«На Донбасі я знаю кожну дорогу, поле і лісосмугу»

 Жовтень 29, 2017

5523_p_09_img_0002_1Сержант Порохня наколесив фронтовими дорогами не одну тисячу кілометрів

50-річний уродженець Гостомеля, що на Київщині, Олександр — водій підрозділу цивільно-військового співробітництва ЗС України. На Донбасі він — із першого дня протистояння з ворогом. Спочатку як волонтер, хоча й не любить, коли його так називають, а потім як боєць одного з добровольчих батальйонів. Контракт на проходження військової служби він уклав цього року

Його непосидючість закладена, напевно, на генетичному рівні. Принаймні він сам про себе каже, що є одвічним «відрядженим». Усе життя в русі, на колесах. Змалку — із батьком, який працював водієм, на машині. Ну а подальша біографія сержанта взагалі варта книги. Ще у школі разом із товаришем планував вступати до суворовського училища в Києві, та іспити провалив. Утім до війська таки потрапив, служив на Північному флоті, а звідти… опинився в Афганістані! З ДРА повернувся 1989 року і певний період працював у пожежній охороні в рідному місті, а ще на заводі «Антонов». І за декілька років до розвалу Союзу мав перший досвід переслідування за проукраїнські погляди. На заводі він виточив з металу невеликий тризуб. Працюючи пожежником, носив його на лацкані форменої куртки. Скільки начальство не тиснуло і не погрожувало переслідуванням КДБ — не зняв!

А після роботи вогнеборцем він вступив на навчання до Київського річкового училища й став третім помічником капітана річкового судна, ходив по Дніпру.

Сам сержант каже, що його патріотичність закладена в гени ще в добу козаччини.

— Я свій рід знаю до сьомого коліна, — говорить Олександр. — Був на Січі полковник Порохня, характерник на прізвисько «Вітер». Коли Катерина ІІ розганяла козацьку Січ, він не покинув побратимів, пішов на конфронтацію з імперцями. І за те, що козак не зрікся своїх ідеалів, йому відтяли голову. Напевно, від нього і успадкував оце відчуття, яке підштовхує мене до людей, до справедливості й до боротьби зі злом у різних проявах.

Олександр Порохня тяжіє до аналітичного мислення та філософських роздумів. Тому друзі іноді називають його «Філософ». Він вважає своїм життєвим призначенням гуртувати людей у складні моменти, забезпечувати їм гідні умови для життя і боротьби, надихати і допомагати встояти у складні моменти. Можливо, саме тому він волонтерив на Майдані та на початку АТО.

— Коли солдат не голодний і в нього є все необхідне для життя, він думає лише про первинне своє завдання — бити ворога, — говорить Олександр. — Тому на початку війни, коли у війську було проблемно з усім, я скористався своїм умінням переконувати і знаходити потрібних людей, які були здатні допомогти армії. І це не волонтерство, а логістика, якої тоді не було. А вже зараз, коли сам одягнув однострій, я бачу, що за три роки багато змінилося на краще.

Повоювати Олександру Порохні довелось не лише в горах Афганістану. Разом із добровольцями він був у Пісках під ДАПом у найгарячіші дні оборони.

У своїй водійській практиці найекстремальнішим вважає період, коли воював у 11-му тербаті та підрозділі ДУК.

— Саме тоді термін «фронтові дороги» перестав бути просто літературною формою, — каже він. — Коли я займався поставкою автотранспорту на фронт, багато хто дивувався, чому у військових автівки так швидко виходять із ладу. Але коли ти сам «летиш» за кермом із швидкістю за сотню по передньому краю, а в кузов твоєї машини клацають кулі, починаєш розуміти, чому.

Під час виходу з дебальцівського плацдарму, машина, якою керував Олександр Михайлович, потрапила під вогонь снайпера противника.

— Вогонь вівся не по пасажирах, а по машині, яку вони хотіли зупинити посеред траси, а потім «переклацати» нас одного за одним. Єдиний вихід був — «втопити» педаль газу і вихляти з боку в бік на заледенілій трасі. Гнати за сотню, поки була можливість… — говорить Олександр.

Дядя Саша, який ніби і простий водій, але присісти, побалакати душевно може так, що навіть затятий і переконаний прихильник «руского міра» починає чухати в потилиці й міркувати, що до чого.

— Коли кудись приїжджаю, обов’язково намагаюсь вивести хоча б одного-двох людей на розмову. Мешканців прифронтових районів, «сірої» зони стало більше цікавити, що в Україні діється. Це великий прогрес.

Сержант Олександр Порохня уклав контракт до завершення особливого періоду. Жінка і діти розуміють і підтримують його прагнення.

Він каже, що за чотири роки війни Донеччина стала йому рідною.

— Я ж тут знаю кожну дорогу, биту-розбиту мінами і снарядами, кожне поле і лісосмугу!

На запитання, чи не важко у 50 років щодня крутити кермо, сержант віджартовується: «Я ж кораблі водив по Дніпру! Оце дійсно важко!»

Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ

 

Схожi записи: