Як воював полковник Мішанчук

 Грудень 7, 2017

5529_p_10_img_0001Заступник командира однієї з бригад розповідає про обстріли  з російської території, бої за Дебальцеве та оборону Мар’їнки

Полковник Анатолій Мішанчук зустрічає мене біля свого штабного кунга. За три роки війни, що я його знаю, він майже не змінився — такий же кремезний, спокійний. Тільки зморшок біля очей та сивини побільшало. Ми познайомилися, коли йшли бої поблизу Волновахи

 

…Коли почалася війна, він обіймав посаду командира батальйону. Влітку сформував БТГр і в липні 2014 року вийшов у район Амбросіївки, отримавши наказ наступати в напрямку Маринівки для перекриття державного кордону. Потім скоректували рух на славнозвісну висоту «Браво».

То були важкі два тижні: безперервні обстріли, по командному пункту 79-ки гатила артилерія з території Росії. Однієї ночі нарахували 12 пакетів «Градів». На щастя, втрати були здебільшого «300-ми». Вивезти поранених до своїх по території України можливості не мали, тоді Анатолій Мішанчук прийняв алогічне, на першій погляд, рішення. Оскільки російські прикордонники заперечували всі факти агресії і навіть йшли на контакт, то поранених вивозили… через територію Росії і передавали нашим медикам на пункті пропуску «Успенка».

Так, під постійними обстрілами минуло ще три тижні. Як пригадує сам Мішанчук, навіть почуття страху або самозбереження кудись зникло. Деякі молоді солдати 19–20 років казали, що, мабуть, простіше застрелитись, аніж витримувати такі обстріли. Переважна більшість була із сільської місцевості, найстаршому контрактнику — 29 років. Тоді командиру доводилось їм нагадувати, що вдома чекають сім’ї, що життя тільки починається і що насправді вони його ще й не бачили.

Одного разу снаряд влучив у бліндаж, де перебував Мішанчук і два його бійці. Перекриття не пробив, але всіх, хто був усередині, добряче трясонуло. Анатолій почув доповідь про початок атаки, скомандував: «До зброї!», але побачив скляні очі солдатів і зрозумів, що діла не буде, а кричати — немає сенсу. Тоді він кинув одному з бійців цинк: «Відкривай. Ти чуєш мене? Бери ключ, відкривай цинк». «А ти, — звернувся до другого бійця, — бери патрони, заряджай магазини». За деякий час солдати отямились. Атаку противника з боку Маринівки було відбито. Тоді ж на позицію вискочила БМП-2. В останній момент встигли побачити, що наша — з 30-ї бригади. Всередині був майже непритомний механік-водій, а в башті — загиблий офіцер — куля з великокаліберного танкового кулемета пробила броню і влучила в голову…

Так і тримали оборону 70 піхотинців і близько півсотні десантників із прикордонниками, озброєні лише стрілецькою зброєю за підтримки мінометної батареї, БМП-2 та БТР-80. Протрималися до початку серпня, доки не підійшли російські танки. Працювали ворожі танкісти грамотно. На ділянці оборони у три кілометри вискакували два танки, робили три-чотири постріли, відступали і десь за годину-дві знову з’являлися на іншій ділянці, продовжуючи вимотувати знесилених наших бійців.

Одного ранку, ще затемна, почувся гуркіт двигунів. Анатолій Мішанчук вийшов на спостережний пункт, встиг підняти бінокль і одразу побачив спалах танкового пострілу. Схопивши двох прикордонників за одяг, штовхнув їх у траншею. Сам не встиг. Вибухом його відкинуло метрів на п’ятнадцять, а осколком вирвало шмат м’язів з правої руки та контузило. Як заповз у бліндаж — не пам’ятає. Там його підхопили оглушені вибухом солдати. Один із бійців лежав на животі, кричав, що ноги відірвало. Анатолій ще встиг переконати його, що ноги на місці, й тут відчув, що «пливе». Як крізь вату, почув слова якогось із солдатів: «Товаришу підполковнику, у вас рука у крові… Ви чуєте мене, командире?»

Водою з баклажки обмили рану, вкололи знеболювальне, медик підбіг, поставив крапельницю. Його вивезли таким же чином, як й інших, — через територію Росії, а потім доправили до шпиталю. Руку вдалося врятувати, зшили розірвані м’язи, сухожилля. На початку вересня він уже знову був у строю і почав формувати нову БТГр.

З початку жовтня 2014 року офіцер знову завів свій підрозділ у район АТО, де зайняв оборону на ділянці від Волновахи до Мар’їнки. Постійні бої, але цього разу було дещо легше — класична оборона, коли зрозуміло, де свої, а де ворог. Характерною рисою тих боїв, як пригадує Анатолій, були «залікові» атаки з боку росіян або їхніх поплічників. Виглядало це таким чином: атака, спроба захопити ту чи іншу позицію, отримання відсічі від наших бійців і відхід. Потім в ефірі лунало: «Втрати ворога — 2 чи 3 «200-х», декілька «300-х».

Важливою частиною роботи стало налагодження стосунків із місцевими мешканцями. Спочатку вони ставилися до українських вояків дещо насторожено, але коли побачили, що військові діляться із місцевими хлібом, що жодних інцидентів не допускають, то пройнялися довірою.

Під час зимових боїв за Дебальцеве батальйон Мішанчука, підсилений технікою, розпочав наступ на Оленівку. Її було звільнено, але закріпитися не вдалося. Частину сил російських окупантів, що призначалися для блокування «дебальцівського коридору», було відтягнуто на відсіч цього наступу. Таким чином, натиск на тій ділянці був дещо ослаблений. Зараз важко сказати, скільки життів було врятовано завдяки цьому удару!

У травні 2015 року підполковника Анатолія Мішанчука було призначено заступником командира бригади. А невдовзі відбулася блискавична оборонна операція під Мар’їнкою. 2-й батальйон тримав оборону, маневрував. Тим часом артилерія за наказом комбрига почала відпрацювання другого ешелону оборони противника. Сам Мішанчук тоді керував мобільним резервом. З усмішкою пригадує, як заступник комбрига з виховної роботи після того, як стало зрозуміло, що наступ відбито, почав телефонувати в лікарні та морги на непідконтрольній території. Потім вибіг із бліндажа і закричав: «Командире, вони своїх «200-х» на танках підвозять, скидають біля лікарень!» Тоді комбриг уперше за той довгий день посміхнувся: «Все, допрацьовуємо. Ми їх з’їдаємо!». Залишки загарбників спробували закріпитись у будівлі поліції, але танкісти їх знищили прямою наводкою з гармати.

Літо 2015 року пройшло відносно тихо. 1 серпня Анатолій Мішанчук став полковником. Після недовгої ротації підрозділи бригади вийшли на ділянку під Луганськ, зайнявши оборону вздовж Сіверського Донця і кордону з Росією. Весь час доводилося відпрацьовувати протитанкові заходи, проводили навчання екіпажів БМП на подолання водних перешкод — одним словом, тримали особовий склад у тонусі.

Олександр ШУЛЬМАН

Схожi записи: