Як з України робили околицю, або Міф про «окраїну Російської імперії»

 Жовтень 30, 2017

5523_p_18_img_0001Російський шовінізм — давно звичний супутник наших успіхів. Здається, північно-східний сусід просто нездатний спокійно спати без імперських марень про розчинення українців спочатку в «общерусском морє», а тепер — в «русском мірє». Як 300 років тому, так і нині «великодержавні» шовіністи озвучують ідею про походження назви нашої країни від слова «окраїна», маючи на увазі околицю Росії.

Попри ефективність обраного чорного піару, в око впадає поверхневість та грубість підходу російських пропагандистів до власної міфотворчості. «Україна — окраїна» — паралель, яка лежала на поверхні й тільки і чекала, аби її підібрали, що, власне, і сталося. Насправді ж тлумачення слова «україна» та історія походження назви нашої держави, звісно, значно глибші, ніж здавалося чи радше хотілося росіянам.

Звернімося до наукових фактів, установлених відомими українськими мовознавцями, зокрема, Григорієм Півтораком, Віталієм Скляренком, Євгеном Наконечним та іншими авторитетними дослідниками.

Факт № 1. Іще на початку нової ери у праслов’янській мові вже було слово «край» у розумінні «шматок землі». Згодом воно набуло значення «територія, яка належить племені». На позначення простору тоді використовувався суфікс —ін- і закінчення —а-. Наприклад, низина. Так утворилося й слово «країна», яке називало територію, що належить племені. У той самий період вживалася й лексема «украй» у значенні «відділений, відрізаний шматок землі, території племені».

Факт № 2. Після розпаду праслов’янської мовної єдності в антів, давніх слов’ян, які населяли нашу землю, утворилося слово «україна» — за тією ж формулою, що й «країна»: украй+ін+а. Але означало воно вже не цілу територію, а відділену частину землі племені. У VI столітті — зі створенням перших князівств замість племінних союзів — це слово набуло значення «відділена частина князівства», а з утворенням Київської Русі — «відділена частина держави», тобто власне «князівство».

Факт № 3. У XII столітті в Іпатіївському списку «Повісті минулих літ» слово «україна» зустрічається найімовірніше саме в цьому розумінні. Хоча дослідники поки не дійшли спільної думки в питанні його точного тлумачення у літописі й у різний час висували різні версії. Відповідно до них, під «україною» могла матися на увазі або Переяславська земля (тобто окреме князівство), або вся первісна Русь (тобто Київська, Переяславська та Чернігівська землі), або вся Київська Русь. Однак, приміром, Григорій Півторак схиляється до думки саме про Переяславську землю, тобто про окреме князівство. У кожному разі з висновків науковців ми бачимо, що йшлося аж ніяк не про околицю. Слово ж «окраїна» мало тоді зовсім інший зміст, відповідний до сучасного «околиця», і жодної плутанини між цими поняттями в людей, на переконання дослідників, не виникало.

Факт № 4. Перебуваючи у складі Литви та Польщі, українські землі продовжували називатися «україною», і малися на увазі вже не окремі князівства, а великі території, групи земель.

Факт № 5. Традицію називати свої землі Україною продовжили запорозькі козаки. А Богдан Хмельницький у національно-визвольній війні остаточно закріпив назву Україна (хоча паралельно продовжував уживатися й давній етнонім українців — «русини»). На мапі відомого французького картографа Гійома Сансона, який обіймав посаду географа самого короля, Україна так і називається — країна козаків: Vkraineou Paysdes Cosaques.

Факт № 6. Іще 1639 року французький картограф Гійом Левассер де Боплан уклав рукописну карту Tabula Geographica Ukrainska («Українська географічна карта»), на якій було відтворено 275 населених пунктів. Через дев’ять років на її основі фламандський художник Вільгельм Гондіус створив гравюру, де «чорним по мідному» вигравіював назву мапи — Ukraina.

Факт № 7. Поступова відмова від назви «русини» була цілком логічним наслідком і спротивом російській політиці й пропаганді. Адже Петро І по суті вкрав у Київської Русі назву, використавши для позначення новоспеченої імперії її грецьку версію — Росія.

Безумовно, поява назви Україна викликала бурхливу реакцію в Російській імперії, де не могли стерпіти такої зухвалої самоідентифікації та демонстрації національної свідомості. Петро I зажадав знищити і нову назву. Для цього треба було лише вигадати принизливу пропагандистську історію про Україну як околицю Росії.

Ми й досі змушені потерпати від наслідків тієї пропаганди, пояснюючи нашим опонентам із Росії, а інколи й деяким співгромадянам, що правильно говорити «в Україну», а не «на Україну». Так, через власне розкішне геополітичне положення ми були розірвані поміж імперіями, проте хіба лише ми? Згадаймо хоча б поділ Польщі чи Фінляндію, які до початку XX століття не мали власної державності. Однак ніхто ж не говорить «на Польщі» чи «на Фінляндії». Тож ми маємо нарешті остаточно викреслити себе з контексту ідеології нашого сусіда-загарбника і не забувати, що Росія спромоглася обірвати ганебну традицію сплачування данини Кримському хану аж на початку XVIII століття — «позавчора», в історичному вимірі. І нехай з кожним роком нам взагалі стає дедалі більш однаково, що відбувається там, «на Московії», яка була околицею Київської Русі, а згодом — вірним васалом Золотої Орди та її спадкоємців, а в цілому майже 500 років власної історії — відсталою країною з обмеженим суверенітетом.

Ольга НІКІФОРОВА

Схожi записи: