«Коли поранений товариш віддав свій джгут, то я зрозумів, що таке військове братерство»

 Листопад 11, 2017

5525_p_08_img_000221-річний авіатор Олексій Плахотнюк признається,  що перекваліфікуватись на мінометника за один лише місяць було нелегко. Але розумів, що залік складатиме не на оцінку, а на право жити

Березень 2017-го. Околиці Щастя на Луганщині, до ворожих позицій метрів сімдесят, не більше. На вулиці давно глуха ніч. «По наших гатять! Піхоті потрібна допомога!» Мінометники без зайвих слів підскакують, звикли, що сон на передовій — умовне поняття. Вирушають на точку давно протоптаними стежками. Треба якнайшвидше відкрити вогонь у відповідь. Серед них і 21-річний Олексій Плахотнюк, навідник мінометної батареї, відряджений до сухопутки з авіації. Він сам виявив бажання. Хлопець ще й гадки не має, що наступні кілька годин змінять усе його життя

Того дня ворог наче оскаженів: штурм за штурмом. Мінометники відкрили вогонь. Іще раз! Іще! Та раптом дві 120-міліметрові міни з характерним свистом, який з їхнім наближенням перетворюється на виття, майже синхронно прилетіли на позицію. Коли розірвалася перша, бійці чимдуж кинулися в різні боки. Але зовсім поруч прогримів другий вибух. Шестеро поранених і двоє загиблих одночасно, ще й один з автомобілів спалахнув. «Стодвадцятки», — подумав Олексій. Побачив загиблих товаришів, з якими ще годину тому вечеряв. «Можливо, я міг прикрити, підбігти… бодай щось зробити?» Спробував підвестися. Та де там… Ногу перебито.

Поруч продовжують лягати міни. В ефірі щось бурмочуть про СПГ та снайпера. А втекти нема як, та й нікуди. Через крововтрату почав непритомніти, але тут же пригадав, як обіцяв матері повернутись. І він почав чимдуж повзти в безпечніше місце. Дорогою відчув, що поранено руку, пошкоджено ногу, у тілі гарячі околки…

«Агов! Ти живий?» — гукнув побратима, який лежав метрів за п’ять. Почувши слабке «так», зрозумів, що тому ще важче. Підповз до товариша. Ляпас! Ще ляпас! «Друже! Ти так не жартуй! Усе буде добре!» Але ж як допомогти, коли й собі не можеш дати ради?

«Хлопці, до мене доповзете? — раптом почувся голос водія з-за вцілілого автомобіля. — У машині є аптечка. Що зможу, зроблю!» Бійці поповзли до водія. Той не розгубився, професійно наклав Олексієві джгут, та кровотеча ніяк не зупинялася. Водій уже використав усі бинти, почав шукати ганчір’я… Аж тут Володя Середістов, який і сам зазнав поранення, швидко підповз і передав свого джгута: «Тримайте!» Тільки так удалося приборкати кровотечу.

Попри важкі поранення, Олексій Плахотнюк зберігав ясний розум. Викликав підмогу по рації. Каже, саме того дня зрозумів, що таке військове братерство, коли побратим — за побратима.

Олексію нещодавно виповнилося 21. Після поранення він переніс п’ять складних операцій, шкутильгає, тож берці тимчасово змінив на кросівки. А на руці й досі — зав’язані жовто-блакитні стрічки, сакральне значення яких розуміє тільки він.

— Дружина без проблем на цілий рік відпустила? — запитую хлопця.

— Е-е-е, яка ще дружина? Від них самі проблеми, від цих дівчат, — віджартовується воїн.

І здається, що він залишився тим самим веселим хлопцем. Та ні… За секунду серйознішає й відповідає.

— Це мій обов’язок. Я не міг не піти. Там більшість хлопців тому, що не могли не піти. Не тому, що хочуть убивати, а тому, що їхнє чоловіче єство не дозволяє сидіти вдома.

Чоловік признається, що перекваліфікуватися на мінометника всього лише за місяць було не так просто, як здається. Адже ця зброя має свої особливості. Тож до занять на полігоні ставився більш ніж серйозно. Розумів, залік складатиме не на оцінку, а на право жити.

— Нам удалося довести все до автоматизму й діяти по-справжньому професійно. На власні очі побачив, що всі ті, що пафосно називають артилерію «богами війни», зовсім не перебільшують. На жаль, через поранення я не зміг продовжити службу на фронті.

Молодий чоловік каже, що за останній рік став дорослішим. Дорослішим на багато років…

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Схожi записи: