2017 рік, район АТО. Боротьба триває…

 Грудень 28, 2017

Рік, що минає, став іще одним роком стримання українським народом зовнішньої гібридної агресії. У цьому сенсі він був сповнений багатьма подіями. Зокрема збройним протистоянням в Південно-Східному регіоні нашої країни, де вже четвертий рік поспіль триває боротьба України за власну державну незалежність і територіальну цілісність. Тож наприкінці року доречно пригадати розвиток подій в окремих найгарячіших точках району АТО

Авдіївський бастіон поповнився «Алмазом»

5532_p_08_img_0001Розпочався 2017-й черговим загостренням ситуації на фронті в районі Авдіївки. Нагадаємо, бойові дії навколо Авдіївки, розташованої за 6 км на північ від Донецька, розгорнулися через те, що позиції навколо неї фактично дають змогу контролювати північні околиці Донецька та вузлову залізничну станцію й місто Ясинувата, південні околиці Горлівки, а також трасу М-04 Донецьк — Луганськ на ділянці Донецьк — Горлівка.

Крім важливості Авдіївки та її околиць саме із цієї, тактичної, точки зору, треба мати на увазі, що в місті працює один із найбільших коксохімічних заводів у Європі — Авдіївський коксохімічний завод. Це, своєю чергою, робить будь-які бойові дії навколо міста техногенно небезпечними, особливо із застосуванням важкої зброї штибу артилерії, танків тощо.

Авдіївку, яку проросійські бойовики тримали під контролем із кінця квітня 2014-го, визволили Збройні Сили України 28 липня 2014 року. Починаючи з 20-х чисел січня 2015 року, формування проросійських бойовиків та власне російських найманців почали атакувати передмістя Авдіївки — дачний сектор, вентиляційний ствол шахти «Бутовка-Донецька» й промислову зону на південних околицях міста. Ці бої досягли свого піку навесні 2016 року, але, на жаль, із різним ступенем інтенсивності вони тривають і донині.

Проросійські бойовики на цій ділянці фронту продовжують застосовувати озброєння, яке вже давно мало бути відведено з переднього краю. Зокрема танки, інші бойові броньовані машини (ББМ), важку ствольну й реактивну артилерію та інші засоби.

Унаслідок численних бойових зіткнень і взаємних обстрілів у кінці січня 2017 року українські сили наблизилися безпосередньо до автотраси М-04 та Ясинуватської розв’язки, узявши її під безпосередній вогневий контроль. 16 січня 2017-го вояки однієї з механізованих бригад ЗС України відтіснили бойовиків більше ніж на 300 м від своїх позицій біля шахти «Бутовка», збільшивши відстань до ворогів із 70 до 450–500 м. А ще через майже 13 днів під час відбиття чергової атаки бойовиків українські бійці самі контратакували ворога й увірвалися на його опорний пункт «Алмаз» і закріпилися там, значно ускладнивши становище бойовиків на цій ділянці лінії фронту.

Тож немає нічого дивного в тому, що противник люто атакував і контратакував, зокрема із застосуванням танків, позиції українських військ у районі Авдіївки протягом майже всього січня й початку лютого, але так і не спромігся відсунути їх бодай на метр. Поступово, зазнавши значних втрат у живій силі протягом місяця (до 27 осіб тільки вбитими), ворог був змушений поступово зменшити свою активність у районі Авдіївки. У подальшому протягом нинішнього року ситуація в цьому районі не зазнала суттєвих змін, хоча періодично загострювалася внаслідок провокаційних обстрілів бойовиків і спорадичних спроб у тому чи іншому місці відкинути позиції українських військ назад.

 

Позиція «Кікімора» й дуга, що не гнеться

5532_p_09_img_0001Наступним значним епізодом війни на Сході України протягом нинішнього року стали бої на ділянці фронту, відомій як Світлодарська дуга (лінія оборони, на яку на початку 2015 року відійшли з Дебальцевого сили АТО). Ця ділянка фронту в загальній системі оборони українських військ має важливе оперативно-тактичне значення. Адже тут розташоване місто Світлодарськ (на північ від Світлодарського водосховища), а на північ від самої дуги, на підконтрольній Україні території, розташована найпотужніша на Донбасі Вуглегірська ТЕС, на південь — місто Дебальцеве (важливий регіональний центр і вузол комунікацій). Саме тому на цій ділянці фронту, починаючи з 2015 року, в перманентному режимі відбуваються бойові зіткнення між українськими військами та проросійськими окупаційними формуваннями. Адже цей важливий район намагаються взяти під повний контроль обидві протиборчі сторони.

Тож у квітні 2017-го активні бойові дії на цій ділянці фронту після деякого зимового затишшя було поновлено, і вони тривали майже до кінця липня. Запеклі бойові зіткнення тактичного масштабу на Світлодарській дузі відзначалися застосуванням із боку бойовиків заборонених, за Мінськими домовленостями, засобів ураження — ствольної й реактивної артилерії (калібру 122 мм і 152 мм), танків та інших ББМ, важких мінометів (120 мм). Усе це бойовики неодноразово застосовували, аби вибити українські війська з їхніх позицій, які в цьому районі розташувалися переважно на панівних висотах. Звісно, наші підрозділи були змушені відповідати ворогові адекватно. Майже весь квітень і травень бойовики регулярно здійснювали тут масовані обстріли по позиціях ЗС України, намагаючись завдати передовим підрозділам вогневого ураження й таким чином примусити їх залишити ділянку місцевості на Світлодарській дузі. Водночас ворог активно використовував рейдові й диверсійні групи. Однак усе це не давало бажаного бойовикам ефекту: українські підрозділи стійко утримували свої позиції. І вже 24 травня українські військовики, ведучи оборонні бої, зуміли на одній із ділянок дуги швидкою контратакою вибити ворога з його передового опорного пункту «Кікімора» та просунутися вперед на 1 км, зайнявши територію, яка відповідно до Мінських угод на той час мала перебувати під контролем української влади.

Протягом наступних двох місяців бойовики безрезультатно намагалися вибити українських військових із позицій, які вони зайняли. Для цього вони активно гатили зі ствольної й реактивної артилерії не тільки по наших передових позиціях, а й по тактичних тилах на цьому напрямку, намагаючись порушити систему логістики та управління українських військ, одночасно атакуючи наші позиції невеликими групами піхоти за підтримки окремих одиниць бронетехніки. Усе виявилося марним: утративши за два місяці тільки на цій ділянці лінії фронту до 48 осіб убитими, ворог був змушений «примиритися» з втратою низки своїх передових позицій. Але й сьогодні він продовжує активно обстрілювати наші передові позиції на дузі.

 

Епічна битва, якої не було…

5532_p_08_img_0002Наступною подією в районі АТО, яка, до речі, спричинила в засобах масової інформації значний резонанс, стала так звана битва за Жолобок. На початку червня з’явились дані про те, що підрозділи однієї з механізованих бригад Збройних Сил України змогли просунутися в глиб окупованої території на 1,5 км у «сірій зоні» коло Бахмутської траси (дорога Р-66 Лисичанськ — Луганськ), поблизу селища Кримського. Як потім стало відомо українській громадськості з пояснень українського військового командування, підготовча робота з виконання положень Мінських домовленостей на цій ділянці фронту (адже територія в «сірій зоні», яку зайняли українські війська, за цими положеннями, мала перебувати під юрисдикцією української влади) тривала кілька місяців, і про локальний успіх нашого війська широкому загалові не повідомляли, поки українські сили не змогли закріпитися на нових позиціях.

Тільки-но ця інформація потрапила в ЗМІ, як проросійські бойовики та їхні «куратори» з-за східного кордону розгорнули шалену інформаційно-пропагандистську кампанію щодо «агресивного наступу українських військ на Жолобок» та «нахабного порушення українською стороною Мінських домовленостей у районі траси «бахмутка». Насправді жодних спроб ані взяти Жолобок, ані колишній «31-й блокпост» українські війська не робили. Вони всього-на-всього виконали те, що було написано в Мінських домовленостях. Але російська пропагандистська машина не заспокоювалася: «кривава різанина, улаштована українськими диверсантами», «кровопролитні бої за Жолобок», «карателі наступають», «хунта кинула в бій танки й артилерію», «Київ підтягує до Жолобка додаткові війська» тощо. Фантазії й гарячкові нісенітниці російських пропагандистів били через край. І вже за певний час у пересічного громадянина могло створитися враження, що під селищем Жолобком, яке до цього було взагалі мало кому відоме, розгортається якась епічна битва титанів, на кшталт чогось середнього між Сталінградом і нашестям гунів на Європу в давні часи…

А тим часом справжня реальність була, м’яко кажучи, дещо іншою. Загалом бойові зіткнення на «бахмутці» в районі селища Жолобок відновилися ще 7 червня 2017 року, коли штурмові підрозділи української механізованої бригади змогли просунутися в напрямку Жолобка, який утримували бойовики, і колишнього «31-го блокпосту», зайнявши «сірі зони» та околиці панівних у цьому районі висот, таким чином узявши трасу під вогневий контроль. Розгортати якісь масштабніші наступальні дії та «рватися на Луганськ й Алчевськ», як про це писали російські ЗМІ, ніхто не збирався. Перед українськими підрозділами було поставлено обмежене тактичне завдання, і вони його успішно виконали. Але, звісно, могли зробити й більше. Адже на цій ділянці фронту їм протистояли сили колишньої «бригади», а станом на червень 2017-го — так званого «батальйону» територіальної оборони «Прізрак», які мали обмежений рівень боєздатності. Протиставити щось вагоме українським військам це формування не могло. Однак рамки Мінських угод не дозволяли рухатися далі…

5532_p_09_img_0002Та після того, як командування противника зрозуміло, що українські війська суттєво поліпшили своє тактичне становище на цій ділянці фронту, зайнявши повністю відведені їм за Мінськими домовленостями території й таким чином суттєво ускладнивши противникові організацію та здійснення різноманітних провокацій, насамперед — дій його диверсійно-розвідувальних груп, воно вирішило повернути ситуацію в те становище, яке було до цих подій. Уже 11 червня терміново було перекинуто в район Жолобка резерви противника, які почали окопуватися вздовж «бахмутки» й навколо самого Жолобка, а згодом перейшли до активних дій. Проросійські формування підтягнули артилерію так званої 4-ї мотострілецької бригади, розпочали регулярний і масований обстріл українських військ із району селищ Донецький і Сентянівка (колишнє Фрунзе). Стало зрозуміло, що невдовзі відбудуться атаки ворога на нові українські позиції. Так би воно, мабуть, і сталося, але завдяки злагодженій роботі українських підрозділів мобільні резерви бойовиків у вигляді танків і «мотострілецьких підрозділів 4-ї омсбр» проросійських сил не тільки з великими складнощами висунулись на вихідні рубежі, а й під час наступних боїв протягом двох тижнів так і не змогли зірвати дії механізованої бригади нашого війська. Ворожі підрозділи спізнилися й вступили в бої, коли українські сили вже закріпились на зайнятих позиціях.

Костянтин МАШОВЕЦЬ

Схожi записи: