордоном. він був упевнений у своїх учнях

Кілька разів Олександр Шалімов сам переніс операції. Уперше це сталося ще в юності, коли йому видалили мигдалини: він страждав на хронічну ангіну. Вдруге Шалімова прооперували в середині 90-х років. Олександр Олексійович довірився академікові Олександру Возіанову, який здійснив оперативне втручання з приводу аденоми передміхурової залози.

А в грудні 1998 року діагности виявили в Шалімова злоякісне переродження виразки, і він знову опинився на операційному столі. Того разу академік довірив власне здоров’я учням. Валерій Саєнко, Броніслав Полинкевич та Юрій Діброва виконали резекцію, видаливши чотири п’ятих шлунка. В Олександра Олексійовича навіть думки не було оперуватися за кордоном, настільки він був упевнений у своїх учнях.

А молодих лікарів він вразив іще й тим, що через кілька днів після перенесеної складної операції вже сам оперував. До Шалімова в палату зайшов колега та повідомив про виявлений рак печінки у одного з пацієнтів. Олександр Олексійович, не вагаючись, переодягнувся й пішов у операційну. За словами лікарів інституту, Шалімов під час оперативного втручання застосував свій, на той час новий метод: видалив пухлину з печінки й здійснив кріокоагуляцію, тобто заморозив судини. Пацієнт вижив.

Схожi записи: