Водяне. До противника на окремих ділянках докричатися можна

 Грудень 20, 2017

5531_p_07_img_0001_1До війни — звичайне дачно-відпочинкове містечко. Сьогодні — одна з найгарячіших ділянок фронту

Ми йдемо розбитою вулицею. Під ногами — уламки цегли, шматки заліза, клапті якихось ганчірок. Ноги роз’їжджаються і грузнуть. Навколо — вже звичний за останні роки пейзаж. Пробиті дахи, розтрощені будинки, вибиті й затягнуті плівкою вікна. Безлюддя. Як каже офіцер Андрій зі штабу батальйону, що супроводжує нас, у цьому селі майже не залишилося місцевих жителів, а ті, що є, намагаються зайвий раз не виходити з осель. На одному з городів поряд із розбитим будинком помічаю не зрізану й уже пожовклу капусту. Поруч із поваленим парканом червоніють ягоди шипшини. Час від часу лунають постріли, чути далекі черги, вибухи мін

…Нарешті ми спускаємося в один із підвалів. Тут тепло і навіть затишно, наскільки може бути затишно на КСП під вогнем. Командир підрозділу, який тримає тут оборону, гостинно пропонує каву або чай.

— Сьогодні з ранку знову було спекотно. Тут ранкові обстріли — замість побажання доброго ранку. До противника на окремих ділянках буквально докричатися можна. Ось з ранку покричали одне одному: ми їм «Слава Україні!», а вони нам щось своє й постріляли, що бадьорить краще за каву…

Андрій додає:

— По нас працюють щодня і майже цілодобово з багатьох видів зброї. Бойовики б’ють із мінометів, великокаліберних кулеметів, іноді під’їжджає з того боку БМП і відпрацьовує з гармати.

5531_p_07_img_0002_3На запитання, хто сидить в окопах із того боку, відповідає:

— З того боку, швидше за все, знаходяться змішані підрозділи. Безпосередньо в окопах сидять місцеві сепаратисти, вони й стріляють. А ось куратори і інструктори, судячи з радіоперехоплень, росіяни.

Бійці відзначають, що рівень підготовленості противника зріс, зокрема відзначають роботу снайперів. Є й зміни в тактиці роботи бойовиків — вони дедалі активніше застосовують тактику подвійного вогню або «зашумлювання». Виглядає це так: один із видів великокаліберної зброї працює, створюючи звуковий фон. Під прикриттям звуків цієї, часто неприцільної, стрільби, відкривають вогонь або снайпери, або АГС.

Днями загинув ще один наш боєць. Він перебував на «нулі», вів спостереження за противником у передовому дозорі. Якоїсь миті почав працювати великокаліберний кулемет. Боєць повернувся до телефона, щоб доповісти про обстріл, і був убитий снайпером. Важко сказати, наскільки він бачив, куди стріляє, але в амбразуру поцілив, на жаль, точно. Попри те, що боєць був у повному комплекті захисту, куля увійшла між пластинами зі спини. Поранення виявилося несумісним із життям.

Як пояснює Андрій, вони розрізняють два види вогню противника. Один — провокаційний, щоб змусити наших бійців на вогонь у відповідь і розкрити свої вогневі точки, другий — прицільний, коли б’ють чітко по спостережних пунктах, по амбразурах спостерігачів, по позиціях. У цьому випадку наші доповідають командуванню і дають адекватну відповідь доти, допоки противник не припиняє обстріл.

Під час розмови чути окремі постріли. Несподівано лунає глухий удар. Земля під ногами відчутно здригається і стає темно — світло згасає. При цьому наші бійці зберігають спокій.

Спалахує ліхтарик, шипить рація. Командир роти запитує:

— Що трапилося?

У відповідь:

— Один ВОГ з АГС, більше поки нічого.

За якийсь час з’являється світло. До приміщення входить боєць у брудній куртці й таких же брудних берцях. Видно, що багнюка свіжа — довелося полежати, перечікуючи обстріл.

— Там провід порвало, я його замінив. Усе гаразд.

Від кави відмовляється і йде виконувати свою звичайну роботу.

Ми з Андрієм виходимо на вулицю. В одному з будинків помічаю рух. Там щось ремонтує один із місцевих жителів. Не перериваючи роботи, каже, що поки не стріляють, потрібно встигнути закінчити справу.

Звідкись лунає мекання кіз. Тварини поїдають неприбрану городину, гризуть голі гілки чагарника, деякі намагаються здирати кору на посічених осколками деревах. Побачивши мій подив, майор з усмішкою пояснює, що один із місцевих жителів тримає стадо кіз. Невдовзі з’явився і сам господар тварин. Усміхнений, худорлявий, у плащі та кепці. Погляд чіпкий, але очі — сумні й запалені. Знайомимося. Дядя Коля, як він назвав себе, квартиру залишив доньці в місті, а сам із дружиною живе тут.

— Їхати нам нікуди. Спасибі військовим, волонтерам — привозять харчі, щось самі вирощуємо на городі. Ось — кіз тримаємо, молоко п’ємо.

Про війну дядя Коля відгукується стримано, але помітно, що ця тема йому неприємна. В ході розмови з’ясовується, що раніше він думав, що з окупантом можна якось домовитися, то зараз розуміє — нема з ким. Прощаємося. Йдемо далі.

Проходимо селом. Скрізь одне і те ж — розбиті шибки, провалені дахи, вирви, купи каміння, цегли, шлакоблоків і лише деінде вціліли пофарбовані в яскраві кольори стіни. Холод, запустіння, стукіт кулеметів і хльосткі поодинокі постріли. Надсадно гудучи, проїжджає вантажівка, заляпана брудом по самі вікна.

Рухаємося далі на один із передових ВОПів. Його майже постійно обстрілюють, із незначними перервами. Ним командує молодий вояк, з відпущеною для солідності борідкою. Він представляється Олександром. Опорник обладнаний з усім можливим комфортом. Огородження і стіни традиційно викладені темно-зеленими снарядними ящиками, набитими землею. Біля входу стоять два прогорілі цинки — судячи з кількості вугілля, їх активно використовують як конфорки. Поле пооране вирвами, дерева навколо посічені кулями й осколками.

В зразковому порядку в саморобній піраміді з тих же снарядних ящиків складено стрілецьку зброю, поряд — бронежилети, каски. Все під рукою. У кутку щось шкварчить на пательні, під якою тріпотить жовтувато-синє полум’я. Над нею чаклує боєць, якого називають дідом Сергієм.

Він готує картопляні деруни. На запитання, як часто вдається спокійно кулінарити, відповідає з усмішкою:

— Коли спокійно — готуємо борщ, суп, м’ясо смажимо. Я тут не штатний кухар, але в мене це виходить краще за всіх.

Командир пробує дерун і каже:

— Смачно, як удома.

Ми спускаємося у траншею. Вона глибока, викопана за всіма інженерними правилами, звивиста. Йдемо трохи боком. Бруствери укріплені мішками з землею, спостережні та кулеметні гнізда з бійницями прикриваються спеціальними заслінками.

В одному з таких гнізд встановлено… кулемет «Максим». Ветеран свіжопофарбований, в камуфляжі. Встановлений він майже під стелею і до нього прибудована спеціальна полиця на кшталт вагонної. Сашко пояснює:

— Я люблю зручність, тому за кулеметом зазвичай лежу. Бойовики часто б’ють для того, щоб ми розкрили всі наші вогневі засоби. Навіть танк якось виїхав по нас попрацювати — в них своєрідне розуміння перемир’я. Ми відповідаємо тільки з дозволу командування і примушуємо їх до тиші. Словом, тримаємося.

Помічаю ще одного бійця — він веде спостереження через «трубу розвідника», не виставляючи голову за бруствер.

— Сьогодні щось вже дві години тихо. Мабуть, ОБСЄ працює.

Прощаємося, домовляємося побачитися після перемоги.

Вечоріє. Минув ще один день війни…

Олександр ШУЛЬМАН

Схожi записи: