«Маскарад» у виконанні проросійських бойовиків

 Грудень 27, 2017

5532_p_07_img_0001_1З початку перемир’я, з нуля годин 23 грудня, на ділянці неподалік від Старогнатівки вперше  за тривалий час наші позиції ворог не обстрілював, але намагався українських вояків  «очорнити» перед міжнародними спостерігачами

— Сьогодні з 23.59 починається перемир’я, — командир затягнувся сигаретою так, що та затріщала, розсипаючи іскри. — Дивіться, як кажуть, в обидва ока й вогонь до особливого наказу не відкривайте. Питання є?

За всіх відповів молодий боєць Сергій, одягнений у потерту «гірку»:

— Питань немає.

Короткий інструктаж на передових опорниках здебільшого тільки данина традиції: бійці тут давненько, знають кожен кущик.

Знайомимося. Командир відрекомендовується коротко:

— Петруха. Так і називайте.

Невеликого зросту, кремезний, із короткою бородою, руку тисне енергійно. Коли всміхається, промінчики зморщок розбігаються від його сіро-блакитних очей, але від посмішки, особливо коли він веде мову про ворога, тягне холодком. Не хотів би я бути на місці тих, про кого кажуть із такою посмішкою. Він іде опорником, немов своїм подвір’ям, коротко відповідаючи в рацію й одночасно киваючи зустрічним бійцям, які заступають на зміну.

Загалом тут відчувається міцна військова дисципліна. Сніг було не тільки розчищено, а й підсипано сірим пічним попелом, у житлових приміщеннях спальники акуратно заправлено, зброя — рівненько в саморобних пірамідах, каски та бронежилети теж акуратно складено. Це, як я встиг помітити, фронтовий своєрідний стиль у багатьох частинах: усе тримати не просто в порядку, а з максимально можливим шиком, який дозволяє обстановка.

У просторому бліндажі, який одночасно був кухнею, їдальнею й міні-штабом, над столом висіло кілька ламп: яскрава економна світлодіодна, ліхтарик і кольорова.

Черговий пояснив:

— Уночі, щоб не боліли очі, умикаємо червону, а зазвичай — або ліхтарик, або повне світло.

Я озирнувся. Акуратно збиті стелажі, на них у цілковитому порядку вишикувалися банки з консервацією: огірки, помідори, домашнє тушковане м’ясо. Банки, що цікаво, блищали при світлі ліхтаря.

— Недавні чи пилюку витираєте?

Боєць, усміхнувшись, розуміюче кивнув:

— Витираємо. Ми тут зайвий бруд не розводимо.

Ставлю Петрусю традиційне запитання стосовно їжі й дістаю відповідь:

— Та немає в нас проблем з їжею. Я вже два роки в цій частині, і жодного разу проблем не було. Тут може скаржитися людина або розбалувана, або ледача. Однак лінь тут виліковується дуже швидко: тобі допоможуть, тобі підкажуть, із тобою поділяться, тебе навчать, але за тебе твою роботу не робитимуть. Тут усі дорослі.

Рації й гнізда зарядок під них складено на окремій поличці, чай, каву, печиво теж акуратно виставлено в кінці стола. Словом, видно, що тут саме живуть, а не відбувають термін ротації.

Я не раз і не два бачив на фронті саме такі — обжиті й ретельно перекриті бліндажі, обладнані всім необхідним: світлом, вентиляцією, нерідко з мобільним роутером і доступом до Інтернету.

Командир підрозділу, поливаючи каву, розповідає з гумором і усмішкою про те, як вони тут живуть:

— У нас тут так: якщо починається стрілянина, командири — одразу на командно-спостережних пунктах. У будь-який час. У нас у частині так заведено давно, ми вже не перший рік на фронті. Бойовики часто провокують: луплять по нас, і якщо ми відповідаємо з кулемета великого калібру, то прилітає «нежданчик». Але ми готові до будь-якого розвитку подій. Відповідаємо вміло, так, що невдовзі з того боку просять перемир’я.

Долітають звуки стрілянини. Ми виходимо на свіже повітря. Воно поколює щоки й вуха, мороз міцнішає. У морозному повітрі звуки стрілянини чути добре, б’ють далеко й хаотично. Ще кілька пострілів, і все затихає.

До півночі залишається зовсім трохи часу. Опорник занурюється в тишу.

Алгоритм нічного чергування відпрацьовано: спостереження за переднім краєм, регулярна кодована доповідь командирові, готовність відкрити вогонь.

Хвилини минають, говорити не хочеться та й не можна. Вітру майже немає, від земляних стін і підлоги тягне холодом. Ось і зміна. На пост заступає той молодий боєць Сергій.

Оглянувши передній край, він доповідає, що все в порядку. Намагаюся поговорити, але він відмовчується. Згодом пояснює причину:

— Мама не знає, де я. Думає, що десь у штабі.

Тиша. Час плине непомітно — доти, доки не клацає рація. Звучить позивний цього спостережного пункту.

— У ваш бік іде вісім силуетів. Напрямок… дальність…

Сергій миттєво змінюється. Бере тепловізор. Оглянувши поле, відповідає:

— Я їх не бачу. Вони поки що поза зоною.

— Плюс. Ми їх уже теж не спостерігаємо.

Навіть у темряві, що підсвічується світлодіодом рації, видно, як стиснулися губи й натяглася шкіра в нього на вилицях.

Сергій тихо пояснює:

— Тільки цього не вистачало. Перемир’я, кажуть… давно їх тут не було.

— Кого їх? Якийсь знайомий підрозділ?

Сергій знизує плечима:

— Непрості люди прийшли, це зрозуміло. Не видно, не чути, тихо. Два тижні тому такі самі йшли, ми доповіли, почекали. Коли вони вийшли на небезпечну дистанцію, відкрили вогонь, то відігнали. Кілька днів тому на іншій ділянці ще одну групу таку накрили, вони себе видали, командування ухвалило рішення відкрити вогонь. То їхній відхід прикривали так, що тут було дуже спекотно. Я працював по позиціях бойовиків, другий кулеметник — по них, але згодом по нас почали вже їхні міномети стріляти. Загалом непросту групу відігнали.

Минає півгодини, година. Ані руху. Мовчать і наші друзі з сусіднього опорника, з якого засікли невідомих. Сергій кілька разів клацає тангетою. Відповідне клацання — і тихий голос:

— Пусто.

Якщо так, то це погано. Непомітно вони не підійдуть, але треба пильнувати. У траншеї чути швидкі кроки, і на СП заходить Петруха. Від нього пахне кавою й димком грубки.

— Ну що тут у тебе?

— Тихо поки що.

Стоїть із нами, чекає. Минуло ще півгодини. Тиша. Сергій повторює:

— Я ж кажу: непрості люди. Майже три години вилежати в снігу важко. Коли залягли або пішли, не бачили.

Петруха, помовчавши, іде.

І тут лунає постріл. Спалах не видно, але йому відповідає другий, потім третій, тріщить автомат, потім розкотисто — кулемет. Миттєво оживає рація. Чути, як по траншеї поспішають солдати, на бігу застібаючи бронежилети з характерним тріском липучок і клацаючи затворами й запобіжниками.

Рація оживає:

— Усім. Вогонь ведуть не по позиціях. Не втручаємося.

— Плюс.

На горизонті миготять трасери, видно спалахи. Стрілянина триває недовго. Боєць у балаклаві відкидається на стінку комірки:

— Коли приїжджає ОБСЄ, вони починають один одного обстрілювати, щоб показати, що ми порушуємо перемир’я. Але там теж не дурні їздять, бачать, звідки йдуть траєкторії, чим та як стріляють, видно, що й звідки прилітає. Бойовики ніколи не дотримуються перемир’я, весь час огидно поводяться.

Щілина бійниці сіріє. Холод відчутно пробирає до кісток, незважаючи на всі шари одягу. Тихо. Підкрадається світанок. Цієї ночі по наших позиціях не стріляли, наші теж не випустили жодної кулі.

Настає ранок першої ночі чергового новорічного перемир’я…

Олександр ШУЛЬМАН

Схожi записи: