«Коли щодня дивилися в обличчя смерті, остання доба в ДАПі була найважчою»

 Грудень 7, 2017

5529_p_11_img_00016 жовтня 2014 року лейтенанту Кирилу Недрі вручили орден Богдана Хмельницького III ступеня  та нагородну зброю, а у вересні 2017-го в Запоріжжі — орден «Народний Герой України»

«Те, що я взяв до рук зброю і став на захист Вітчизни, мабуть, генетично обумовлено. Мій рід тісно пов’язаний з військовою службою та бойовими діями. Один прадід воював у царській армії в Першу світову і закінчив її повним кавалером найвищої солдатської нагороди. Другий прадід боровся проти радянської влади у плавнях Великого Лугу. Його репресували. Один дід був в’язнем концентраційного табору Бухенвальд. Другий — пройшов від Сталінграда до Берліна під час Другої світової війни проти фашистських загарбників. Дядько по матері — прикордонник, по батьку — офіцер-спецпризначенець, який пройшов горнило афганської війни. З дитинства я мріяв вступити до військово-морського училища. Утім мене не підтримали батьки. Проте згодом закінчив військову кафедру і, склавши присягу, вдягнув військовий однострій з офіцерськими погонами

 

Під час подій у Криму мені подзвонили з військового комісаріату з метою перевірки даних, а з оголошенням першої мобілізації я вже отримав повістку. Це було 1 квітня, але виявилося, що то не жарт. Наступного дня прибув до 93-ї бригади на посаду заступника командира роти по роботі з особовим складом. Місяць підготовки на полігоні, і вже у травні 2014 року ми були в районі проведення антитерористичної операції.

У Добропіллі довелося командувати ВОПами. Тоді бригада перебувала в постійній готовності до бою. Вже за декілька днів стався перший напад на один з наших блокпостів і були загиблі. Саме у напрямку цього населеного пункту було здійснено перший залп з ворожої РСЗВ БМ-21 «Град». Один снаряд влучив у блокпост, але не розірвався, а решта перелетіли і накрили овочебазу. Проте тоді наші розвідники добре попрацювали, тож російським найманцям довелося не відступити, а буквально тікати. Вони залишили цей «Град», і тепер він є елементом експозиції біля Музею історії України у Другій світовій війні.

Наша рота утримувала, а потім брала участь у штурмі Карлівки. Це стратегічний населений пункт, розташований за водною перешкодою, що відкривав прямий шлях на Донецьк. Окрім того, нам ще й доводилося відтягувати на себе сили супротивника з-під Слов’янська. Але ми впоралися.

Ще одним з випробувань для нас стало налагодження побуту. Але й досі, коли чую, що чогось немає, не вистачає чи не дали, мене то обурює. Ну немає під час війни пересувних ресторанів! А 2014-го з усім було скрутно. Безумовно, було важко, але пережити можна. А от здолати страх — ні. Не той, який називають тваринним і пов’язують з інстинктом виживання. Я про інший страх. Не за себе і своє життя, а за життя і здоров’я побратимів…

Про бої можна сказати короткою фразою мого друга і побратима Дмитра Кащенка: «Я працюю по цілі… Ціль працює по мені…» У цих словах і є суть бою: ти — лише ціль, і такою ж ціллю є для тебе хтось. Найважливіше, аби ті, хто з тобою поруч, залишалися вірними до кінця. І з цим мені пощастило.

Найбільш важким для нас виявилося визволення Авдіївки. Наша група штурмувала місто фактично «в лоб». До складу входило 56 бійців на БМП-2 та трьох танках. А попереду — невідомість… Ми знали лише, що там знаходиться декілька сотень російських загарбників. Той бій і зараз у мене перед очима… А далі була служба під Ясинуватою і пекельні дні біля донецькому аеропорту…

У донецькому аеропорту ми пробули з 4 серпня по 4 жовтня. Постійно тривали бої. Артилерія, танки, піхота, ДРГ, снайпери… І це в такій каруселі і хитросплетіннях, що важко навіть пригадати. Крім того, ДАП — автономний комплекс із величезною територією і кількістю будівель, а людей, що захищали його, було надто мало. До того, як ми увійшли в будівлю, 72-га бригада і 3-й полк спецпризначення створили систему оборони, працювала артилерія, яка не дозволяла ворогові наближатися. Коли бої там тільки починалися, російські найманці берегли будівлю, мабуть, хотіли загарбати неушкодженою. Та згодом втратили таку надію і почали масовано крити з арти.

Під постійними обстрілами, коли щодня дивилися в обличчя смерті, певними місточками, які з’єднували нас із реальністю, були своєрідні обереги: в когось — іграшка з дому, в когось — ложка. У мене таким оберегом був натільний хрестик. А в підрозділу загалом — БМП «Акула». Це й досі одна з найвідоміших бойових машин у бригаді. Її номер 356. Вона єдина вціліла в ДАПі і служить дотепер.

Нерідко мене запитують, який день тоді був найважчий. Для мене особисто то була остання доба, коли вже знав, що будемо виходити на ротацію. Провів її з годинником у руках, вдивляючись у секундну стрілку. «Аби всі лишилися живі», — в унісон з нею крутилося в моїй, мов налитій свинцем, голові. Почувався тоді зле, бо за декілька днів до ротації отримав важку контузію. Майже поруч зі мною розірвалася 120-мм міна. Пощастило. Якимось дивом осколки мене обминули, але я пролетів метрів з 15. Мимоволі у такі миті починаєш вірити в обереги. Схоже, мій мене врятував.

Коли прийшов до тями, медик сказав, що мені необхідна евакуація. Але я відмовився. Тож у день, коли ми виходили з аеропорту, я був зі своїми бійцями. Він і був найважчим, той завершальний день…

Демобілізувавшись, вирішив повернутися до роботи в університеті внутрішніх справ. Коли у Дніпрі почали формувати патрульну поліцію, став інструктором з психологічної підготовки. Так маю можливість втілювати практичний досвід у своїй роботі. Працюю як з тими, хто проходить початкову підготовку, так і з діючими співробітниками на підвищення кваліфікації.

Коли дізнався, що отримаю орден «Народний Герой України», відчув надзвичайну гордість за нас. Свідомо кажу «за нас», адже це не лише моя особиста нагорода. Це нагорода всього мого особового складу. Офіцер без бійців — ніхто і ніщо. Я знаю, що мої хлопці робили, тому впевнений — вони достойні будь-яких нагород. Якось у розмові кавалер ордена «Народний Герой України» «Редут» (полковник-спецпризначенець, який командував обороною ДАПу) сказав, що герой — це не той, хто вдало виконав завдання, а той, хто повернувся живим, аби виконати ще важчі. Так от, мої бійці це робили регулярно…»

Записала Наталія ЗАДВЕРНЯК

Схожi записи: