Із Лисичанська і Сєверодонецька наші війська вибили російських окупантів за сім днів

 Грудень 7, 2017

5529_p_12_img_0001_1У новітній історії українських Збройних Сил, тісно пов’язаній із війною  на Донбасі, є багато сторінок, якими вони можуть пишатися

Наприкінці липня 2014 року великі промислові міста Сєверодонецьк та Лисичанськ (Луганська область) ще перебували під окупацією проросійських бойовиків. Проте в ході семиденної операції Збройних Сил України за підтримки Національної гвардії їх повністю було звільнено від окупантів

Нагадаємо, що на той момент становище збройних формувань агресора на окупованій частині українського Донбасу стрімко погіршувалося. Попри постачання з путінського «військторгу», який на той час вже працював на повну потужність, спрямовуючи на охоплений полум’ям Донбас потік своїх найманців, зброї та боєприпасів, українська армія успішно розвивала наступ одразу на кількох операційних напрямках. На кінець липня 2014 року, ведучи активні наступальні дії на Луганському напрямку, наші війська впритул наблизилися до Лисичансько-Сєверодонецької агломерації. І цілком природно тоді перед українським військовим командуванням постало питання про визволення цих великих політико-адміністративних та промислових центрів Луганської області. Бо у разі залишення в тилу українських військ території з опорними пунктами та базами російських загарбників подальші активні наступальні дії ЗСУ в напрямку Луганська були б навряд чи можливі через очевидну імовірність контрудару ворога.

Але визволення цих міст було нелегкою справою. Вони доволі густо заселені (Лисичанськ — близько 100 тисяч, Сєверодонецьк — майже 110 тисяч мешканців) із чималими за площею кварталами суцільної міської забудови. Також у них самих та неподалік розміщено багато великих промислових об’єктів, також і небезпечних у техногенному сенсі, приміром, Сєверодонецьке хімічне промислове об’єднання «Азот» зі значними запасами аміаку або Лисичанський нафтопереробний завод (НПЗ) із десятками та сотнями тисяч тонн легкозаймистих нафтопродуктів та палива. Будь-який «випадковий» снаряд, міна чи навіть граната — і біди не уникнути. Отже, українському військовому командуванню при плануванні операції та її проведенні доводилося брати до уваги ці явно ускладнюючі фактори.

5529_p_13_img_0001Тож згідно із задумом операція з визволення Сєверодонецька та Лисичанська мала проводитися силами двох механізованих і однієї аеромобільної бригад у взаємодії з частинами Національної гвардії України, зокрема, батальйоном «Донбас». Так, підрозділи 95-ї Житомирської аеромобільної бригади, які на той час уже вийшли на ближні підступи до Лисичанського НПЗ у районі Верхньокам’янки, повинні були увійти до південної частини Лисичанська, заблокувавши у такий спосіб основні сили загарбників, які розміщувалися в лисичанській частині агломерації. Своєю чергою підрозділам 24-ї механізованої Залізної бригади належало наступати через Новодружеськ і увійти до міста з північно-західної сторони, притискаючи ворога до позицій 95-ї оамбр і примушуючи його або складати зброю, або гарантовано загинути під ударами двох бригад, ніби між молотом та ковадлом. А на підрозділи 51-ї механізованої бригади покладалося завдання вибити прихильників «руского міра» з Рубіжного та самого Сєверодонецька. Остаточну зачистку міст від залишків збройних формувань противника та їхніх диверсійно-розвідувальних груп мали проводити частини Нацгвардії і батальйону «Донбас». Керував усією операцією майбутній командувач Десантно-штурмових військ ЗС України, комбриг 95-ї аеромобільної бригади тоді ще полковник Михайло Забродський. Саме його бригаді належало виконати найвідповідальніше завдання: обійти Лисичанськ з півдня, оточити формування російських окупантів у цьому місті та відрізати їм шлях до відступу через дві автомобільні дороги (на Стаханов та Луганськ) на південь або на південний захід чи схід. Треба відразу наголосити, що бригади діяли на вищезазначених напрямках не в повному складі, а окремими підрозділами із засобами підсилення (від 95-ї оамбр — 1-ша БТГр, від 24-ї омбр — 1-ша та 2-га БТГр і від 51-ї — зведена БТгр + батальйон НГУ «Донбас»). Тому, відверто кажучи, сил для суцільного оточення такої великої агломерації та тотального розгрому підрозділів противника, що тут оборонялися, як це було передбачено планом операції, об’єктивно не вистачало.

Загалом угруповання українських військ, яке діяло на Лисичансько-Сєверодонецькому напрямку, нараховувало близько 1500–1600 військовослужбовців і мало у своєму розпорядженні від 170 до 220 одиниць автомобільної та броньованої техніки (танки, БМП, БТР, МТ-ЛБ та інші бойові броньовані машини, різноманітний автотранспорт). Дії українських військ на цьому напрямку підтримувала артилерійська група з двох дивізіонів, окрім артилерійських засобів, що безпосередньо підтримували батальйонні тактичні групи та були в їхньому складі.

На той час ворог неабияк укріпився. Система оборони агломерації являла собою мережу опорних пунктів, часто ретельно замаскованих та доволі нестандартно побудованих (наприклад, у вигляді привареного до рейок та ґрунтовно замінованого залізничного ешелону або забетонованих укриттів із підземними ходами сполучення між ними, іноді на значні відстані), облаштованих загарбниками на навколишніх висотах. Окрім того, у самих населених пунктах було встановлено блокпости окупантів, а в багатьох житлових, промислових та адміністративних будівлях розміщено вогневі точки, позиції снайперів та опорні пункти (наприклад, на базі будівель Лисичанського заводу скла). Основу формувань ворога, що оборонявся в агломерації, становили підрозділи «1-го козацького полку імені отамана Платова» (до 350 осіб, очолюваних таким собі самопроголошеним «командиром» та «спадковим козаком» Павлом Дрьомовим) і підрозділи батальйону «Призрак» (формування, створені ще одним ватажком «мирних донбаських шахтарів та металургів» Олексієм Мозговим, загалом нараховували у Лисичанську та Сєверодонецьку близько 450–500 активних бойовиків). Окрім цього, у складі «гарнізону Лисичанська» діяли ще кілька менших за чисельністю проросійських збройних формувань бандитсько-терористичного характеру, які формально не входили до складу названих вище банд, але у справі «оборони міста» діяли спільно з ними (наприклад, група «Каскад» — до 50 активних бойовиків тощо). Загалом у обох містах налічувалося до 1000 активних бойовиків. У своєму розпорядженні вони мали повний спектр піхотного озброєння, зокрема важке, а також від 25 до 30 одиниць ББМ (БМП-1\2, БТРи та декілька БРДМ-2), дві батареї із шести 122-міліметрових гармат типу Д-30\30А та від 4 до 6 установок 122-міліметрових РСЗВ БМ-21 «Град». Загальне керівництво «обороною» агломерації від «наступу карателів київської хунти» здійснював штаб батальйону «Призрак».

Як уже зазначалося, сил та засобів на проведення активної операції із суцільного оточення та повного розгрому противника у наших військ не вистачало. Тому вже в ході її підготовки було вирішено не оточувати противника, а вичавлювати та вибивати його з міст. Для цього українське командування наказало провести низку рейдових дій силами аеромобільної та механізованої бригад, зайти на кілька панівних висот, ізолювати міста з півночі та заходу і розпочати планомірну зачистку міських кварталів.

У принципі, саме це і відбулося. Активні дії з визволення Лисичанська та Сєверодонецька стартували 18–19 липня 2014 року. В ці дні передові підрозділи аеромобільної бригади почали просування у бік Лисичанського НПЗ і південної частини міста, одночасно перерізаючи трасу Лисичанськ–Артемівськ (тепер — Бахмут) на ділянці Верхньокам’янка–Спірне, але наштовхнулися на запеклий опір ворога. З втратами долаючи оборону противника, військовики аеромобільної бригади все ж таки зуміли прорватися через позиції окупантів, за дорогу.

20 липня на західні та північні околиці Лисичанська з боку Новодружеська вийшли передові підрозділи 24-ї бригади й почали закріплюватися, облаштовуючи блокпости та опорні пункти. Своєю чергою протягом 20–21 липня БТГр 51-ї бригади, діючи разом із підрозділами Нацгвардії, визволивши селище Рубіжне, увійшла у Сєверодонецьк і розпочала його зачистку. Ворог вирішив залишити місто і сконцентруватися на «обороні» Лисичанська. На той момент окупанти вже прийняли рішення про прорив основної частини бойовиків з агломерації на південь. Воно й зрозуміло, бо, перерізавши дорогу на Артемівськ, українські десантники створили для «Лисичанського гарнізону» бойовиків неабиякі проблеми. Адже з півночі та заходу наші війська вже вийшли на околиці Лисичанська, Сєверодонецьк був ворогом залишений (банда Павла Дрьомова «героїчно» втекла аж до Первомайська та Стаханова, навіть не зупиняючись у Лисичанську і підірвавши за собою декілька мостів через Сіверський Донець). По суті, основне лисичанське угруповання окупантів опинилося в напівоточенні. Саме тому вже зранку 22 липня мешканці міста могли бачити колону з майже 100 одиниць «віджатого» в мирного населення та на підприємствах автотранспорту та кількох десятків одиниць бронетехніки, що направлялася на південь дорогою Р-66 («бахмутка») у бік Гірського та Стаханова. Це залишала місто основна частина банди «Призрак».

Але «героїчно відійшли» далеко не всі…

Через запеклий опір ворога оточити Лисичанськ з півдня українським військам так і не вдалося. Тому того ж дня передові штурмові групи 24-ї бригади та батальйон «Донбас» увійшли в місто із західного боку. Використовуючи фактор раптовості, вони досить суттєво просунулися до центру міста. Але спроба наступного дня розпочати зачистку силами Нацгвардії та 51-ї бригади через Пролетарський міст з боку Сєверодонецька була менш вдалою. 23 липня штурмова група 51-ї бригади, перейшовши міст, наштовхнулося на організовану оборону бойовиків уже приблизно за 800 метрів від нього. Вона потрапила під масований обстріл, у результаті якого загинули командир штурмової групи 51-ї бригади та офіцери Нацгвардії. Річ у тому, що в місті активно діяли снайпери противника, які в першу чергу вицілювали саме офіцерів, командирів. Загалом спротив противника під час зачистки був запеклий і організований, але нетривалий. Буквально через два дні, 25 липня, в місті припинили опір останні групи бойовиків, які частково були знищенні, частково відійшли на південь. Цього дня до південної частини міста увійшли й передові підрозділи аеромобільної бригади. При цьому опорні пункти противника українським військам доводилося розбивати танками, придушувати вогнем бронетехніки, стрілецької зброї і гранатометами, активно боротися із ворожими снайперами. Вже о 22 годині 20 хвилин за київським часом 24 липня 2014 року, коли в місті ще подекуди було чутно стрілянину, над будівлею міської ради Лисичанська Луганської області було піднято Державний прапор України. Лисичанськ знову став українським, хоча в самому місті та на його околицях ще продовжували діяти ДРГ противника (наприклад, 26 липня на південних околицях Лисичанська така група обстріляла українську колону з предметами постачання, які доправлялися для потреб наших військ у місті, при цьому загинув український військовослужбовець). Але після підняття українського прапора над будівлею міської ради всім стало зрозуміло — Лисичанськ повернувся в Україну.

Костянтин МАШОВЕЦЬ

Схожi записи: