250 концертів на Донбасі від «кобзаря спецпризначення»

 Грудень 11, 2017

5529_p_19_img_0001Раз на місяць В’ячеслав Купрієнко залишає свої справи, бере гітару, динамік, мікрофон та їде до бійців на передову, де на нього завжди чекають. Це звичний графік гастролей на «нулі» для офіцера-«афганця», виконавця авторських пісень, волонтера протягом останніх чотирьох років

— Доброго дня, — всміхається молодий капітан і бере у В’ячеслава велику сумку з колонкою. — Десь я вас бачив, — зауважує хлопець.

— Може, в Трьохізбенці? Під Жолобком? Чи на «дев’ятині» біля Авдіївки? — чоловік намагається допомогти юнакові пригадати.

Все мимо.

І поки «Нива» спецпризначенців їде на базу, В’ячеслав разів десять чує те саме: «Де я вас бачив?»

Бійці набиваються у найбільший бліндаж на позиції. Кожен присідає, на що бачить. Хто на ящик з-під набоїв, хто на імпровізоване ліжко, хто просто стоїть у проході.

Чоловік бере до рук гітару, і лине «Восьмое декабря», «Нас чекають», «Олеженька» та інші проникливі пісні про війну — афганську і сучасну.

— О, нарешті згадав, — вигукує капітан. — Ви співали, коли я навчався у Київському військовому ліцеї ім. І. Богуна, десять років тому! Я пам’ятаю вашого «Верблюженка» та «Разведку».

Заспівали вже разом.

 

В’ячеслав Купрієнко про війну знає не з книжок. У далекі 1980-ті двадцятитрирічним юнаком після закінчення військового вишу він став командиром 177-го окремого загону спецпризначення в Афганістані.

— Про ту війну волію не згадувати, — говорить В’ячеслав. — Були інші часи, питань «навіщо?» тоді не ставили ні собі, ні керівництву. Батьківщина сказала — «треба», я відповів «так!» Та до сьогодні пам’ятаю свої відчуття, коли під час супроводу радянської військової колони пустелею Афганістану подумав: «А що робив би я, якби по моїй рідній землі їхали ворожі танки?..» Ніколи і подумати не міг, що доведеться це побачити.

Дослужившись до капітанського звання, офіцер перестав «цікавитися» подальшою військовою кар’єрою. До пенсії не дослужив якихось два-три роки. Звільнився. У нагоді став диплом перекладача з китайської мови, і чоловік занурився в культуру стародавньої Піднебесної. Та усі ці роки В’ячеслав не полишав гітару. Пісні, які написав під час служби в Афганістані, зробили його відомим серед воїнів-«афганців». У цивільному житті з’явились нові, не менш відомі. Музичні фестивалі авторської пісні на всьому пострадянському просторі не обходилися без участі бойового офіцера. На одному із таких фестивалів ведучий представив його як «кобзаря спецпризначення».

Та події 2014 року круто змінили життя чоловіка, як і життя України. Вони розділили його на «до» і «після»…

— Війна, мов сито, відокремила справжніх друзів, — говорить В’ячеслав. — Тепер спілкуюся лише з тими, хто розділяє мої погляди. І лише українською. А дипломи тих часів зараз припадають пилом у шафі, більше ціную грамоти та вдячні дописи від своїх фронтових слухачів. А диплом «Пісні, народжені в АТО» надихає на нові доробки.

Вперше бойовий бард дав концерт на передовій ще влітку 2014-го. 23 серпня того року чоловік виконав останнє прохання свого загиблого друга та побратима по Афганістану, Героя України Олега Михнюка — співав для бійців «Айдару» у Щасті.

— Тоді було гаряче, — розповідає В’ячеслав. — Досить часто на «бек-вокалі» моїх виступів були російські міномети та «Гради». Чи боявся я за своє життя? Не знаю. Про це не думав. Знав, що своєю присутністю можу розважити хлопців, подарувати їм гарний настрій. За цим і сьогодні їду до них кожного місяця. Кожен з 250 концертів на передовій пам’ятаю до дрібниць.

В’ячеслав Купрієнко зазначає, що фронтові концерти — найщиріші в його творчому житті. Саме в них проходять «обкатування танками» його тексти та пісні. Адже солдатську аудиторію, особливо отаку окопну, не візьмеш «на понт» і не обдуриш.

Серед українських артистів немає жодного, хто б так добре знав театр бойових дій сучасної війни без мапи і побував там, де був він. Тим більше, що В’ячеслав народився в Алчевську на Луганщині. Саме тому, коли приїжджає сьогодні на Донбас, уявно прокладає азимут на рідне місто. Карта в голові підказує: до нього — 60, 30, 20 км…

Усе, що пережив за ці роки, чоловік втілив у своєму пісенному альбомі «Соняхи». У ньому немає «прохідних» пісень, немає жодного передиху від болю, від війни. До речі, одна із співавторів «Соняхів», Олена Миклащук-Іськова, цього року отримала першу премію в номінації «Пісенна лірика» найпрестижнішого літературного конкурсу України «Коронація слова».

— Сидять бійці… Слава з гітарою… Лине пісня, а перед очима в кожного, як у кіно, кадри власного життя… пережитих відчуттів. Він не співає пісню, він нею живе, — говорить про недавній концерт В’ячеслава морський піхотинець Дмитро. — Він — бойовий офіцер, і його патріотичні слова про військову честь, вірність країні не здаються пафосними і надуманими, а сприймаються як чесне й правдиве слово воїна, чоловіка, українця. Його авторські пісні беруть за душу.

Та не лише фронтовими концертами сповнене життя чоловіка. Разом із однодумцями ще у вересні 2014 року він започаткував волонтерський проект «Непереможні», в межах якого друзі своєю творчістю збирають кошти на допомогу важкопораненим бійцям.

— Зараз стало значно складніше збирати гроші на допомогу пораненим бійцям, — розповідає В’ячеслав. — Адже війна вже стала буденністю, суспільство звикло до неї. Та я переконаний, що як би ми не втомилися від війни, як би не було нам важко, ми маємо вистояти та перемогти! Я вдячний нашим військовим за те, що вони мене сприймають і кличуть до себе знову та знову. І я їжджу і їздитиму, допоки буду потрібен.

Наталія ЯРМІЛКО

Схожi записи: