Психологічної допомоги потребують і ветерани АТО, і ті, хто чекав на них удома

 Грудень 23, 2017

5531_p_16_img_0001Одним військовослужбовцям вдається швидко адаптуватися до мирного життя, а інші тривалий час продовжують «воювати»

…До Олени підійшла вихователька її сина в дитячому садочку і показала щільно замальований чорною фарбою аркуш.

— Ваш Сашко намалював дуже гарну картину з будиночком, мамою і татом, а потім зафарбував її… промовляючи: «Усе згоріло!..»

Олена опустила очі. Майже рік вони із сином терпіли постійні сварки, зриви, дратівливість і відчуженість чоловіка, який повернувся з війни. І як вона не намагалася зарадити, розпитуючи його, що з ним сталося, чому він «не такий», яким був раніше, як не просила піти до психолога, коханий дедалі більше скаженів і віддалявся від неї.

Нині в інтернет-мережі можна побачити чимало публікацій на кшталт «дружина покинула чоловіка — учасника АТО», «учасник АТО потребує допомоги» тощо. І хоча окремої статистики розлучень саме сімей атовців в Україні немає, психологи звертаються до світового досвіду (наприклад, у США розлучаються приблизно 70% сімей ветеранів, у яких був діагностований ПТСР) і зазначають, що є всі підстави вважати, що у повоєнний період мало родин здатні порозумітися.

Тож фахівці дедалі частіше починають говорити, що психологічної допомоги потребують не лише ті, хто повернувся з фронту, а й ті, хто чекав на них удома, бо саме вони виявляються буферною зоною між суспільством і бійцем.

— Війна змінює всіх членів сім’ї. У кожній родині, як і в людському організмі, зазвичай ролі поділені, а функції визначені. І коли раптом одного члена сімейства, а це частіше за все його голова, забирають на війну, інші перебирають на себе його функції. Коли боєць повертається — його місце вже «зайняте», і відновити все можна, лише якщо стати таким, як до війни. Нерідко це перетворюється на справжню драму і війну… вже вдома, — зазначає начальник управління психологічного забезпечення Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗС України полковник Сергій Грилюк.

  • Потрібно дати бійцю час освоїтися, перелаштуватися з військового стану на мирний.
  • Не варто нав’язливо розпитувати, що з ним сталося.
  • Обговоріть спільно сім’єю, які зміни в ній відбулися. Не треба «пиляти» чоловіка тим, що поки його не було, родина була тут сама. Навпаки, подякуйте: «Завдяки твоїй службі ми живі, цілі й могли робити усе, що необхідне для нас».
  • Не показуйте, що зараз чудово можете з усім впоратися без нього, поясніть, що ви прагнули виконувати його справи так, як це робив він, але краще все одно не вийшло.
  • Сім’я має не завантажувати ветерана побутом, але він повинен виконувати помірні обов’язки.
  • Якщо не можете впоратися з проблемами самотужки, звертайтеся до психологів. Якщо чоловік не хоче йти до психолога — просто сходіть до церкви.
  • Діти також мають отримати обов’язкову психологічну підтримку. Сприйняття повернення «іншого» тата в них відрізняється залежно від віку. Маленькі діти можуть забувати батьків, більші — сприймати те, що батько пішов на війну, як нелюбов до себе. Тому будьте готові усе їм пояснити.
  • Озбройтеся любов’ю і терпінням — це головна зброя проти будь-яких незгод.

Психолог центру терапії травми «Повернення» Катерина Проноза розповідає про так званий фактор очікування. Людська психіка влаштована так, що коли людина перебуває в небезпеці, то, як правило, очікує, що ситуація зміниться на краще.

— Дружина зазвичай сподівається: чоловік приїде, зробить ремонт у квартирі, город перекопає… А чоловік думає: приїду, дружина мене нагодує, я відпочину, зустрінуся з друзями. Вони обидва мають цілком нормальні бажання. Це не означає, що у ветерана сім’я не в пріоритеті, просто йому насамперед потрібен фізичний відпочинок. Але відпочити треба й дружині, яка втомилася самотужки «тягнути воза», — каже психолог.

Та й як дійти порозуміння, коли сподівання подружжя діаметрально протилежні? Для того, щоб вони побачили одне одного «новими», потрібен час. Найкраще, коли подружжя має звичку постійно спілкуватися і розповідати про всі свої турботи і переживання, запевняє родина зі Львова — Олег і Ольга Воробйови, засновники центру сімейних тренінгів з психологічної реабілітації «Щасливі разом». Вони не лише зберегли родину після повернення чоловіка з війни, а й навіть зміцнили свої стосунки.

Олег пішов на війну під час четвертої хвилі мобілізації. Вісім довгих місяців він писав їй листи, вона кілька разів приїздила на Схід, та найголовніше — вони щодня розмовляли по телефону і розповідали про найменші події своїх буднів. Ще перед від’їздом домовилися за жодних обставин нічого не приховувати одне від одного.

— Спілкування — це спосіб поступово підготувати родину до можливих змін у їхній поведінці та сприйнятті, — говорить Ольга Воробйова. — Також родина має обов’язково дізнатися все про ПТСР, його симптоми, ознаки та як діяти, якщо вони з’явилися.

Як зазначила Катерина Проноза, саме через відсутність інформації ті родини, яким у 2014–2015 роках випало першими зустрічати бійців з війни, не були готові до проблем, тому чимало з них досі не можуть оговтатися. Нині вже є багато методичних рекомендацій для родин бійців АТО, діють спеціалізовані центри психологічної реабілітації. Об’єднуються й самі дружини ветеранів, аби підтримати одна одну, поділитися досвідом.

P.S. Олена показала чоловікові малюнок сина, і вони всією сім’єю звернулися по допомогу до психолога. Тепер Сашко малює лише кольоровими фарбами.

Ольга МОСЬОНДЗ

Схожi записи: