Які думки приходять в екстремальних ситуаціях

 Грудень 23, 2017

«Народна армія» продовжує збирати спогади про найекстремальніші ситуації у житті військовослужбовців. Пропонуємо читачам перенестися на місце боїв під Жолобком, в Авдіївці, поблизу ДАПу, та в Старомихайлівку

Катерина Драп’ята, медик:

5531_p_18_img_0002«На вулиці гаряче, як ніколи. У повітрі — запах крові, спирту і кіптяви… Над головами літають снаряди, із кожним разом звук вибуху додає хвилювання: «Чи всі там живі?», «Чи не везуть до нас ще когось?» Вже третю добу чергуємо під Жолобком, недалеко від епіцентру боїв. Четверо медиків з батальйону, медрота та бригада 59-го шпиталю.

Таки везуть. Молодий хлопчина… з понівеченою ногою. «Друже, все буде гаразд», — заспокоюю його. «Та все нормально, відріжте її — і я піду далі, до хлопців», — жартує. І таких, як він, — десятки за ці дні. Поранені, але рвуться у бій. Адреналін робить свою справу. Поки ми чаклуємо над ним, свідомості не втрачає. Увесь час говорить. Молодець!!!

Все робимо швидко. Намагаюся зрізати зайвий одяг, та він ніяк не піддається. Кілька хвилин із ним прововтузилася. «Та що ж це таке! Ці клятущі ножиці, як завжди!» Вколола знеболювальне, «Лілу» ставить крапельницю. В цей час лікар щось «шаманить» над ногою пораненого, точніше над тим, що від неї залишилось.

Поряд лежить інший поранений, його теж треба прокапати… Куди причепити ці крапельниці? Стаю між ношами. Максимально розтягуюся і обом хлопцям тримаю флакони з розчинами.

…За 15 хвилин бійців забирають у шпиталь, а нам підвозять ще кількох. Травми різних ступенів. Боже, дай сил допомогти і їм!»

 

Лариса Кирикович,  начальник медслужби батальйону, позивний «Мама»:

5531_p_18_img_0001«Листопад 2016. Авдіївка. Холоднеча, аж до кісток пробирає. Добре, хоч є де каву заварити. Кілька годин рація мовчить. То добре. Ніщо так не радує, як її мовчання. Тут весь час на адреналіні. Весь час на рації — ходиш з нею, спиш із нею… Та раптом: «Підрив на «Хотабці». У нас двоє «300-х». Чекаємо на вас!» За секунди залітаємо в машину: медик, парамедик і водій.

Летимо! Якби тільки поранення було сумісне з життям… Туман непроглядний! Хоч би з дороги не злетіти! Нормально. На місці!

Біжимо! Двоє поранених — «Краб» і «Жнець». Господи, «Жнець» геть молоденький! Кладемо на ноші «Краба». Хлопці несуть, я біжу поруч, притримую… Щось розривається поряд, напевно 82-й калібр. Добре, що чую. Бо коли твоя міна, то взагалі не чуєш. Добігаємо до поламаного мосту, в укриття. Оглядаю хлопців ще раз: дякувати Богу, реагують і при свідомості. Несемо далі, вже зовсім близько реанімобіль… Терпи, «Крабику», терпи. «Жнець», спершись на когось із хлопців, теж шкутильгає.

Обоє вже в машині… Знову мигалки, сирени. Мчимо у стабпункт Авдіївки. Далі — дорога на покровський шпиталь. Залетіли. Бригада вже чекає на нас. Довезли! «Краб» у важкому стані, «Жнець» — середньої тяжкості. Дали запит на вертоліт. Будуть за годину. Туман добряче гальмує. Чекаємо. Час тягнеться, мов вічність… Веземо до вертольота. Вантажимо на борт. У Дніпрі теж попереджені, чекають. Є надія: ЖИТИМУТЬ!!!

Повертаємося на позиції і… знову слухаємо рацію. У нас кожна ситуація екстремальна… Це ж війна. Тільки пори року різні… Четвертий рік… І тільки часом молишся, лише б не «200-й»! А мені скоро 50. Ходила б у білому халатику на підборах, але ні… Піски, «Бутовка», район ДАПу, Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка…

За півроку — дзвінок: «Мамо!» Чую голос «Крабика»: «Я в Торонто, на «Іграх нескорених»!!! Сльози котяться самі собою… Оце найвища нагорода: ЖИВИЙ!!! І таких синочків за три роки в мене десь близько трьохсот…»

 

«Резус», командир зенітного розрахунку:

5531_p_18_img_0004 «Ну що — погнали?» — запитую командира. Той киває, рушаю. Розвідка доповіла, що ворог добряче насипатиме. Маємо підготуватися. Виїхали на пагорб під Старомихайлівкою. Де б зупинитися? Поряд лише кілька дерев. «Ховаємося» за ними, як слон за стовпом. За 700 метрів — позиції окупанта.

Глибока серпнева ніч. Навкруги — тиша. Лиш соловейко десь недалечко наспівує своє. Чекаємо. Минуло вже кілька годин. Може, розвідка помилилася? Але ні — починається! Добряче насипають. З АГСа. І так якось густенько навколо нас… Аж дивно. За кілька годин командири дають добро на відповідь. «Ловлю» ціль. «Вуха!!!» — кричу своїм і натискаю на гашетку ЗУшки. «Хоч би не заклинила», — подумалося, але зброя не підводить. Стріляю прямою наводкою на дистанції від 600 до 2500 метрів. Снаряди один за одним лягають на ворожі позиції. Здалеку побачене нагадує картину якогось невідомого художника. Страшно, смертельно і вибухово! За хвилину двох коробів — як і не було. А це, між іншим, 102 снаряди. «Швиденько вшиваємося звідси!!!» — закінчивши стрільбу, кричу напарнику — і «по газах!» Шалений прилив адреналіну вимикає орієнтацію в просторі. В голові лунають стукіт гільз, що падають, та крик товариша: «Відпрацювали добре!»

На околицю в наш бік виїжджають одразу чотири ворожі танки. Навіть звідси бачу, які вони розлючені! Навколо починається «армагедон». А оскільки вони стріляють — зі штабу дають добро на відповідь. Першими ж пострілами зупинили танки. Поки ми їдемо з позицій, за нашими спинами на небі з’являється заграва, а шалений свист сигналізує — наші влучили у склад ворожих боєприпасів. Схоже, що мінометні й танкові. Феєрверк — як на Новий рік, але влітку й на війні… у Старомихайлівці. Сюрреалізм якийсь…»

 

Ярослав Лапін, «кіборг»:

5531_p_18_img_0003«Виїжджаємо в лісосмугу під старий термінал ДАПу. Пакуйтеся!» Швиденько хапаю зброю, закидаю необхідні речі й провіант. Заскакую в БМП. Завелися. Дві інші «бехи» гуркотять неподалік. Чекають на нас. Кляті окупанти таки почули гул моторів. Криють. Щільно-щільно! «Недалечко непогана місцина, можемо там припаркуватися», — подумалося. Не встигаємо доїхати, як просто перед «носом» машини вибухає снаряд. БМП добряче хитнуло. Таки влучили в нас, гади!

«Бігом, бігом — надвір!!!» — кричу побратимам. Вилітаємо з машини. Ледь торкаюся ногами землі, відчуваю — лечу! Щосили гепаюся обабіч дороги в засипану снігом стічну канаву. Поряд падає Антон, ще зовсім молодий боєць. Поверх себе відчуваю чиєсь тіло. Чи то нас підірвали, і від вибуху відкинуло?.. Чи то хтось пхнув?.. Чи що це?.. Кілька хвилин намагаюся якось зібрати думки докупи… Пам’ятаю, що ворог підійшов зовсім близько, і ми не мали шансів добігти до бліндажа.

Розумію, що нас прикриває своїм тілом механік, добродушний чолов’яга, що першої ж секунди на землі відкинув нас, молодих-зелених, у канаву. Поряд розриваються 120-мм міни… Де могло поцілити в нас — прикрив механік. У голову лізуть тільки анекдоти. Може, зі мною щось не так? Розповідаю якусь історію. Всі гигочуть. Що за дурню я верзу? Але головне — не мовчати.

На ВОПі уже є один «200-й». Чую, звідти по рації просять дозвіл на вогонь у відповідь. Наші починають гатити по Спартаку. Ми вилазимо з канави. Обтрушуємося, кепкуємо один з одного. За якийсь час до мене доходить — він же прикрив нас від вогню. І це добре, що не загинув! Підходжу, наважуюся озвучити оце дивне і незручне запитання: «Ти ж міг сам загинути, навіщо прикривав?» А він: «Ярославе, тобі 27 років, а в тебе навіть дітей немає. Тобі ще жити й жити. А в мене вже двоє дорослих».

Матеріали сторінки підготувала Ярослава ЗОРІНА

 

Схожi записи: