У поверненні українцям віри в себе військо може відіграти непересічну роль

 Листопад 27, 2017

5527_p_18_img_0001Андрій Зелінський — штатний капелан бригади морської піхоти. 38-річний священик Української греко-католицької церкви, він понад 11 років свого життя задовольняє духовні потреби українських військових. А розпочав він цю шляхетну місію ще 2006-го спільно з гуртом молодих капеланів в Академії сухопутних військ у Львові. Від початку путінської агресії проти нашої країни він — активний провідник пасторальної діяльності у війську в районі АТО. Отець Андрій провадив своє служіння в підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому, авдіївській промзоні, Широкиному та Водяному. Уже два роки він — душпастир морських піхотинців. Проте моя цікавість до цієї персони значно глибша, аніж написання оповідки про капелана на війні. Андрій Зелінський має напрочуд цікаве й актуальне бачення формування ідеологічно-духовного фундаменту війська

Аби читач краще осягнув масштаб світогляду та освіченості капелана морських піхотинців, зауважу, що отець Андрій пізнавав філософію в коледжі St. Basil College (Стамфорд, США), богословську освіту здобув в університеті Pontificia Universita Gregoriana (Рим, Італія), а політологічну — у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». А ще він — один із натхненників розбудови Української Академії Лідерства. Це програма особистісно-суспільного розвитку, основний елемент якої — десятимісячний формаційний курс для випускників середніх шкіл, базований на цінностях та вихованні лідерських рис і навичок. Андрій Зелінський націлений на те, щоб сформувати й утвердити у війську як систему сучасну філософію воїна — нескореного, нездоланного, вільного й завжди вірного. А для цього потрібно вселити дух-стрижень у кожного бійця та офіцера. Священик не тільки вчить, як бути ініціативним, упевненим, відповідальним і вірити в перспективу та перемогу на шляху до мети. Він напрочуд діяльний. Чималої прихильності серед військових капелану додало те, що він зголосився разом із морськими піхотинцями здобувати право носити чорний берет. З бійцями, які тримали оборону на підступах до Маріуполя, капелан долав усі належні випробовування, щоб потім заслужено надівати морпіхівський берет.

Лідерство як філософія воїна

Андрій Зелінський на добу приїхав у Київ із розташування бригади, щоб присвятити цей день лекціям і зустрічам. Дещо змарнілий через активний графік, він знайшов вечірньої пори шпарину в часі для спілкування в одній із кав’ярень на Хрещатику.

— Чим ви, отче, наразі живете? — запитую в співрозмовника по тому, як ми нагрілися кількома ковтками кави.

— Я опікуюсь розвитком етосу (узагальнена характеристика культури певної соціальної спільноти, яка виражена в системі її панівних цінностей і норм поведінки. — Авт.) українського воїна. Звісно, він сповнений певними елементами воїнської романтики, що приваблює, захоплює дух, — відповідає капелан.

— Які існують особливості, власне, капеланського служіння в морській піхоті?

— Це подвійне завдання, адже там капелан покликаний дбати не лише про духовні потреби окремих вояків, а й про дух самої морської піхоти. Коли ми говоримо про етос звитяжця, то маємо на увазі цінності, чи, якщо хочете, Кодекс честі, які зрештою впорядковують його особистісний розвиток, взаємини у військовому колективі, формують типаж, здатний жити й боротися заради Перемоги. Тобто це філософія воїна, яку насправді нашим Збройним Силам так і не вдалося згенерувати за чверть віку.

Андрій Зелінський диференціює військовослужбовця та воїна. Перший, на його думку, є особою, яка виконує умови контракту, закону, а другий — це тип характеру. Він вважає, що морська піхота найближче підійшла до бажаного прояву ціннісного розвитку.

— Наша армія наразі має чудових людей, знаю багатьох особисто. Але це військо, яке тільки зводиться на ноги, нарощує «м’язи» та бойову потугу, — каже він. — Змушений констатувати: поки що війську бракує душі. А його душею є лідерство. Тільки воно з пересічного громадянина сформує воїна — цілісно й ціннісно. Так само твориться живе військо. І не даремно у світі саме морська піхота є природним середовищем, колискою для розвою військового лідерства.

Формування філософії воїна-лідера є одним із першочергових завдань для наших Збройних Сил сьогодні. Віднедавна в цьому процесі помітну роль відіграють капелани, завданням котрих, як на мене, є турбота про дух воїна та війська. І це не заміщення, як декому видається, функціоналу командирів чи фахівців із морально-психологічного забезпечення. Капелан дбає про сокровенне — людяність. Людина в однострої, відчуваючи в собі людяність, ефективніше виконуватиме завдання за призначенням. Їй легше орієнтуватися в ціннісному полі в умовах гібридної агресії.

Отже, треба створювати механізми, які впливатимуть на трансформацію рис українського суспільства. Навіть у радянський час армія виконувала функцію соціалізації або інтеграції в суспільство. У незалежній Україні вона втратила цю здатність. Військо є своєрідною школою життя, навіть ініціації. Тому варто повернути сприйняття війська як середовища, де гартують людей, які не вміють віддавати себе на поталу обставинам, бо зорієнтовані винятково на перемогу. Армії потрібно повернути й втрачену здатність бути своєрідним соціальним ліфтом: натепер бачимо лише початок процесу.

— Ви бачите не просто функціонал капелана, а й функціонал, що має впливати на дух цілої системи. На якому етапі ця система нині перебуває? Чи ми тільки розпочали пошук її необхідних компонентів?

— До мене не раз зверталися волонтерські організації, які добре усвідомлювали, що армія потребує чогось значно більшого, аніж матеріальне забезпечення. Ідеться про ідеологію. Це питання надактуальне, і тут іще неоране поле роботи.

Фундаментом будь-якої соціальної системи є три складові: її елементи, зв’язки між ними й правила, за якими відбувається взаємодія. Якщо ведемо мову про ЗСУ, то елементом у цій системі є особовий склад. Військове лідерство — це термін, який почасти не розуміють і якого навіть бояться деякі представники військового командування, адже в радянському минулому, та й пізніше, це визначення майже не звучало як слід. От і сьогодні в ЗСУ узвичаєно ведуть мову про управління, рідше — про менеджмент. Але лідерство — це більше. У морській піхоті відомий механізм лідерства, латиною він звучить як Ductus exemplo — керівництво власним прикладом. Лідер у цьому розумінні не лише той, хто веде, а й той, хто може опанувати хаос і безлад життя та бою зокрема.

Другий елемент системи — зв’язки, які мають існувати на базі нової ціннісної моделі, що потребує унормування та подальшого розвитку, ефективного функціонування в умовах різноманітних внутрішніх і зовнішніх викликів.

— Що робити з ініціативою, особливо знизу, в армії?

— Особливо від представників старшого покоління не раз доводилося чути, що ініціатива в армії — річ, яка нерідко спричиняє покарання. Принаймні так можна перекласти відомий вислів із російської. Заборона виявляти ініціативу, брати на себе відповідальність призводить до стагнації, унеможливлює прогрес, перспективи розвитку. Це своєрідна ментальна диверсія з минулого, яка сьогодні нам лише додає біди. Ініціатива в армії повинна бути контрольованою та керованою, інтегрованою в певні загальні завдання підрозділу, частини, роду військ тощо. Так, це підконтрольна річ, але вона має бути як різновид особисто-свідомої відповідальності воїна-лідера.

Отець Андрій переконаний: треба зробити ще надзвичайно багато, аби досягти стандарту, за яким ЗСУ виховуватимуть вояків, що не бояться брати відповідальність на себе. Щоправда, справжнім проривом тут стали роки війни. Створилися умови для масового прояву саме лідерських рис тисяч воїнів.

Серед українців іще панує розуміння лідерства в такому радянському штампі, що лідер — це типово авторитарна особистість, яка перебуває в якомусь авангарді та за якою йдуть інші. Це зовсім не так. Ці штампи потребують заміщення на Доктрину військового лідерства в Збройних Силах. Це нормативний вимір душі армії, яка вже присутня в різних компонентах, проявлялася під час бойових дій, але його іще треба інституціоналізувати. Потрібен такий механізм, котрий дасть змогу воякові, який повертається в цивільне життя, ставати якісно іншою людиною, яка не чекає, що за неї держава почне налагоджувати її життя й долю. Це людина, яка не спостерігає за тим, як життя минає повз, а та, що не боїться брати відповідальність за себе, родину, колектив, країну. Саме ситуація бою, коли все, що в тебе є, — це твоя зброя, починаєш розуміти: життя твоє й країни — у твоїх руках.

Іще забагато українців чекають у сферах політики, економіки, безпеки якихось месій, — це марні сподівання й змарнований час. Україні потрібні люди не успіху, а саме Перемоги. Наша система виховання в сім’ї, школі та армії спрямована на корекцію особистості замість того, щоб указувати на реальні ресурси розвитку. Це її великий недолік. Армія має стати школою лідерства, коли здатність перетворювати можливості й виклики на ресурс стає буквально ментальною ознакою. Україна потребує Воїнів Духу, чиє гасло — «Не здаватися!». Ані в бізнесі, ані в освіті, ані в спорті, і, звісно ж, ані на полі бою за Україну.

— За роки незалежності ЗСУ, як і вся країна, заразилися вірусом корупції та бюрократії. Це не таємниця. Корупція — лише одна з найбільших проблем нашого суспільства. Ще одна велика проблема — це слабка людина в соціумі як результат, продукт пострадянської культури, що невтомно штампувала нездатних реалізуватися індивідів, які радше боялися власних мрій, аніж могли їх утілити. І в поверненні українцям віри в себе військо може відіграти непересічну роль. Військо існує для перемог! Воїн — особистість, яка живе перемогою: над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. Перемог абстрактних не буває, кожна має власне ім’я, свій фактаж, притаманні характеристики й біографію. А як ми назвемо нашу Перемогу? Критично важливо вже нині сформувати покоління людей, здатних відчувати найменший смак перемоги, заради якого вони житимуть і боротимуться. Людей, які люблять себе долати — людей волі. У сучасній Європі або США вже мало говорять про сильну людину, — це пройдений етап. Нині мова про ціннісну людину. І нам потрібно здійснити подвійний ривок — створити себе та обігнати їх…

Геннадій КАРПЮК

Схожi записи: