«Збройні Сили повинні мати свою професійну футбольну команду», — впевнений відомий футболіст та тренер, семиразовий чемпіон СРСР, володар Кубка Кубків УЄФА та Суперкубка УЄФА, учасник чемпіонату світу 1970 року підполковник у відставці Володимир Мунтян

 Листопад 26, 2017

5527_p_21_img_0001Футбольний турнір на Кубок Героїв АТО, який ось уже другий рік проводить Федерація футболу учасників АТО, та регулярні матчеві зустрічі національної збірної ветеранів футболу з армійськими командами неабияк пожвавили спортивне життя військових частин та сприяли популяризації наймасовішого виду спорту в Україні. Хтозна, можливо, здобуття Кубка Героїв АТО футбольним клубом «Президентський полк» та третє місце ще однієї команди Збройних Сил «Десна» стануть своєрідним поштовхом для відродження професійної футбольної команди. Адже армійський футбол на теренах України має солідний «послужний список» і цілком гідний входження в сім’ю найкращих клубів країни

За радянських часів Україна у футбольному чемпіонаті була представлена трьома армійськими командами з Києва, Львова та Одеси під спільною назвою СКА (спортивний клуб армії). Найстаршою була столична команда, що була заснована 1934 року в Харкові, а згодом перебралася до Києва. За десять років армійський клуб з’явився в Одесі, а 1949 року — й у Львові. Виступали вони переважно у другій лізі класу «А» чемпіонату країни, тому обмежувалися здобуттям порівняно скромних трофеїв.

Усі українські армійські клуби були своєрідним стартовим майданчиком у великий професійний футбол для багатьох майбутніх «зірок». Одеський СКА виростив Іштвана Секеча, Олега Тарана, Олександра Тарханова, Іллю Цимбалара, в лавах львівських армійців мужали Василь Турянчик, Анатолій Пузач, Володимир Капличний, Едуард Козинкевич, Олег Копаєв, Володимир Дударенко, Степан Юрчишин, школу столичного клубу пройшли Володимир Трошкін, Іван Яремчик, Михайло Соколовський, Юрій Істомін, Віктор Звягінцев, Віктор Насташевський. Окрім того, армійські спортивні клуби надавали змогу «зіркам» продовжувати футбольне життя наприкінці кар’єри.

1980 року з «Динамо» до київського СКА перейшов кумир мільйонів футбольних вболівальників Володимир Мунтян. Згодом один із кращих півзахисників збірної СРСР став головним тренером армійців столиці України.

Із легендарним «Мунею» ми зустрілися в його робочому кабінеті в офісі «Динамо», який він ділить з не менш легендарним Андрієм Бібою. Мій журналістський інтерес примусив Володимира Федоровича зануритись у спогади про тренерську роботу в клубі та поділитися думками про сьогодення армійського футболу.

— Для мене два роки в київському СКА по-особливому дорогі, — розповідає Володимир Мунтян. — Адже то був перший мій тренерський досвід. Я почувався надзвичайно окриленим, хотілось якомога скоріше себе проявити. Відчував підтримку з боку командувача Київського військового округу Івана Олександровича Герасимова, у команди був свій вболівальник, з капітана МВС я став капітаном Збройних Сил. До речі, стадіон СКА був для мене знаковим. Коли наша сім’я отримала квартиру на Чоколівці, мені було 9 років, і ми з друзями частенько навідувалися до армійського спорткомплексу поганяти м’яча. Там тренувалися хлопці з футбольної секції ДЮСШ №1. Якось тренер помітив, як я жонглюю м’ячем, прикликав до себе і запитав, що я ще вмію. На той час у моду входив так званий бразильський фінт із перекиданням м’яча ногами з-за спини. От його я і виконав. Тренер зібрав усіх хлопців у коло і попросив мене ще раз виконати фінт. Мені вдалося його знову бездоганно продемонструвати. «Ось так треба володіти м’ячем», — сказав своїм підопічним тренер, а мене запросив на наступне тренування. Так на стадіоні СКА розпочалася моя футбольна кар’єра.

— Склад команди, яку ви очолили, дозволяв втрутитись у боротьбу за вихід до першої ліги?

— На той час команду становили непогані виконавці, серед яких виділялися колишній динамівець Валерій Зуєв, Олександр Спиридон (згодом став помічником румунського тренера Мірчі Луческу в «Шахтарі»), один із кращих форвардів Віктор Насташевський, якому належав рекорд ліги — 41 забитий м’яч за сезон. У роботі намагався застосовувати тренерські методи Валерія Лобановського, щось приніс своє, і команда розвивалась. У мене було повне порозуміння з усіма футболістами, чого не можна було сказати про стосунки з деякими генералами штабу округу. Незрозумілі й безпідставні наклепи на мою діяльність як наставника команди не додавали мені оптимізму, тож через два роки я вирішив залишити тренерську роботу.

— І піти з армії?

— Ні, з армії я не пішов. Офіцер штабу, який відповідав за навчальні заклади округу, на жаль, не пам’ятаю його прізвища, запропонував мені продовжити службу на посаді викладача кафедри фізичного виховання спецфакультету вищого танкового інженерного училища. Я погодився. Відтоді мені довелося щодень носити військову форму, в якій спочатку почувався незручно, та брати участь у багатьох училищних заходах. Невдовзі отримав звання майора. Але головним було те, що я створив у курсантському середовищі футбольну команду, яка з успіхом виступала в чемпіонаті округу. Навіть сам виходив грати за училищну команду. В ті ж роки мене обрали головою Київської міської федерації футболу.

— Скучали за тренерською роботою?

— Звісно. І повернувся до неї завдяки щасливому випадку. Викликав якось мене начальник училища генерал-лейтенант Михайло Феодосійович Колесников і запитав, чи зможу я дістати квитки на матч за участю київського «Динамо» для генерала з Москви, колишнього гравця збірної країни Юрія Ниркова. Для мене це не було проблемою. От ми сидимо з Юрієм Олександровичем на трибуні, говоримо про футбол, про мою службу в училищі, і раптом він питає, чи погодився б я поїхати за кордон на тренерську роботу. Відмовлятися від такої пропозиції було б дивно. Так я опинився на Мадагаскарі в ролі головного тренера армійської команди «Касфап». За два роки я її вивів у чемпіони, і президент країни нагородив мене за поданням міністра оборони орденом «За заслуги». Після трьох років «служби» на Мадагаскарі я повернувся на Батьківщину, і 1992 року в званні підполковника звільнився з армії.

— Стежили за армійським футболом?

— Не просто стежив, а й уболівав за київських армійців. Вважаю помилкою переформатування свого часу команди вищої ліги ЦСКА в «Арсенал», після чого вона, втративши свої традиції, вболівальника, самобутність, а головне — армійський дух, припинила існування. Так само шкода й армійську команду першої ліги. А скільки сил було вкладено в їх створення тренерами Володимиром Лозинським, Володимиром Безсоновим, Олександром Морозовим, Михайлом Фоменком!..

— Ваша присутність на фінальному поєдинку футбольної Ліги учасників АТО не була випадковою?

— По-перше, я не пропускаю жодного матчу на стадіоні «Динамо». По-друге, чемпіонат з футболу серед учасників АТО було організовано за сприяння київського «Динамо». Ну, і нарешті, я низько вклоняюся хлопцям, які не лише боронять нашу землю на Сході, а й знаходять час і можливість займатися улюбленим видом спорту. Підсумок цього турніру є очевидним — Збройні Сили повинні мати свій професійний клуб. Слід відродити славу армійського футболу.

Олександр ТЕРЕВЕРКО

 

Дві історії з життя футбольної легенди

5527_p_21_img_0002болНа початку 60-х років київський школяр Володя Мунтян грав за команду міськвно (міський відділ народної освіти), яка регулярно ставала чемпіоном Києва серед юнацьких команд. Одного разу після товариського матчу за участю юнацької збірної команди Москви Михайло Коман, який працював на той час із дублем «Динамо», прикликав Мунтяна до себе і запропонував наступного дня бути об 11:00 біля командного стадіону, звідки футболісти від’їжджали на тренувальну базу.

— Ви можете собі уявити почуття дев’ятикласника, якому пропонують тренуватися з гравцями київського «Динамо», — з усмішкою говорить Володимир Мунтян. — Наступного дня, прихопивши старі кеди, я прийшов на «Динамо» о пів на одинадцяту. Коліна тремтіли неймовірно. Сховався за дерево й почав спостерігати, як до автобусу почали підходити спочатку гравці дубля — Медвідь, Рудаков, Сосніхін, Круликівський… А коли за ними потягнувся основний склад — Біба, Сабо, Лобановський, Серебряников, Базилевич, Турянчик, — мої ноги задерев’яніли.

Рівно об 11:00 двері автобуса зачинилися, й динамівці вирушили на тренування. А Володя Мунтян, вийшовши з-за дерева зі сльозами на очах, поплентався додому, картаючи себе за нерішучість.

Та все ж доля виявилася прихильною до юного таланта. Зустрівши друга по юнацькій команді Толю Бишовця, Мунтян почув від нього: «Слухай, мене тренери постійно питають, куди ти подівся, чого не приїздиш на тренування?» Слова Бишовця заспокоїли і допомогли побороти страх та сумніви.

* * *

Мало хто знає, що Володимир Мунтян у 17-річному віці знявся в художній кінострічці студії імені Олександра Довженка «Сувора гра» — комедії про футболіста Олексія Задорожного. У фільмі він був дублером актора-ровесника Миколи Бурляєва. На той час молодий актор був відомий за стрічкою «Іванове дитинство».

— Ось тут, на «Динамо», й проводилися зйомки, — пригадує Володимир Федорович. — Знімали мене, звісно, зі спини. У кадр переважно потрапляли мої ноги з м’ячем. Спеціально для мене ставили на футбольному полі спортивний батут, на якому я і виконував неймовірні кульбіти й ефектні удари через себе. Мені це було нескладно, адже до футболу я три роки займався акробатикою. Фільм вийшов на екрани 1964 року.

Схожi записи: