Сергій Борщевський, публіцист, дипломат, епіграміст: «Російська історія — це історія експансії»

 Січень 14, 2018

5534_p_20_img_0001о вашої уваги, дорогий читачу, нова рубрика «Народної армії» — «Російська історія — це історія експансії». Її автор — публіцист, дипломат та епіграміст Сергій Борщевський пригадує, яким шоком стала для нього ще в юності публікація в журналі «Новый мир» статті В. Кардіна, у якій було розвінчано радянські міфи. Тоді вперше він дізнався, що ані залпу «Аврори» не було, ані переможних боїв 23 лютого під Псковом і Нарвою, ані ще багатьох «фактів» радянської історіографії

А після університету він цілий місяць стажувався в міжнародному відділі газети «Правда України», де мав шанс залишитися на штатній роботі, але не залишився через ту ж таки міфологію. Уявіть, 23-річний хлопець раптом дістав доступ до матеріалів так званого «білого ТАРСу» (хто не пам’ятає: телеграфне агентство Радянського Союзу). «Білим ТАРСом» ті спецвипуски, мабуть, називалися тому, що їх призначали для «білих» людей — партійно-совєтської номенклатури — і, на відміну від брехливої преси для «широкого читача», вони містили об’єктивну інформацію, але тільки для службового користування. І що найбільше вражало, готували їх ті самі особи, котрі щодня лили потоки облуди зі сторінок газет «Правда», «Известия» й тієї ж таки «Правди України».

А вже згодом, після проголошення державної незалежності України, була в житті Сергія Борщевського дипломатична робота. Із 2000 року він працював заступником і директором Департаменту виконкому СНД в Мінську (за квотою України), де відповідав за питання гуманітарного співробітництва. 2005-го подав рапорт із проханням про відкликання, бо інакше мав би за посадою впроваджувати породжену в кремлівських кабінетах неоімперську доктрину «спільного гуманітарного простору СНД». У 2006–2007 роках (до звільнення з власної ініціативи з МЗС) працював заступником директора департаменту — начальником відділу проблем СНД. Досвід цієї роботи підсумовано в статті «Пастка для України».

Російську історію Сергій Борщевський характеризує як історію експансії. Як слушно зазначив свого часу О. Субтельний, «з 1462 р. (коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км) до 1914 р. (коли Російська імперія займала 23,8 млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі) територія Росії приростала із середньою швидкістю 80 кв. км за день». Вдумаймося в цю цифру. Бо ж відомо: якщо десь щось приростає, то десь щось зменшується…»

— Ще студентом дивувався з тодішніх подвійних стандартів: коли «наш», то «розвідник», коли «їхній», то «шпигун», коли йшлося про вишкіл військовиків країн Варшавського договору, то «навчання» (бо ж учитися ще дідусь Ленін заповідав), а коли це були підрозділи НАТО, то «маневри» тощо. По-різному оцінювати такі історичні події — це історія чи радше пропаганда? Адже з підручників випливало, а в Росії й досі стверджують, нібито іспанець Пісарро — конкістадор, себто завойовник, а от росіянин Єрмак, який упокорював тубільне населення Сибіру, — «землепроходець» (ач який гарний евфемізм вигадали!), — розповідає Сергій Борщевський. — Ось і виникла ідея: а що як спробувати укласти календар пам’ятних дат російської історії, а з-поміж них і тих, що безпосередньо стосуються України, бо ж немарно автори «руского міра» в один голос торочать про спільне минуле, яке б хотіли спроектувати на віки вічні.

До вашої уваги тексти, які подано в календарній, але не хронологічній послідовності та які містять влучні, іронічні й історично достовірні сюжети, що розкривають суть примітивної міфології, яку творить протягом століть російська пропагандистська машина. Спочатку викладення подій справляє враження певної хаотичності: події ще зовсім недавнього минулого перетинаються з фактами сивої давнини, а суто внутрішні події чергуються з міжнародними. Але вже дуже скоро ви почнете читати це як страшний роман із кількома планами, кожен з яких дедалі глибше занурює у вир московських злочинів проти України, що тривав століттями.

Руслан ТКАЧУК

 

Січень. Терор як форма врядування

1 січня 1919 року вийшов закон УНР про автокефалію Української православної церкви. Згодом, 14–30 жовтня 1921 року, відбувся 1-й Всеукраїнський православний церковний собор, на якому було обрано власних ієрархів, затверджено канони та устрій УАПЦ, головними засадами якої було визначено автокефальність, соборноправність, національність, незалежність од світської влади. УАПЦ мала демократичний характер, прагнула поновлення давніх звичаїв, у богослужінні вживала українську мову. Але не для того московсько-більшовицька орда окупувала Україну, щоб терпіти на її теренах таке джерело духовного опору. Тож УАПЦ зазнавала постійних утисків, а 28–29 січня 1930 року на спеціально скликаному надзвичайному соборі її було примушено «саморозпуститися». Майже всіх її єпископів, більшість священиків і тисячі вірних було знищено.

3 січня 1565 року цар Іван ІV, який за місяць перед тим, 3 грудня 1564 року, несподівано залишив Москву й разом із добірними прихильниками з-поміж бояр і дворян переїхав до своєї заміської резиденції — Олександрівської слободи та послав у столицю посланців із двома грамотами. Першу з них було адресовано митрополитові, і містила вона звинувачення церковних ієрархів і всіх бояр, дворян, воєводських та приказних людей у зраді. Друга грамота містила звернення до населення Москви, на яке, мовляв, царський гнів не поширювався. Своє повернення на трон Іван IV обумовлював правом карати й милувати «зрадників» на власний розсуд. Певна річ, таке право він дістав, навіть не вдаючись до референдуму. У цій історії найцікавіше, звісно, не те, що цар успішно застосував давній принцип «розділяй і владарюй», і навіть не те, що внаслідок цього в Московії з’явилася опричнина. Як на мене, найцікавіше все ж таки те, що Московія вибирала тоді між реформами, прихильниками якої виступали опальні члени Обраної ради, і терором, через який Іван ІV зрештою й увійшов в історію як Іван Грозний. Це не вперше й аж ніяк не востаннє Московія робила такий цивілізаційний вибір — на користь не сякої-такої демократії, а брутального самодержавства.

3 січня 1795 року Австрія, Пруссія та Росія уклали угоду про третій поділ Польщі. Це сталося внаслідок поразки національно-визвольного повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Польща недовго тішилася свободою, адже попередній її поділ, другий, відбувся лише за два роки перед тим: 13 січня 1793 року. Царська Росія, як відомо, брала участь у трьох поділах Польщі: 1772 року разом з Австрією та Пруссією, а 1793-го разом із Пруссією. Учетверте, як ми пам’ятаємо, Польщу 1939 року розділили нацистська Німеччина й комуністичний Радянський Союз.

5 січня 1930 року датовано постанову ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україні належало здійснити цілковиту колективізацію за дуже короткий час. Якщо взяти до уваги, що восени 1928 року в Україні було колективізовано лише 4% від селянського землекористування, то цілком очевидно, що поставлене завдання було нереальним. Тож із початком суцільної колективізації селян почали силоміць заганяти в колгоспи. «Допомога держави», про яку йшлося в постанові ЦК ВКП(б), утілювалася масовими депортаціями та фізичним винищенням шляхом репресій і Голодомору мільйонів українських селян.

7 січня 1969 року ЦК КПРС ухвалив постанову під промовистою назвою «Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури та мистецтва за ідейно-політичний рівень друкованих матеріалів і репертуар». Сьогоднішнім молодим людям важко повірити, що трохи більше як двадцять років тому на одній шостій частині планети Земля існував такий жанр — постанова ЦК, яким регламентувалося духовне життя мільйонів людей. Звісно, ЦК КПУ, як «бойовий загін КПРС», 3 березня видав власну постанову під такою ж назвою. «Під роздачу» потрапили видавництва «Молодь», «Прапор», «Радянський письменник», «Маяк», «Мистецтво», журнали «Дніпро», «Ранок»… Особливо перепало на горіхи Спілці письменників, її керівника (Олеся Гончара) було попереджено про «відповідальність за творчість і громадську поведінку кожного члена Спілки». Посіпакам імперії здавалося, що їхня влада вічна…

З книги С. БОРЩЕВСЬКОГО

«Рік російської міфології» (Далі буде.)

Схожi записи: