Літописець запорозького козацтва

 Грудень 8, 2017

5529_p_21_img_0001Автором першої капітальної праці, у якій подано глибоку й всебічну характеристику Запорозького краю, історію Запорозької Січі й козаків-запорожців, був Дмитро Яворницький

Усе своє творче життя він присвятив дослідженню історії запорозького козацтва, любов до якого зародилася в нього ще в дитячі роки. Максим Рильський, видатний український поет, перекладач, мовознавець, літературознавець, писав про Дмитра Яворницького: «Це був учений-діяч із дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник, прозаїк, що пробував свою силу й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запорожжя, у яку він був просто закоханий». Яворницький був не лише видатним ученим, автором багатьох праць, а й педагогом, який виховав плеяду науковців

 

«Моя батьківщина, яка носить назву Сонцівки, — невелике село на віддалі 35 верст від міста Харкова, — писав Яворницький в одному зі своїх шкільних творів. — Розташування цього села, як і більшості сіл, не представляє нічого особливого. Не доїжджаючи на півверсти до самого села, вам перш за все впадає в очі сад, один із тих прекрасних садів, які дуже рідко зустрічаються в маєтках навіть найбагатших поміщиків».

Батько майбутнього вченого-історика був дияконом, мати — простою селянкою. Початкову освіту Дмитро здобув у рідному селі. Від бабусі чув народні пісні й думи, перекази та легенди про запорозьке козацтво. Батько Іван Якимович частенько читав йому книжки на історичні теми. Усе це справило на хлопця незабутнє враження.

У своїх спогадах Дмитро Яворницький зазначав, що під час написання «Истории запорожских казаков» він керувався тією любов’ю, яка зародилася в ньому ще із шестирічного віку, коли батько, ознайомлюючи його з твором Гоголя «Тарас Бульба», викликав у нього гіркі сльози співчуття до героя повісті через його лиху долю. Враження дитинства були такими яскравими, що спонукали дослідника минувшини вже в зрілому віці спочатку до піших походів, а згодом і до поїздок по запорозьких урочищах.

Після закінчення повітового училища Дмитро вчився в духовній семінарії, але не закінчив її й вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Коли він здобув університетську освіту, його залишили, як обдарованого студента, на науковій роботі на кафедрі російської історії. Водночас він викладав історію в різних середніх навчальних закладах міста.

Невдовзі Яворницький захопився історією Запорозької Січі й ретельно записував перекази, легенди, думи та пісні, досліджував археологічні й історичні пам’ятки, слухав розповіді старих людей, вивчав архіви. Для цього він не шкодував ані сили, ані власних обмежених коштів.

Своїми враженнями від поїздок він ділився на сторінках газет, а 1883 року надрукував одну зі своїх перших праць — «Жизнь запорожцев по рассказам современника-очевидца». Наукові подорожі вченого охоплювали значну територію: Катеринославську, Херсонську, Таврійську, Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії.

Повернувшись якось із чергової поїздки місцями, де колись була Запорозька Січ, Яворницький став читати в Харкові серію публічних лекцій під назвою «Про запорозьких козаків». Газети відзначали, що вони проходили в переповнених залах і мали величезний успіх.

Робота над історією козацтва привернула увагу місцевої влади, і Яворницького проголосили сепаратистом. Попечитель Харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович заявив талановитому історикові:«Ваші запорожці нам не потрібні! Пишіть про Фінляндію». Коли Дмитро Іванович відмовився, його змусили залишити університет і саме місто Харків.

«І не думав, і не думаю бути сепаратистом, — писав Яворницький. — Люблю клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої розради, люблю тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї Украйни бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали б люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха — кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулого часу… Так хіба це сепаратизм?»

Проте, незважаючи на перешкоди, Дмитро Яворницький не припинив наукових досліджень. У грудні 1884 року він поїхав у Москву, щоб розшукати в архівах документи з історії козацтва. Там він познайомився з відомими істориками. А наступного року — здійснив подорож до Петербурга, де зустрів діячів великої та впливової української громади. Доленосне значення для Дмитра Івановича мала зустріч із видатним українським істориком Миколою Костомаровим, який справив на нього надзвичайне враження.

Із Петербурга Яворницький щоліта виїжджав у місця, пов’язані із Запорозькою Січчю. Багато цікавих матеріалів з історії козацтва він зібрав в архівах Петербурга, Москви, Києва, Варшави, Одеси, Катеринослава та інших міст. А у квітні 1887 року невтомний дослідник побував на Соловецьких островах. На території монастиря він відвідав могилу останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, розшукав архівні матеріали про нього, записав розповіді літніх ченців і того ж таки року опублікував статтю під назвою «Последний кошевой атаман Петро Иванович Калнышевский».

Водночас Яворницький працював над першим томом фундаментального твору «История запорожских казаков». Це знову привернуло увагу влади. До міністерства освіти надходили сигнали про політичну неблагонадійність і вільнодумство Яворницького. Нагляд за ним із боку поліції посилювався. Було навіть зроблено обшук у квартирі. А міністр освіти категорично заборонив йому викладати в навчальних закладах «за тенденційний вияв у лекціях антипатії до московської історії та уряду і пристрасть до історії Малоросії». Заслання в Середню Азію стало логічним завершенням заходів влади, спрямованих на обмеження діяльності Яворницького. Але, попри все це, він до останку віддавався улюбленій праці й написав другий том «Истории запорожских казаков», який вийшов друком 1895 року. А ще через два роки було надруковано й третій том монографії Яворницького, у якій він обґрунтував прогресивну роль запорозького козацтва в історії українського народу та міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти турецько-татарської навали, що загрожувала всьому слов’янському світові.

1902 року Катеринославська губернська земська управа й наукове товариство запросили Дмитра Яворницького на посаду директора крайового історичного музею. Однак лише через два роки він зміг переїхати в Катеринослав (нині — Дніпро).

З ініціативи Дмитра Івановича музей придбав ділянку землі в селі Капулівка, де знайшов вічний спочинок кошовий отаман Іван Сірко. Було встановлено пам’ятник Богданові Хмельницькому в Кодацькій фортеці, а також меморіальну дошку з написом про загибель там 972 року Святослава Ігоревича, поблизу Ненаситецького порога.

Після 1917 року Яворницький продовжив керувати музеєм, викладав у Інституті народної освіти, очолював науково-дослідну кафедру українознавства, завідував Катеринославським губернським архівним управлінням. Окрім того, брав активну участь у роботі Всеукраїнської академії наук.

Коли в 30-х pоках в Україні почала здійматися хвиля сталінських репресій, спрямованих на моральне та фізичне винищення інтелігенції, академіка Яворницького усунули з посади директора музею. Але й у скрутні часи він знаходив порятунок у праці. В останні роки життя вчений збирав і впорядковував фольклорний, етнографічний та інші матеріали.

Багаторічні душевні потрясіння знесилили організм Дмитра Яворницького, і 5 серпня 1940 року він помер. Поховали дослідника на території Історичного музею Дніпра, який названо на його честь.

 

Писар на картині Рєпіна

5529_p_21_img_0002У середині 80-х років ХІХ століття відбулося знайомство Дмитра Яворницького з Іллею Рєпіним. Добрі стосунки вони підтримували впродовж усього життя. Ще до знайомства з Яворницьким Рєпін намислив собі картину про те, як запорожці, зібравшись на раду, пишуть відповідь турецькому султанові. Ознайомившись з ескізом майбутнього твору, Яворницький заходився допомагати художнику порадами, віддав у його розпорядження свою колекцію козацьких реліквій, які й відтворено на картині, і навіть позував йому в образі козака-писаря.

Усмішку, відображену на картині, Рєпіну вдалося вичавити з Яворницького не відразу. Коли Дмитро Іванович приїхав у майстерню художника позувати, він був вельми похмурий. Але Рєпін підсунув йому журнал із карикатурами, і той, проглянувши кілька сторінок, заусміхався й в такому вигляді потрапив у остаточний варіант картини.

Перший закінчений ескіз картини Ілля Юхимович подарував саме Дмитрові Івановичу.

Матеріал підготував Олександр ТЕРЕВЕРКО

Схожi записи: