На рахунку Сергія Піхура — два підбиті російські танки

 Листопад 26, 2017

5527_p_14_img_0001_1Нині цей мужній воїн — курсант Харківського інституту танкових військ

Весна 2014-го. У Криму вже хазяйнували «зелені чоловічки». Десантники 79-ї бригади вирушили на адмінкордон із півостровом для його охорони.

— Там, зайнявши позиції, ми були кілька місяців, — розповідає Сергій Піхур. — Готові були до будь-яких провокацій з боку росіян. Згодом передислокувалися на Схід країни, бо почалися бойові дії на Донбасі.

Підрозділ, у якому служив старший солдат Піхур, змусив проросійських бойовиків залишити Семенівку, Слов’янськ, Красний Лиман та інші міста й села Донбасу. Згодом сформувалася батальйонно-тактична група, до складу якої увійшли й десантники. Її завдання — охорона та оборона українсько-російського кордону, через який «братня» сусідня країна постачає бойовикам зброю та боєприпаси. БТГ розташувалася неподалік від селища Зеленопілля.

…Ніч із 10-го на 11 липня. Російські військові, застосувавши системи залпового вогню «Смерч» і «Град», завдали зі своєї території по українських позиціях потужні удари. Земля дрижала від вибухів, дим виїдав очі. Обстріл тривав майже 40 хвилин. Загиблі й поранені… Пізно ввечері росіяни знову піддали обстрілу наші позиції.

Згодом батальйонно-тактична група опинилася в оточенні. Під час прориву до своїх її накрили «Гради». Незважаючи на це, колона наблизилася до річки Міус: тільки переправившись через неї, можна було почуватись у відносній безпеці. Та за кілька сотень метрів до річки українські військові наштовхнулися на засідку: бойовики, сховавшись у посадці, поливали колону, у якій було багато важкопоранених, вогнем. Невдовзі з’явилося кілька танків.

Вибравши зручну позицію, Сергій якомога точніше навів на танк гранатомет: шансу на повторний постріл могло й не бути. Плавно натиснув на спусковий гачок, і залізна потвора зупинилася, а за кілька секунд із неї повалив густий чорний дим. Екіпаж іншого танка, зрозумівши, що його може спіткати така сама доля, швидко вивів машину з зайнятої позиції.

Після виходу в серпні 2014-го з оточення Сергій тривалий час лікувався у військовому госпіталі: далася взнаки контузія, якої він зазнав в одному з боїв. Він про це не розповідає, але від його однополчан знаю: Сергій, зважаючи на стан здоров’я, міг і не повертатися в район АТО. Але хлопець і чути не хотів про службу в тилу. На запитання, що найбільше йому запам’яталося під час перебування в районі АТО, відповідає:

— Перед очима все, що пережив, усі бойові товариші. Та найбільше — диспетчерська вежа донецького аеропорту, куди я потрапив наприкінці листопада 2014-го. Усі шляхи, що вели до цього об’єкта, прострілювали бойовики. Нашій групі на кількох бронетранспортерах довелося прориватися на максимальній швидкості. Хоча й потрапили під артилерійсько-мінометний вогонь, не втратили жодної людини.

Із цього об’єкта добре було видно всю територію летовища. Будь-яку спробу бойовиків підкрастися до терміналів наші спостерігачі відразу помічали і попереджали своїх побратимів про небезпеку. На горішньому поверсі був коригувальник, який по радіостанції коригував вогонь української артилерії по ворожих позиціях.

Вежа донецького аеропорту була для бойовиків кісткою в горлі, тому вони не шкодували мін і снарядів, намагаючись викурити звідти наших хлопців. Одного з днів з укриття виїхав російський Т-72. Сергій Піхур бачив, як той прицілювався, це видно було з рухів танка та гармати.

— «Вжаль» його як слід, — звернувся до гранатометника Піхура капітан Максим Назаренко.

З першого пострілу вразити ціль не пощастило. А ось другий для російського екіпажу став фатальним…

За мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету, Сергія Піхура нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: