«На «чорні дошки» заносили цілі села, прирікаючи їхніх жителів на голодну смерть…»

 Листопад 25, 2017

5527_p_12_img_0001Роман Круцик — заступник голови Всеукраїнської громадської організації «Меморіал», яка опікується вшануванням жертв радянського режиму, також і Голодомору 1932–1933 років. Роман Миколайович, опираючись на документи НКВС і результати власних розслідувань, написав кілька книжок про масові нищення українців чекістами.

Напередодні чергової річниці Голодомору 1932–1933 років ми попросили пана Романа розповісти про витоки, причини і наслідки однієї з найбільших трагедій не лише в історії нашого народу, а й усього людства

5527_p_12_img_0002— Масове винищення українців, започатковане Москвою 1932 року, стало лютою відплатою українському народу за спротив, який він їй чинив як за часів Української Народної Республіки, так і після, — говорить Роман Миколайович. — Встановивши зрештою в Україні свою владу, російські більшовики вирішили дати українцям «останній і рішучий бій», як співалося в одній з їхніх пісень, остаточно покінчивши з будь-якими проявами вільнодумства, не кажучи вже про намагання побудувати незалежну Українську державу.

Прагнення мати власну державу і почуватися на своїй землі господарями були притаманні українцям і після того, як перестала існувати УНР. Селянські повстання, що відбувалися в усіх регіонах України, це підтверджують. У Москві зрозуміли: допоки не покінчимо з українським селянином — мудрим, далекоглядним, а інколи й хитруватим, доти не почуватимемося господарями України. Це і було однією з головних причин колективізації українського села, коли людей силою примушували вступати до колективних господарств, при цьому відбираючи в них останню зернину. Тих, хто найбільше опирався, називали куркулями і депортували за межі України. Точна цифра таких людей наразі невідома, але йдеться про 500–600 тисяч.

— І люди корилися волі партії, залишаючи рідні домівки?

— Та де там: уже під час колективізації спалахували повстання, селяни ліквідовували найбільш злісних представників органів влади, підпалювали зібране на залізничних станціях збіжжя. Той, хто сумнівається в цьому, нехай відвідає архів СБУ, де ознайомиться із сотнями документів, які підтверджують мої слова. Або ж хай завітає до Музею совєтської окупації, який я створив і очолюю: там знаходяться сотні теж документальних підтверджень масового спротиву наших дідів і прадідів.

Загалом починаючи з перших днів окупації України більшовицькою Росією і до самого початку Голодомору на її теренах відбулося майже 8 тисяч повстань. Так, вони були різні за кількістю учасників, але вони були. І цього ніхто й ніколи не спростує. Вже коли вимирали українські села, Косіор — один із катів нашого народу, на черговому з’їзді ВКП (б) заявив: «Українське селянство є для нас дуже небезпечним. І нам потрібно або схилити його на наш бік, або ж знищити».

— Коли з’явилися перші ознаки Голодомору?

— Нагадаю, що українці голодували і на початку 20-х років — відразу після встановлення радянської влади. Але тодішні масштаби голоду, якщо порівнювати їх з Голодомором 30-х, були значно менші. Історики-дослідники цієї трагедії вважають, що його витоки сягають зими 1928 року, коли була запроваджена так звана продрозверстка. Стосовно тих, хто не виконував її, застосовувалися репресивні заходи: людей позбавляли худоби, землі, реманенту, зерна. Навесні 1928 року голова українського уряду Влас Чубар доповідав Молотову про те, що Україна, «згідно з нашою продрозверсткою» спроможна дати 272 мільйони пудів хліба. А це майже половина від усіх союзних хлібозаготівель. Словом, Голодомор наближався до українського селянства повільно.

5527_p_13_img_0001— У ті страшні роки існували «чорні дошки», на які заносилися цілі колгоспи й села…

— Ідея щодо їхнього запровадження належала ще одному кату українського народу — Лазарю Кагановичу, руки якого були по лікті в українській крові. Цю ідею Лазар Мойсейович висунув у листопаді 1932-го, а Сталін, звісно, підтримав її, зауваживши, що «це стимулюватиме колгоспників краще працювати». Незабаром була ухвалена постанова «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». І ще не висохло на ній чорнило, як до сотень сіл було припинено постачання продуктів харчування. На «чорні дошки» заносили цілі села, прирікаючи їх на вимирання.

Під час складання списків для занесення на «чорну дошку» до уваги бралися не тільки відсотки, які відображали реалізацію плану хлібозаготівель, але й політичне минуле села, починаючи з 1919 року. Наприклад, наявність серед його уродженців як активних діячів часів Української Народної Республіки, так і тих, чиї родичі служили в її війську. А також участь селян у «куркульських повстаннях», негативне ставлення до колективізації та розкуркулення тощо. Якщо «класових ворогів» і не було, то їх «виявляли». Зауважу, що список цих сіл визначали місцеві партійні і радянські органи. Наприклад, за рішенням Вінницького обкому партії село Мазурівка потрапило на «чорну дошку» тому, що тут народився «петлюрівський отаман Хмара», а село Турбів заслужило покарання за «велику засміченість петлюрівським елементом». Село Лютенька, що на Полтавщині, потрапило у списки, бо звідтіля теж походив повстанський отаман Леонтій Христовий.

— Окрім цього існував ще й так званий закон про п’ять колосків…

— Так, 7 серпня 1932 року Сталін ініціював ухвалення постанови «про охорону майна державних підприємств, колгоспів і зміцнення соціалістичної власності». Тож за крадіжку колгоспного майна вводилися суворі судові покарання аж до найвищої міри — розстрілу з конфіскацією майна. Якщо хочете дізнатися, як він діяв, погортайте газети тих часів. У мене від прочитаного волосся стає дибки…

Наприклад, на шпальтах гадяцької районної газети «Будівник комунізму», що на Полтавщині, за 12 липня 1933 року вміщено допис «Заклятого ворога — до розстрілу!». Її автор повідомляє про те, що мешканець села Мартинівки І.Дуля «потайки зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограма колосків». Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду засудила «одвічного ворога всіх трудящих» І. Дулю до розстрілу!.. Газети початку 30-х рясніли повідомленнями аналогічного змісту! Якщо вірити головному компартійному рупору газеті «Правда», то лише за 5 місяців 1933 року було засуджено 54 645 осіб, з яких 2 110 — до вищої міри покарання.

Загалом вищезгаданий закон передбачав за розкрадання колгоспного майна «розстріл або ж позбавленням волі до 10 років з конфіскацією всього майна». Амністія у цих випадках заборонялася.

Діставалось і дітям. Про це свідчать документи. Наприклад, у доповідній записці начальника політсектору МТС Київської області А. Налімова, яку він адресував керівникам УРСР, йдеться про масові випадки самосуду над дітьми — порушниками закону. Зокрема про те, що влітку 1933-го у селі Бурти Смілянського району голова сільради та уповноважений облвиконкому арештували двох дівчаток — 12 і 14 років, яких піддали жахливим тортурам: палили руки сірниками, пальці кололи голками. А коли вони, не витримавши тортур, померли, їхні тіла закопали в лісі!..

Діти були найуразливішими і гинули найчастіше: від опухання та хвороб, ставали жертвами канібалізму. Люди, які пережили жахіття 1932–1933 років, розповідали, що селами блукали юрби виснажених дітей. Батьки, які теж потерпали від голоду, все ж намагалися рятувати своїх кровиночок. Тож залишали їх у лікарнях, державних установах, у під’їздах будинків і просто на вулицях, сподіваючись, що небайдужі перехожі допоможуть їм потрапити до дитбудинків. У Києві, починаючи з січня 1932 року, вкрай загострилася ситуація з безпритульними дітьми. Якщо до цього часу безпритульними були діти шкільного віку та підлітки, то в 1932-му з’явилися діти віком від 1 до 4 років. Їх більшало з кожним днем , а міські служби не були готові прихистити таку кількість неповнолітніх безхатченків.

— Чи правда, що під час Голодомору траплялися випадки канібалізму?

— Звичайно: селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки вбивали одних дітей, аби прогодувати людським м’ясом решту.

Жителька Київщини залишила в хаті трьох дітей, а сама вийшла у справах. Двоє з них — хлопчик і дівчинка — вбили молодшу сестру і почали її їсти!.. Керівництво Київського облвиконкому звернулося до голови уряду УРСР Власа Чубаря з проханням надати селянам продовольчу допомогу. У своєму зверненні вони інформували голову уряду про те, що селяни пухнуть від голоду, їдять котів, собак. При цьому повідомляли й таке: «…Зареєстровано кілька випадків людоїдства. Зокрема, в Тетіївському районі одноосібниця зарізала та з’їла свою доньку 10 років. А родина колгоспника… забила та з’їла чужого хлопчика».

На думку багатьох фахівців з психіатрії, люди, виснажені голодом, втрачали відчуття реальності, розум і, вбиваючи власну дитину чи іншого родича, не розуміли, що роблять. Я впевнений, що коли б відбувся суд над компартійним режимом СРСР, то ці документи слугували б доказами у скоєнні ним страшних злочинів.

— Деякі історики кажуть, що Голодомор, влаштований більшовиками у 1932–1933 роках, допоміг Гітлеру 1941 року, коли він пішов війною на Радянський Союз? Ви згодні з цим твердженням?

— Звичайно. Адже він звів з білого світу сотні тисяч людей — потенційних захисників держави, яка не дорахувалася десятків повнокровних дивізій. І хто знає, як би розвивалися події на радянсько-німецькому фронті влітку 1941-го, коли б не було Голодомору? Тоді в полон до гітлерівців потрапило близько мільйона червоноармійців, серед яких було чимало й колишніх «куркулів», тих, у кого голод забрав дітей, батьків і дружин. Вони знали, через кого їх спіткало це горе. Червоноармійці не лише не забули й не вибачили цього жахіття радянській владі, а й були сповнені бажання помститися. Анітрохи не виправдовую тих, хто пішов на службу до нацистів, але в цьому є й вина радянської влади, яка своєю жорстокістю спровокувала громадян на цей крок…

— Чи знали про вимирання українців на Заході? Якщо так, то чому не вплинули на Сталіна, змусивши його відмовитися від «експерименту» над десятками мільйонів людей?

— Світове співтовариство знало про те, що діється в Україні. Адже про Голодомор, який щодня забирав життя тисяч українців, писала практично вся західна преса, інформували про нього свої уряди й дипломати. Зокрема італійський консул в Харкові С. Граденіго у травні 1933-го повідомляв: «Опухлих перевозять товарним поїздом у поле і залишають їх за 50–60 кілометрів від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Ці деталі я отримав від санітарів і можу гарантувати їхню автентичність».

Не мовчали й самі українці, які з відомих причин опинилися за кордоном. Наприклад, представник уряду УНР в екзилі Олександр Шульгин інформував голову Ради Ліги Націй (попередниця ООН) пана Мовінкеля про масове голодування українських селян. Але вище керівництво цієї міжнародної організації, м’яко кажучи, не надто переймалося долею мільйонів українських селян: восени 1934 року СРСР прийняли до її лав. При чому без жодних дискусій і нагадувань про події 1932–1933 років…

— Кремль і досі наполягає на тому, що у 1932–1933 роках був не Голодомор, а «певні проблеми з продовольством, спричинені неврожаєм».

— Позиція Кремля щодо України та її народу залишається незмінною протягом століть: хто б там не перебував на троні — царі чи генеральні секретарі, вони бачили і бачать у нас своїх підданих. І щиро вважають, що ми, українці, маємо бути вдячні їм за своє існування. Брехня, лицемірство, перекручування фактів — ось що вони сповідують, коли йдеться про наші взаємини. Дуже прикро, що й в Україні дехто поділяє думку офіційної Москви щодо Голодомору в Україні.

— Але ж на календарі 2017-й, а не, скажімо, 1975 рік…

— Річ у тому, що частина суспільства досі перебуває в полоні комуністичних міфів про «щасливу радянську дійсність». До того ж російська пропаганда робить свою справу. Але, слава Богу, кількість тих, хто погоджується з російським трактуванням тих страшних подій, з кожним роком неухильно зменшується. Натомість більшає людей, які цікавляться тими подіями.

— Дякую за розмову.

 

Голодомор 1932–1933 років: український вимір

Кількість загиблих

Скільки людей загинуло від Голодомору 1932–1933 років, і досі достеменно не відомо. Адже за вказівкою влади загиблим приписували смерть від серцевих нападів та інших захворювань, непов’язаних із виснаженням організму. Але більшість істориків все ж схиляються до думки, що у 1932–1933 роках голодною смертю померли понад 4 мільйони українців.

Географія Голодомору

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була у складі УРСР. Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% — росіянами, 1,4% — євреями та 1,1% — поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

Офіційне визнання

Саме слово «голодомор» уперше з’явилося у друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США 1978 року. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про «труднощі з продовольством», але не про голод.

У грудні 1987 року перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття Української РСР, визнав факт голоду 1932–1933 рр.

На цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, 1990 року ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки «Голод 1932–1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів».

2006 року, за часів президента Віктора Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів щодо Голодомору.

 

«То був справжній геноцид…»

Згідно з результатами дослідження, проведеного соціологічною службою «Рейтинг», більшість опитаних українських громадян вважають, що Голодомор 1932–1933 років був геноцидом українського народу.

З цим погоджуються практично всі жителі західних регіонів України — 97 відсотків від загальної кількості опитаних, більшість жителів Центру — 78 відсотків, близько 60 відсотків жителів Півдня і майже 50 відсотків населення Сходу.

Ні для кого не є таємницею те, що частина українців досі сумують за СРСР. Але ностальгія за радянською імперією, як не дивно, не має вирішального впливу на ставлення «сумуючих» до ставлення до Голодомору як геноциду. Так, майже 60 відсотків тих, хто шкодує за розвалом Радянського Союзу, погоджуються з тим, що влаштований компартійним режимом голод був спланованим актом знищення людей.

Зауважимо, що мешканці сіл більше згодні з тезою про Голодомор, аніж мешканці міст — 68 відсотків опитаних. Серед тих, хто вважає українську мову рідною і спілкується нею в повсякденному житті, 83 відсотки погоджуються, що у 1932–1933 роках в Україні тодішня влада влаштувала геноцид. А от серед російськомовних таких лише 47 відсотків…

 

Свідчення-спогади українців, яким пощастило вижити у трагічні 1932–1933 роки

Данило ДОВГАЛЬ:

— Спочатку вмирали потроху, один там умре, два чи три в селі. Була церква, били в дзвони за покійниками, а тоді додзвонилися до того, що вже не вправлялися. Треба було день і ніч дзвонити, бо пачками почали помирати.

Усе їли: і липовий лист, і конюшині голівки, і кропиву жалку, і кукурудзяні качани без зерна, і лушпайки з картоплі, товкли і їли. Багато ходило опухлих. І коней дохлих їли, курей усіх позводили.

Галина ПАВЛИШ:

— У нашій сім’ї було троє дорослих і двоє малих. Їли макуху, липу, рачки, козельці, хліба і картоплі не було. В село Березовиця приїхали якісь люди і забирали, в кого що залишилося, навіть квасолю, яку поклали в колиску до немовляти.

А в сусідів, які жили за яром, вимерла родина. Бабуся і внучка опухлі вже були. От її бабуся і зварила в казанку. Протрималася ще трохи. Однак Богові душу віддала. А на призьбах, у садах — то тут, то там мертвяки, дехто ще ворушився. І така тиша над селом — наче людей ніде немає, ніби вимер увесь світ. Ні кішки не видно, ні собаки. Села спорожніли.

Григорій БАБІК:

— Під час голодомору ми з сестрою були ще малі й не розуміли того, що відбувається. Але пам’ятаю, що корови не було, хліба не було. Ми щоранку просили їсти, а мати тихо плакала. Тоді босоніж вибігали надвір і «паслися». Їли калачики і спориш. Наїмося, аж животи заболять, а через годину знову просимо їсти.

Улітку всі «їстівні дерева» стояли без листя скільки можна було дістати. А діти залазили вище і «паслися». Їли все, що траплялося під руку, і часто труїлися, або забивався кишечник.

Надія ДЯЧЕНКО:

— У сім’ї нас було семеро: я, мати та ще п’ятеро сестер. Їли ми і мерзлу картоплю, і буряки, які майже рік лежали на землі й були непридатні в їжу. Знайдена картоплина чи буряк були великою та радісною знахідкою. Вдома її ділили на всіх, тож доставалося дуже мало. З кожним днем їжі ставало все менше. Люди втрачали рідних. Згодом померли всі п’ятеро сестер. Я залишилася з мамою. Бабуся ослабла.

А ще ми їли варене листя з дерев. Іноді тільки-но починали варити, як заходили посланці більшовицької влади і вивертали все з горщиків. Я й досі не розумію, як нам з матір’ю вдалося вижити в ті страшні роки.

Зінаїда РОВЕНЕЦЬ:

— Я добре пам’ятаю 1933 рік. Один чоловік, що жив через чотири хати, поховав дитину, а коли вернувся з цвинтаря, то вже друга дитина померла. На другу вже не було з чого робити труну, то тільки в тряпки обмотав і поховав. Нас урятувало те, що наша хата в долині, тут багато всяких рослин росте, то ми те все їли. А ті люди, що жили на горбах, більше потерпіли від голоду. Не буду більше казати, не можу, бо серце рветься.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: