Примусова колективізація, або Як радянська влада наближала Голодомор

 Листопад 6, 2017

5524_p_21_img_0001Після ухвалення рішення (у листопаді 1928 року) про «пришвидшення темпів колективізації» було піддано «розкуркуленню» майже 62 тисячі господарств. При цьому в людей відібрали приблизно 600 тисяч гектарів землі, близько 60 тисяч голів худоби

Одним із чинників, що спровокував Голодомор 1932–1933 років, призвівши до вимирання мільйонів українців, була так звана колективізація. Наприкінці 1925 року більшовицька Росія, остаточно окупувавши Україну, проголосила курс «на індустріалізацію народного господарства СРСР». При цьому акцент робили на будівництво промислових гігантів, які, на думку Сталіна, мали перетворити Росію з найбільш відсталої країни світу на найбільш розвинену. Для цього, звичайно, були потрібні значні кошти. А їх не було, оскільки золотовалютні запаси Російської імперії вичерпалися. Тож більшовицькі ватажки вирішили суттєво збільшити експорт українського хліба і за кошти від його продажу форсувати індустріалізацію. Але, як вони вважали, зробити це можна було лише шляхом створення колективних господарств — колгоспів. Тож за наступні три роки їхня кількість зросла до 12 тисяч. Проте наприкінці 1928 року було колективізовано менше  як 4% селянського землекористування. Тому на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) вирішили «пришвидшити цей процес».

Для цього відрядили до українських сіл понад 50 тисяч робітників, здебільшого етнічних росіян. Згодом для розкуркулення та керування щойно утвореними колгоспами прибули ще так звані 25-тисячники — теж російські робітники. Як правило, з «активних більшовиків і червоноармійців». Вони були фанатично віддані комуністичній ідеї і люто ненавиділи українське селянство. Тож «успіхи» не забарилися: менш ніж за рік було піддано «розкуркуленню» майже 62 тисячі господарств. При цьому в людей відібрали приблизно 600 тисяч гектарів землі, близько 60 тисяч голів худоби. Ось, наприклад, як згадував ті події поліський селянин Михайло Крук, спогади якого увійшли до книги пам’яті «Свідки голодомору»:

«Наша сім’я володіла невеликим наділом землі, на якому працювали всі — від малого до старого. Мали двох коней, молотарку. Та якось до хати прийшло кілька чоловік на чолі з головою сільради і запропонували вступити до колгоспу. При цьому обіцяли солодке життя. Тато не погодився.

Через тиждень непрохані гості знову з’явилися, правда, вже у супроводі озброєних червоноармійців. Вони силоміць забрали наших вороних, пригрозивши, що якщо наша сім’я не вступить до колгоспу, то помре голодною смертю. Що залишалося робити батькам? Йти до колгоспу».

У такий же спосіб закріпачували сотні тисяч селян. Наприклад, в одному з районів Дніпропетровщини так розкуркулили понад чотири тисячі господарств, передавши колгоспам 8750 коней, 2460 корів, 1105 свиней, 446 молотарок, 1747 плугів, 1304 саджалки, 2021 тонну пшениці й проса. І це лише в одному районі!..

Москва постійно збільшувала Україні план хлібозаготівлі. Сталін писав керівнику радянського уряду Молотову: «Форсуйте вивезення хліба усіляко. У цьому зараз сенс. Якщо хліб вивеземо, кредити будуть. Заготівлі зростають, й кожного дня вивозимо хліба 1–1,5 мільйона пудів. Я думаю, що цього замало. Треба підняти (вже зараз) норму щоденного вивозу до 3–4 мільйонів пудів хліба. Інакше ризикуємо залишитися без наших металургійних та машинобудівних заводів. Словом, треба щодня форсувати вивезення українського хліба».

Для вилучення хліба в сільській місцевості створювалися так звані буксирні бригади, до складу яких входили партійні та комсомольські активісти: здебільшого це були ледарі й п’яниці, які, щоб заслужити «повагу старших товаришів», тобто активістів, усіляко вислужувалися: ходили від хати до хати, обшукуючи всі будівлі в господарствах, не обминаючи ні печі, ні горища, ні дитячої колиски. Спеціальними щупами обшукували подвір’я, городи, клуні, хліви. А коли знаходили бодай півмішка збіжжя, то неодмінно забирали. На них, як згадують постраждалі, не діяли ні сльози матерів, на руках яких заходилися плачем голодні діти, ні їхні прокльони.

Протягом 1930–1931 років розкуркулення набрало найбільших обертів: в Україні зникли сотні тисяч індивідуальних господарств. Однак Москві цього було замало, і вона продовжувала цей процес. Наприклад, податковий тягар на індивідуальні господарства зріс у 2–3 рази, селянам заборонили реалізовувати на ринках вирощену продукцію, зобов’язавши здавати її державі за вкрай низькими цінами. Часто селянину потрібно було здати більше хліба, ніж вродило на полі.

Вдаючись до таких методів впливу на українське селянство, радянська влада наближала Голодомор 1932–1933 років…

Сергій ЗЯТЬЄВ

Непокірних українців виселяли до віддалених районів СРСР

Під час так званого розкуркулення до віддалених районів СРСР було вислано — разом із дітьми — сотні тисяч українських селян, більшість з яких вже ніколи не повернулися до своїх домівок.

Радянська пропаганда стверджувала, що «колективізація крокує Україною переможною ходою». Але це було не так: наприкінці 20-х — на початку 30-х років відбулося понад сім тисяч повстань. Це, як доповідали українські енкаведисти своїм московським керівникам, «була справжня війна». Тому придушувати їх допомагали і загони Червоної армії. Кількість жертв цього протистояння невідома, але історики схиляються до думки, що вона обчислюється тисячами загиблих. З обох боків.

Радянська влада, звичайно, жорстоко розправлялася з непокірними. При цьому досить часто діяла на випередження: під час колективізації і розкуркулення широкого розмаху набули масові виселення «куркулів» до віддалених районів СРСР. Попри те, що вони були вкрай погано обжиті, людей не забезпечували навіть помешканням, і вони знаходили прихисток у землянках, нашвидкуруч викопаних власними руками.

Українських селян, виселених за тисячі кілометрів від рідної землі, називали спецпереселенцями. Їх використовували на важких і шкідливих для здоров’я роботах. Унаслідок холоду, голоду, каторжної праці та епідемій загинули тисячі, як їх називали, «будівничих світлого майбутнього». Досить влучно висловився про умови перебування на будівництві спецпереселенець із Полісся Антон Говірко:

— Ще залишаючи рідне село, ми знали, що нас відправляють туди, звідки вороття не буде. Мало кому пощастило упокоїтися в українській землі.

Спецпереселенці були практично безправними людьми, працюючи під наглядом місцевих органів НКВС. При цьому норми виробітку для них були значно вищі, ніж для решти, а умови праці — складніші і важчі. Наприклад, робочий день спецпереселенців тривав 12 і більше годин.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: