Незвичне вбрання для ялинки, або Про новорічну ніч на одному з ВОПів

 Січень 3, 2018

До дерева «ялинка» мала вельми віддалений стосунок: це була конструкція з патронних ящиків, залізяк, гілок, і все це було накрито масксіткою.

За іграшки правили біло-блакитний мегафон, порожній балон від вогнегасника, іграшковий автомат, знайдений у зруйнованому будинку, обривки кулеметних стрічок, нанизані на шматки дроту-полівки, хвостовики від ПТКРів, пострілів від СПГ…

На столі вишикувалися пляшки кока-коли, «Живчика», дитячого шампанського, смаколики, які надіслали рідні з дому й привезли волонтери, та новорічні страви, приготовані за заявками більшості бійців. Святкову вечерю зробили від душі: засмажили биточки й котлети, накришили олів’є і салат із крабових паличок, навіть зварили вареники.

За святковим столом зібралися всі, що були вільними від чергування. Командир на ім’я Олександр подивився на своїх бійців. Кожного з них він знав як облупленого: на передовій дуже швидко люди проявляються. Хтось сяяв, немов начищені берці на плацу, вихваляючись обновкою, яку пошила донька. Хтось мовчки перечитував листівку від онука, старанно написану великим дитячим почерком.

— Ну що, мужики? З Новим роком!

Загомоніли, підіймаючи келихи.

І тут бойовики, немов із цепу зірвалися. Щоправда, спочатку лупили переважно в небо — салютували. А потім траси полетіли в бік нашого ВОПу. Командир хотів вилаятися, але стримався.

— По місцях. Вогонь без команди не відкривати.

Один із бійців, застібаючи бронежилет, таки вилаявся:

— Ну шо за люди… Ані собі, ані іншим спокою не дають.

Жарти вщухли, не розпочавшись. Зумерив телефон. Святкова ніч залишилася десь далеко. З ВОПів надходили доповіді кожні півгодини.

По одному з них ударили ворожі міномети. Працювали двійками, висипали чотири міни

82 мм. Потім туди ж прицільно по амбразурі СП вдарив великокаліберний кулемет. Грюкнули ВОГи, і зв’язок обірвався.

Саша відкинув мовчазну слухавку.

— «Сват»!

Тиша.

— «Сват»!!! Де ти???

— Тут я, командире. Тут. Не гарячкуй.

Саша зачекав — довго, секунд із 10. Він пам’ятав, що «Свата» вдома чекають діти, що він учора скаржився, що в нього болів зуб. Але це все було звично, зрозуміло й неважливо зараз.

— Кулею туди. Тільки акуратно! І дивись там в обидва ока.

Знову зазумерив телефон. На зв’язку був командир. Зібраний і злий. Розмовляв короткими кодованими фразами. Саша, уже в касці, бронежилеті, стискаючи розфарбований у камуфляжні кольори автомат, коротко кидав у слухавку:

— Зв’язку з ВОПом немає. Відправив туди бійця, чекаю доповіді.

— Давай. Чекаю.

«Сват» дістався до ВОПу й відгукнувся швидко:

— Усі живі, провід ВОГом перебило. Хлопці питають: «Відповідати?»

Саша доповів командирові. Командир помовчав. Саша майже бачив, як той мружить очі, як це робить він завжди, коли щось важливе вирішує.

— Ні. Нехай увійдуть в азарт. А ви підготуйтеся.

Бойовики сипали, що називається, від щирого серця. Нарешті, коли розмірений стукіт кулеметів став занадто настирливим, командир дав добро на відкриття вогню.

Три розриви лягли точно по позиціях ворожих кулеметників.

І відразу стало тихо. З-за посадки, зрідка присвічуючи ліхтариками, ішли бійці із сусіднього ВОПу.

— Привіт, хлопці! Салютуєте? А ми до вас… Засіяти прийшли.

Засівали по-фронтовому: гречкою й горохом. З того боку знову запрацював кулемет.

До пів на сьому ранку все затихло… Допиваючи ранкову каву, хтось із бійців похитав головою:

— Але ж як зустрінеш Новий рік, то так його й проведеш.

І всі розсміялися.

Олександр ШУЛЬМАН

Схожi записи: