Комвзводу Вадим Балюк у підрозділі наймолодший, та бійці його поважають, називаючи «батюшкою»

 Січень 12, 2018

5534_p_10_img_0001_1Орден «Народний Герой України» молодший лейтенант Вадим Балюк отримав у серпні минулого року. Його відзначили за відданість Батьківщині та врятовані життя багатьох поранених бійців, котрих він вивозив із поля бою

Листопад 2017 року. Піски. Перша лінія оборони. Разом із командиром взводу Вадимом Балюком прямуємо крок у крок довгим «коридором» траншей. Зараз день, тихо. А кілька годин тому його підлеглі майже годину «втихомирювали» окупантів, котрі потужно обстріляли ці позиції

Небо розв’язало над цією місциною водяний міх і вже третю добу поспіль поливає дрібним холодним дощем. Тож під нашими ногами хлюпає та чвакає грязюка… «На жаль, вже не літо», — подумалося мені. Я згадав той сонячний день, коли познайомився з Вадимом Балюком. Тоді спека била всі рекорди. У червні відбулася ротація, і взвод Вадима Балюка поступово облаштовувався на новому місці. Вже у перший день взводному довелося рятувати бійця, котрий після мінометного обстрілу мав серйозні поранення ноги та руки.

— Мені не звикати до роботи санітара. Частенько доводилося витягувати наших з-під обстрілів противника і в Зайцевому, і в Авдіївці. Але коли бійці, що лише вчора зайняли «нулі», побачили першого пораненого, то чомусь заціпеніли. Мені тоді довелося власноруч його стабілізувати. Коли привів хлопців до тями, швидко евакуювали пораненого у безпечне місце, — згадує Вадим Балюк.

Крізь оголені крони обгорілих та посічених осколками дерев попереду видно напівзруйновану ворожими пострілами селищну церкву.

— Противник й надалі по ній стріляє? — запитую Вадима.

— Шмаляють регулярно. Для тих «глибоко віруючих» окупантів ця православна споруда з українським прапором на дзвіниці стала чи не головною мішенню та об’єктом роздратування. Ворожі обстріли не вщухають, — розповідає офіцер, крокуючи торованою слизькою стежкою.

Ми акуратно спускаємося на цокольний поверх споруди. На сходах, притулившись один до одного, гріються двоє пухнастих кумедних цуциків. Їхня мати, помітивши мене, «чужого», здіймає неабиякий «алярм». Вадим заспокоює чотирилапу охоронницю та проводить мене в підвальне приміщення.

— Фундамент під церквою міцний, тож, напевно, тут — одне із найнадійніших місць для укриття? — запитую командира взводу.

— Як укриття — можливо. Але я дуже віруюча людина — батьки виховували повагу до віри. Щодня молитву читаю. Мені дуже не хотілося заходити сюди, під церкву, — наче виправдовується Вадим. — На самому початку, коли ми тільки облаштовувалися, ми інколи тут і їли, і спали. Та з часом довелося звикнути, це ж війна…

Ми проходимо до невеличкої кімнати. Тут тепло і тихо.

— Бійці мене тут «батюшкою» почали називати, — сміється Вадим. — У дитинстві я вісім років був служкою при нашій церкві й дослужився тоді до іподиякона.

27-річний командир взводу молодший лейтенант Вадим Балюк — наймолодший у підрозділі. Але свого командира бійці поважають та беззаперечно йому підпорядковуються. Навіть старші дядьки, котрим уже далеко за сорок.

Вадим родом із Буковини. Після дев’ятого класу, за порадою батьків, закінчив технікум. Потім — заочне відділення Львівської політехніки. Але інженером пропрацював недовго.

— Майже рік «промучився», — згадує Вадим, — зрозумів, що інженерія — не моє. Завжди хотів бути військовим, бо свого часу і дід, і батько служили.

Строкову він служив у Криму.

— Свій перший контракт я підписав уже після півроку строкової служби, — продовжує Вадим. — Мене розподілили в сімферопольську частину. Пощастило — я отримав службове житло, тож перспективи та умови були чудові. А потім — окупація півострова.

— На момент початку окупації я був у частині. Коли Березовський дав команду здати зброю на склади, ми навіть не здогадувалися, що він є зрадником. Здали зброю, і її «по-тихому» повезли на «Уралі» начебто в Балаклію. Досі не знаю, куди її потім поділи. Тож не виключено, що з тієї зброї зараз стріляють по нас, — розмірковує Вадим Балюк. — Я відразу розумів, що все серйозно. Згадую, що тоді не було ніякого зв’язку, тож і не було можливості з кимось порадитися. Коли частину оточили російські БТРи, то я «озброївся» дерев’яною ніжкою від стільця. На той час це була моя єдина зброя. Не було можливості вийти за територію частини. Закінчилися запаси їжі та води.

Майже місяць частина перебувала в облозі. Мої колишні товариші казали: «Русские нас не оставят. Это они нас просто пугают». Зрештою з трьохсот тих, які зі мною служили, на «материкову» Україну вийшли лише четверо… Я був украй обурений тим, що зрадники відразу були готові служити Росії, хоча навіть не уявляли собі та зовсім не розуміли, як це буде.

Коли Вадим уперше приїхав до району проведення АТО, то потрапив у медичну роту на посаду санітара.

— Ми тоді базувалися в Зайцевому. Своє перше завдання запам’ятав назавжди — довелося витягувати із «сірої» зони тіло нашого загиблого бійця… Потім просто рятував хлопців під час обстрілів під Горлівкою. Дехто вважає мою роботу героїчною, але я жодний свій вчинок не назву геройським. Будь-яка моя заслуга — це заслуга моїх людей. Наші позиції в Зайцевому постійно обстрілювали. Але нам усе вдавалося завдяки згуртованості екіпажу, котрий евакуйовував поранених на старенькому МТ-ЛБ. Броня в «мотолиги», самі знаєте, яка… Але нічого, їхали, надавали першу допомогу під обстрілами, виносили і вивозили побратимів з поля бою, — згадує Вадим. — Я пишаюся тим, що за час моєї служби санітаром не помер жоден поранений боєць із тих, кого я евакуйовував.

Потім Вадима направили на навчання до Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, де він закінчив тримісячні офіцерські курси. Згодом в одній з мотопіхотних бригад, він прийняв взвод.

…Ми виходимо з підвалу. Хлопці чистять автомати та кулемет, споряджають магазини та стрічки — готуються до чергової фронтової ночі. Разом із Вадимом обережно піднімаємося напівзруйнованими сходами на дзвіницю. Звідти неозброєним оком видно околиці окупованого Донецька. Через «наскрізні поранення» церковних дзвонів проглядає сіра холодна хмара. Тут, на краєчку передової, я побачив щирих і сміливих бійців, які вселяють незламну віру, що ми встоїмо!

Ярослав МЕЛЬНИЧУК

Схожi записи: