«Одесити на Донбасі»

 Листопад 16, 2017

5526 _20_p_m_1Таку назву має документальний фільм, прем’єрний показ якого відбувся у Південній Пальмірі

Цей фільм створений Міжнародним продюсерським центром «Фор-Пост» на замовлення Держагентства України з питань кіно. Генеральний продюсер фільму, керівник МПЦ «Фор-Пост» — Олександр Дріз, режисер — Олександр Авшаров, співсценарист — Юлія Коршунова. За словами творців фільму, зйомки тривали понад 8 місяців. Державна фінансова підтримка становила 1 780 020 гривень при загальній вартості виробництва в 1 977 800 гривень. Знімальна група працювала в Києві, Дніпрі, Одесі, а також в районі АТО. Крім того, у фільмі є багато відеоматеріалу, який знімали самі бійці на передовій. Зокрема два герої стрічки були в донецькому аеропорту, де зняли на власну камеру окремі події. Незабаром стрічку покажуть у Києві, Львові, Харкові та Сумах.

Хтось із героїв стрічки раніше був безтурботним мандрівником, хтось спокійно займався творчістю, хтось заробляв хороші гроші, але всі вони в один момент для себе вирішили, що не можуть залишатися осторонь, коли на Сході України йде війна

5526_p_20_img_0001_1Євген Лата, «Дискавері»:

«Моя перша відпустка зі Сходу країни. За спиною одеський оперний театр. Сиджу та милуюся фонтаном. Звісно ж, у формі, бо я захисник, військовий і дуже пишаюся тим. Повз проходили чоловік і жінка. Дама зупинилася. Нагнулася й недобре поглянула на рукав. А там у мене нашивка «Укроп». Глянула і… плюнула мені в обличчя. Просто плюнула зі словами: «Ты фашист, уезжай в свой Львов!» І пішла далі. Я ж непорушно сидів біля фонтана в своєму рідному місті й просто плакав…

Я навчався в російськомовній школі, моя родина російськомовна, і вивчав я історію не України, а Росії за російськими підручниками. Коли ж нам викладали українську, то ми відмовлялися її вчити. Так, хотіли бути крутими. І це трагедія й величезна проблема мого покоління.

Ще одна проблема — це прагнення виїхати в більш розвинену країну. Я теж про це мріяв. Так і сталося. Виїхав у Великобританію, працював у National Geographic. У мене було ідеальне життя. Поки не почув про події на Майдані. Моя свідомість змінилася, і я повернувся в рідну Одесу.

Повідомив родину про бажання поїхати в АТО. На жаль, це прагнення підтримав лише вітчим. Він купив мені необхідне спорядження та сказав, що потрібно добре подумати про те, щоб бути кориснішим, аніж просто хлопець з автоматом. І я став знімати відеощоденники з війни.

Є в мене запис, де один хлопчина в інтерв’ю звертається до своєї дівчини та батьків і каже, що мріє повернутися до них живим. Наступного дня він загинув. Тоді я зрозумів: хочу знімати заради того, щоб слова тих хлопців, які загинули, залишилися бодай на екрані.

Чи було страшно? Судіть самі: у мене зріст 167 сантиметрів, вага 60 кілограмів — далеко не Рембо. Воював і боявся. Команда: «В окоп! Працюють «Гради»!». І я до самого ранку лежав непорушно в тому окопі поруч із побратимами. Ось так було страшно…

Моя війна тривала трохи більше як п’ять місяців. Поранення. Контузія. Якщо відверто, то я злякався, що коли мене вб’ють, три маленькі сестри й мама залишаться самі».

5526_p_20_img_0002_2Дмитро Олегович, «Самурай»:

«Червень 2014 року.

— На що ти готовий, щоб служити? — запитує військком.

— Так. Я знаю, куди й навіщо їду й чого мені чекати.

На калькуляторі військовий вибиває цифру 500.

— Що це? Гривні?

— Долари!

— Офіцере, ви при своєму розумі?

У розумінні багатьох, якщо ти одесит і йдеш служити, то маєш меркантильні інтереси. Я пішов на війну, щоб змінити хід подій. Для цього я продав свого байка.

Байк… Це спосіб життя, щось надзвичайне. 12 років на своєму залізному коні я жив дорогою. Але продав його — іншого виходу не було. За отримані кошти купив собі броню й все необхідне для служби в армії.

Родичі не схвалили мій вибір. Казали, що не за ту країну я воюю, не за тих людей. Коли пішов на війну, я для них помер.

— Тебе ще не вбили? — перше, що мене запитали, коли повернувся через кілька місяців на 10 днів у відпустку.

Мабуть, їм було б простіше, якби мене вбили. Скільки намагався пояснити, що я в АТО і через них, та все дарма.

— А що нам? Ми як жили, так і живемо!

— Але ж ви живете лише тому, що такі, як я, пішли на війну, щоб не допустити її у ваші домівки.

— Ви не воюєте. Ви вбиваєте. Ви вбивці!

Так я зрозумів, що всі вони лицеміри. Я не зможу з ними жити. Вирішив переїхати в Київ, де нікого не знаю й зможу почати все з нуля».

5526_p_20_img_0003_3Євген Титаренко, «Режисер»:

«Якось ми вивозили пораненого журналіста. Осколками йому посікло ноги.

— Це твоя перша війна? — запитую в хлопця.

— Ні, до цього був у Лівії, Сомалі, Чечні, Грузії…

Залишивши його в госпіталі, ми знову вирушили на передові позиції. Але через три години надійшла звістка, що він помер від множинних осколкових поранень. Саме тоді я зрозумів, що міг бути на його місці. Стало моторошно, адже в АТО я поїхав теж як журналіст, бо розумів: усе це треба знімати, інакше через років п’ять про це ніхто вже не згадає.

Іноді під час бою доводилося вибирати: чи продовжувати знімати, чи допомагати пораненим бійцям, — вибирав останнє.

— Хлопці, кому потрібна допомога? — кричу, біжучи вздовж окопу. Хтось одразу піднімає руку, а я поглядом шукаю тих, котрі навіть не рухаються, — їм допомога потрібна скоріше.

А коли у формі приїхав у «ватну» Одесу після трьох місяців у Пісках та не відчув теплого прийому, був вдячний, що хоч камінням не закидали».

5526_p_20_img_0004_4Андрій Скороход:

«Лише частка секунди — бачу, нема частини ноги. Уявляєте, розірвало на дрібні шматки. Протипіхотна міна — ось такий мені дістався «подарунок» від «дружніх братів росіян».

Під час лікування в одеському госпіталі вирішив висповідатися. Заходжу в храм. Бачу, десь у темряві біля олтаря стоїть священик.

— Ти що, на війні був? — запитує він.

— Так! — з гордістю, що переповнює мене, відповідаю йому.

Того аж відкинуло від мене.

— Ти що там робив?

— Як що? Захищав від ворога нашу країну!

— Від кого? Ти вбивав дідусів і бабусь! Клянись, що більше туди не повернешся!

Розумію, зараз зірвуся й можу взяти ще один гріх на душу. Ледь стримався, церква все-таки. Яке вже тут сповідання…»

5526_p_20_img_0007_7Роман Скоропадов, «Кіборг»:

«Бої за донецький аеропорт тривають. Але нам надійшов наказ відходити з технікою. У самий розпал обстрілу колона вирушає від терміналу. По нашій БМП бив великокаліберний кулемет. Молотило, наче град. Раптом у нашу машину врізається танк, який дістав пряме влучання в корпус. Він горить, але рухається далі. Ми ж заглухли та стоїмо як укопані. Відлік ішов на секунди. Дивом урятувалися.

Я ж на війну потрапив випадково. Узагалі-то з дитинства фізично не придатний до військової служби. Але країну образили, і я пішов її захищати. Купив квиток, узяв 1500 гривень, тушонки й поїхав проситися добровольцем у батальйон «Донбас». Прийняли, наче рідного.

Знаєте, на війні людина з кожним днем стає кращою. Там з’являється відчуття сили, коли поруч побратими, позаду — народ, який переживає за тебе. Навіть коли я був один, то не відчував себе самотнім».

5526_p_20_img_0006_6Віктор Погодін, волонтер:

«Одеса, вона, звісно, «ватна», але треба цю «вату» виховувати. Треба говорити, пояснювати, і врешті-решт нас почують. Не всі й не одразу, але почують. Одесу не можна змушувати. Вона норовлива. Її потрібно переконувати. Хоча тут вистачає і волонтерів, і дарувальників. Їх, звісно, стає менше, а причини банальні: в одних уже немає звідки давати, інші зневірилися.

Мама й дружина не в захваті від того, чим я займаюся, але особливо й не перечать. Знають, що впертий. Завжди рахую поїздки, маю вже 28. Усе на передній край катаємося. Бійцям намагаємось доправити все необхідне в побуті. Є в мене «бабусин батальйон», так називаю панянок із Березівки, вони передають на фронт різноманітні смаколики. Якось привіз бабусям на знак подяки від хлопців розписаний бойовий прапор.

Скільки ж сліз було!..

— А може, він підписав, а його вбили чи поранили! — голосили бабці. Довелося заспокоювати, запевняти, що всі живі й здорові.

Ще одна моя гордість — чотириколісний залізний друг «Федя». Він разом зі мною ось уже 13 поїздок. Щоправда, іноді ламається. Певно, ім’я не те дав. Треба було назвати «Річард фон Мерседес» хоча б, а то «Федя», ось і ображається».

5526_p_20_img_0005_5Світлана Васильєва (мати загиблого Дмитра Васильєва, «Рубіна»):

«Досі пам’ятаю 31 травня. Трійця. Ми всі стояли в храмі, молилися за здоров’я мого синочка, щоб Господь зберіг його. І саме в той час, як я стояла й молила Господа, мого сина вбивали. Холоднокровно. І досі не можу знайти відповідь, чому…

— Коли ти нарешті одружишся? Поглянь на своїх друзів, у них уже сім’ї!

— Мамо, я оженився на армії!

Ось так мені відповідав мій Дмитрик, коли я бралась його повчати.

— Мамо, знаєш, який у мене позивний? «Рубін», — якось повідомив мені по телефону. Подобався йому той позивний.

Завжди такий скромний, навіть коли орден отримав, то лише есемес надіслав: «Мені орден дали» і смайлик.

— Мамулю, у мене все добре, повернусь майором!

— Ти головне повертайся живим!

Повернувся мій Дмитрик майором. Як обіцяв. Тільки звання йому присвоїли посмертно…

Перед від’їздом він підійшов до мене, дав грошей і сказав, щоб я купила собі сукню від нього в подарунок. Синку, мама купила собі сукню. Чорну…

На пам’ятник Дмитру ми вставили рубін. Камінь чистий і світлий, як і він».

Наталія ЗАДВЕРНЯК

Схожi записи: