«ЦСКА здатний був боротися за медалі національного чемпіонату»

 Грудень 2, 2017

5528_p_21_img_0001Вважає головний тренер колишньої армійської команди Володимир Лозинський — триразовий чемпіон СРСР та дворазовий володар Кубку в складі київського «Динамо»

Ми продовжуємо тему недалекого минулого армійського футболу, який був представлений у новітній історії українського спорту в першій та вищій лігах національного чемпіонату. Робимо це не лише для того, аби згадати приємні сторінки в біографії київського ЦСКА, а й з надією, що відродження колись популярного армійського клубу обов’язково відбудеться. Допомагав кореспонденту газети поворушити минуле нинішній тренер національної ветеранської збірної країни Володимир Лозинський, який з усіх тренерів ЦСКА пропрацював з командою найдовше — 10 років

Замінивши 1977 року на правому фланзі оборони легендарного захисника біло-синіх Володимира Трошкіна, Володимир Лозинський віддав київському «Динамо» 10 повних років. Він надійно тримав правий край і провів без замін понад 220 матчів, з яких 45 поспіль кияни не мали поразок. Тож не випадково Лозинський свого часу був нагороджений спеціальним призом — «Незамінний».

Як тренер він в 1992 року вивів у вищу лігу кременчуцький «Кремінь», але чомусь не сподобався керівництву клубу і залишив команду. Натомість отримав пропозицію від ЦСК ЗСУ — таку назву спочатку мав армійський клуб.

— На той час команда вилетіла з другої ліги і практично була на межі зникнення, — пригадує Володимир Федорович. — Переді мною було поставлено завдання не лише повернути її до другої ліги, але й потрапити до першої. Колектив по суті створювали з нуля, здібних гравців збирали по військових частинах, чиї аматорські команди брали участь в обласних змаганнях. Кілька хлопців прийшли з команди авіаторів Гайсина та з калинівської «Мортири». Пам’ятаю, як вишикував вперше всю команду, глянув на їхнє старезне вбрання, червоно-сині кеди, і мене охопив жах. Дякувати начальнику команди Віктору Додонову, який знайшов спонсора, за допомогою якого ми вирішили багато проблем.

У сезоні 1994–95 років на базі бориспільського «Борисфену» за участю Міністерства оборони та кількох комерційних структур було створено команду «ЦСКА-Борисфен» із тренером Володимиром Безсоновим, яка, перемігши в першій лізі, почала виступати у вищій. А команда Лозинського отримала назву ЦСКА і виборола право змагатися в першій лізі.

— Хочу відзначити неабияку зацікавленість керівництва Міністерства оборони у відродженні армійського клубу, — продовжує Володимир Лозинський. — Насамперед генерал-полковника Івана Біжана, який всіляко допомагав команді. За його сприяння на деякі виїзні матчі нам навіть виділяли літаки військово-транспортної авіації. А заступник оргмобуправління генерал Остап Сапса вирішував всі наші проблеми із комплектуванням. Команду поповнювали як молоді гравці, вік яких підходив для служби в армії, так і досвідчені, які в нашій команді мали можливість продовжити футбольне життя.

В армійському клубі розпочинали свою кар’єру Тарас Михалик, Руслан Костишин, Сергій Мізін, Сергій Закарлюка, Микола Волосянко, Віталій Рева, Сергій Дірявка, Едуард Цихмейструк, один сезон провів Андрій Гусін. Футболку ЦСКА одягали й Юрій Калитвинцев, Олександр Шовковський, Тимерлан Гусейнов, Сергій Беженар, Олег Кузнецов та багато інших відомих футболістів. Команду вищої ліги очолювали свого часу Михайло Фоменко, Сергій Морозов, Бернд Штанге, Юрій Максимов.

— Звичайно, на матчі команди «ЦСКА-Борисфен» ходило більше вболівальників, тому що у вищій лізі й клас гри вищий, — розповідає Володимир Лозинський. — Але й ми в першій лізі мали свого шанувальника. Аншлагів не збирали, але на кожному матчі нас підтримувало близько тисячі надійних вболівальників, які збиралися на колись затишному стадіоні ЦСК ЗСУ.

Перед початком сезону 1996–1997 років у клубі «ЦСКА-Борисфен» стався конфлікт через невиплату гравцям зарплати. Співвласники клубу з Борисполя залишили колектив, пішло чимало гравців, після чого команда почала називатися ЦСКА, а команда першої ліги — ЦСКА-2.

— Дуже добре пам’ятаю той випадок, — ділиться спогадами Володимир Федорович. — Головній команді належало відкривати сезон матчем із київським «Динамо», а їм бракувало гравців. Залатати «діри» у складі мала моя команда з першої ліги. Хлопців на матч, який відбувся на «Олімпійському» стадіоні, я збирав у телефонному режимі. І вони ледь не створили сенсацію, мінімально поступившись грандам — 0:1. Президент команди Михайло Гріншпон забіг у роздягальню, подякував кожному і вручив преміальні.

Того ж сезону клуб отримав новий логотип та корпоративний стиль команди, в якому переважали червоно-чорні кольори. Емблема містила стилізоване зображення зірки. Одночасно читалася й літера «А» — армія. Цей логотип 1997 року отримав срібну нагороду міжнародного конкурсу «Золотий ПРОфіль-97».

Зі зміною керівництва оборонного відомства змінювалося й ставлення до команди. Одні керманичі хотіли її бачити суто армійською, інші — шукали партнерів на її утримання. Так, у грудні 2001 року Міністерство оборони та київська міська адміністрація вирішили створити спільну команду «Арсенал», яку сформували з футболістів першого клубу, друга команда знову повернула собі назву ЦСКА. Чимало фахівців вважають, що створення «Арсеналу» на догоду тодішньому міському голові Олександру Омельченку та для «покращення його іміджу» було помилковим і остаточно поставило крапку на участі армійських команд у чемпіонатах України. В жовтні 2013 року команда, в якій не залишилося нічого армійського, припинила існування. Ще раніше, 2009 року, з чемпіонату другої ліги знявся й ЦСКА.

— Переконаний, що не лише фінансові проблеми стали на заваді участі армійських футболістів у змаганнях на першість країни, — сказав, завершуючи нашу бесіду, Володимир Лозинський. — Просто в тодішнього керівництва Міністерства оборони не було зацікавленості мати команду майстрів футболу. Програли не лише футболісти, які створювали славу армійському спорту, а й численні вболівальники, які роками палко підтримували команду навіть під час її невдалих виступів.

Вірні армійському клубу вболівальники створили громадську організацію «ЦСКА Україна» і плекають надію, що колись вони зможуть знову зібратися вже на оновленому стадіоні ЦСК ЗСУ, щоб підтримати улюблену команду.

 

Україна — Німеччина 6:0

5528_p_21_img_0002Рахунок футбольного матчу, винесений у заголовок, це не плід фантазії автора чи неймовірний прогноз на майбутнє. Саме з таким рахунком на засніженому стадіоні ЦСК ЗСУ збірна Збройних Сил України перемогла збірну Бундесверу 14 березня 1995 року під час відбірного турніру чемпіонату світу з футболу під егідою Міжнародної ради військового спорту (СІЗМ).

Наша збірна під керівництвом Володимира Лозинського, сформована переважно з футболістів-військовослужбовців другої команди, з перших хвилин напосідала на ворота німців. Надихала українців й активна підтримка численних вболівальників, які майже повністю заповнили стадіон.

— Мотивація в наших хлопців була просто шалена, — пригадує тренер-селекціонер армійців Юрій Машковський. — Сміливо атакуючи суперника на кожному клаптику поля, вони буквально зім’яли німецьку оборону.

Перший гол у ворота голкіпера гостей Міхаеля Йосвіга на 20-й хвилині забив Руслан Соболевський, подвоїв рахунок ще в першому таймі Олег Пестряков. У другій половині гри знову відзначився Пестряков, а добивали німців точними ударами Микола Закотюк, Микола Ковальчук і Роман Максимюк. Нинішнім вболівальникам, можливо, ці прізвища ні про що не говорять. А тоді прихильники футболу щедро плескали своїм улюбленцям, які додали в історію армійського футболу яскраву сторінку.

Не скупився після гри на похвалу на адресу українських армійців і керівник німецької спортивної делегації Лайнер Вальчик.

— Ми були вражені потужною грою збірної української армії, — говорив тоді Вальчик. — Відтепер знатимемо, що в Україні блискуче грає не лише київське «Динамо».

Гіркоту нищівної поразки, яку завдали німцям українські армійці, зменшила спільна дружня вечеря, під час якої гості продовжували говорити компліменти на адресу переможців.

— Дуже шкодував, що не зміг взяти участі в тому історичному матчі, — сказав кореспонденту газети колишній гравець київського «ЦСКА-Борисфен» і збірної країни Едуард Цихмейструк. — Навесні того року я готувався до нового сезону в складі першої команди. Про результат 6:0 на користь нашої збірної ми дізналися на тренувальному зборі й відверто пораділи за нашу команду.

На превеликий жаль, той, без перебільшення, яскравий спалах гри збірної Збройних Сил України на міжнародному рівні залишився, як кажуть, в єдиному екземплярі. Футбол чомусь втратив привабливість в адміністративних армійських спортивних колах і залишився лише в приємних спогадах та архівних документах.

Олександр ТЕРЕВЕРКО

Схожi записи: