Навколо наших позицій щодня — свіжі вирви

 Грудень 13, 2017

5530_p_05_img_0001_1Бойовики у будь-який спосіб намагаються спровокувати наших бійців на вогонь  у відповідь, щоб потім кричати, що українські вояки порушують усякі домовленості…

Останнім часом приморський напрямок знову став гарячим регіоном. Наприклад, у районі селища Новоселівка ворог щодня обстрілює наші позиції

На цій ділянці тримає оборону батальйон, яким командує підполковник Вадим П. Він привітно зустрічає нас на порозі штабу. Щось шиплять рації, чути короткі доповіді. Я помічаю, що офіцери не відволікаються на гостей. Біля ноутбука одного з них лежить яскравий пенал. Мимоволі задивляюсь на нього, він видається мені справжнім артефактом або часткою зовсім іншого життя.

— Подарунок доньки, — стримано пояснює офіцер, коли помічає мій погляд, і несподівано широко усміхається. На столі у рамочці невеличка фотографія. На ній — дівчина з великими очима.

— Скучили за нею?

— Ну а як ви вважаєте? — відповідає він запитанням на запитання.

Тим часом комбат вводить нас у курс справи:

— Російські окупанти щодня обстрілюють позиції нашого батальйону. Ми відповідно до Мінських домовленостей не відповідаємо на вогонь, але фіксуємо їхні обстріли. Сьогодні туман щільно покрив і наші, і ворожі позиції, тож можна під’їхати на саму передову. Вас проведе один із наших офіцерів.

Вадим промовляє кілька слів у рацію, і за кілька хвилин у приміщенні штабу з’являється високий плечистий чоловік. Автомат, бронежилет, каска, магазини, пістолет, рація, аптечка. Усе це, на диво, компактно розміщується на його велетенській фігурі.

— За вашим наказом прибув, — коротко доповідає він, потім простягає нам руку: — Микита.

Сідаємо в машину й у сутінках вирушаємо на передній край. Навкруги — густий туман, він краде звуки, відстані. Розмита дорога ледве вгадується через заповнені водою колії. Пригадується шкільне з Олеся Гончара: «…там, де ми пройшли, колії світяться». Машину кидає на нерівностях дороги, вона рухається то в заносі, то майже боком. Нарешті прибуваємо на місце.

Нас зустрічає командир підрозділу Юрій. Коли він привітався й почав розповідь, стало помітно, що військовослужбовець втомлений. Він гостинно запрошує пройти з ним у бліндаж. Світломаскування на позиції бездоганне. Якби не мішки з піском, що ледь біліють коло входу в бліндаж, то ми б пройшли повз нього. Від дощів і вологи все розкисло, у траншею спускаємося дуже обережно.

Усередині тихо й тепло. На двоповерхових нарах відпочиває чергова зміна бійців. У кутку топиться пічка, на ній відро з водою: для зміни, яка повернеться із чергування — буде гаряча вода. На мотузці сушаться особисті речі.

— По наших позиціях стріляють щодня. Зазвичай коли ще світить сонце, б’ють міномети, а після його заходу розпочинають великокаліберні кулемети, — розповідає Юрій. — Річ у тім, що вихід мінометної міни вночі дуже добре видно. Удень спалахи майже непомітні, тому вся надія на спостерігачів: вони помічають початок стрілянини й попереджають хлопців про небезпеку. Стріляють російські окупанти двома калібрами. Спочатку пристрілюються 82 мм, потім починають кидати 120 мм.

Уже на дворі побачили, що позицію порито свіжими вирвами. Умикаємо ліхтарі й бачимо на дні вирв іще не іржаві осколки, які блищать у білому світлі. Микита підіймає один із них:

— Бачите? Характерні довгі шматки металу, глибина ям — усе свідчить про те, що ворог стріляє калібрами, які заборонено за Мінськими домовленостями.

Під час розмови починається стрілянина. Десь далеко на фланзі стрекоче кулемет, потім долинають звуки розривів.

Юрій неквапливо, як щось дуже давно відоме, пояснює:

— Це їхня звичайна тактика. Вони стріляють із різних точок, праворуч і ліворуч, аби було важче їх засікти й відреагувати. Та наші артрозвідники вираховують їхні позиції.

З новою зміною, що приймає чергування, проходимо вздовж траншеї. Бійці, які чергують на спостережних пунктах, цього разу ще уважніші, адже туман дає змогу диверсантам ближче підійти до наших позицій.

На одному з перекритих спостережних пунктів чергує худорлявий боєць. Обличчя його обвітрене. Він акуратно тримає тепловізор: щойно закінчив оглядати поле. Доповідає по телефону, що все гаразд. Знайомимося.

— Олександр. Моє завдання — виявити пересування ворога, особливо ймовірне в густому тумані. Але поки що все майже тихо, без пригод.

Цей боєць на фронті з 2015 року. Він передає тепловізор своєму наступнику, і той акуратно його чіпляє на бронежилет. Тепловізори в підрозділі — подарунки волонтерів, з ними солдати пройшли не одну ротацію.

Боєць, котрий заступає на пост, уважно оглядає своє господарство. Бінокль — на місці, телефон працює, рація на повному заряді, термос із кавою під рукою. Потискаємо один одному руки й вирушаємо у зворотну путь. За кілька хвилин повертаємося в бліндаж. Там уже розміщується на відпочинок група бійців, яка повернулася з чергування. Уривки розмов, брязкіт зброї, шарудіння вологої одежі.

Питаю, чи давно вони на війні, і тут з’ясовується, що багато хто в підрозділі воює із самого початку — з 2014-го. Воюють разом ще із часів батальйону тероборони.

— Ми тут усі одне одного знаємо, як рідні вже стали. Утома, звісно, є, та якщо ми підемо, то це буде, мабуть, якось неправильно — знизує плечима один із бійців, маленький, у чорній шапці, із засмаглим обличчям.

Мені не раз випадало чути на передовому краї такі фрази. І кажуть їх люди справді щиро.

Запитую, чи не образливо стояти ось так, не відповідаючи на вогонь. Один із солдатів відкладає автомат, який щойно протирав від крапель конденсату, обертається до мене, дивиться уважно й спокійно промовляє:

— Ворог у будь-який спосіб намагається довести, що українські вояки порушують узяті домовленості, що з Україною неможливо домовитися, що ми не думаємо про своїх братів і сестер, які також є на окупованій території. Тому наше мовчання сильніше за відповідь.

Уже стало зовсім темно, коли ми повернулися в штаб батальйону. Як розповіли офіцери, противник відчув, що перед ним не новачки, а випробувана в боях злагоджена частина, тому час від часу вдається до якихось нових вигадок.

Наприклад, чимало лиха може накоїти обстріл із різних напрямків. Річ у тім, що за умови ведення вогню з великокаліберного кулемета почути мінометний постріл можна не завжди, до того ж вони дедалі частіше «працюють» на максимальних дистанціях. Тож перші міни падають неочікувано. Крім того, часом ворог практикує обстріл, як жартують бійці, не за розкладом. Тому виникає цілком слушне запитання: як удається уникнути втрат? З’ясовується, завдяки кільком речам. По-перше, досвідчені офіцери вимагають неухильного виконання правил безпеки: воїн має бути в шоломі, бронежилеті, аптечка — напоготові.

По-друге, весь час треба спостерігати за ворогом, і жоден прояв його активності не має залишатися без уваги.

По-третє, має бути бездоганне виконання вимог щодо інженерного забезпечення позиції. Усю ділянку оборони можна пройти, жодного разу не підставивши голову під кулю снайпера або постріл, якщо добре вирито траншеї й ходи сполучення.

Важливим є й побутове забезпечення особового складу: вчасно готувати їжу, усі воїни мають вчасно отримати зимовий однострій.

Виконання цього комплексу простих на перший погляд вимог забезпечує збереження життя наших солдатів.

Олександр ШУЛЬМАН

Схожi записи: