Письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Герой України Юрій Мушкетик: «Теперішня молодь навіть не чула про цензуру, а я сповна пізнав її»

 Жовтень 21, 2017

5522_p_18_img_0001_1Сьогоднішній гість нашої вітальні — Юрій Мушкетик, український письменник, з-під пера якого вийшли відомі історичні романи «Гетьманський скарб», «Семен Палій», «Яса», «Брат на брата» та чимало інших творів. У них автор досліджує історичні події, проблеми людських взаємин, культури і моралі.

Щороку з настанням весни письменник перебирається з київської квартири до Кончі-Озерної, де має невеличкий, але затишний будиночок. Тут ми і зустрілися з Юрієм Михайловичем

— Живу життям звичайного пенсіонера, — каже пан Юрій, пригощаючи запашною кавою. — Останнім часом підводить здоров’я, через що мало пораюсь на присадибній ділянці. А ось теленовини, пресу переглядаю обов’язково — слідкую за всім, що відбувається в нашій країні.

— Своє дитинство пам’ятаєте? Яким воно було?

— Важким, як у більшості моїх ровесників. Народився я у селі Вертіївка на Чернігівщині. Вкарбувались у пам’ять 30-ті роки, коли багатьох моїх односельчан забирали серед ночі люди у шкірянках, і більше ніхто їх не бачив: згодом дізнавалися, що вони були «лютими ворогами народу». Мої родичі теж постраждали: діда, який усе життя пропрацював на землі, оголосили куркулем і запроторили до Сибіру, де він і помер. Мої дядьки, тітки теж скуштували гіркого хліба на засланні.

— Хто порадив вам, сільському хлопцеві, вступати на філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка?

— Це було моє рішення. Справа в тому, що у нашому селі була прекрасна бібліотека. А я був її найактивнішим відвідувачем. Тож під впливом перечитаної класики і обрав цей факультет. В університеті записався до літературної студії, яку відвідували поети-початківці. Коли вони прочитали свої вірші, а вони були кращими за мої, я переключився на прозу. І почав писати… роман! Писав уночі на підвіконні, на студентській кухні у гуртожитку, щоб ніхто не бачив. Коли вже закінчував його, запитав себе самого: а чи не звичайний ти графоман, Юрко? Давши ствердну відповідь, відклав «роман» убік і написав два оповідання. Одне віддав до журналу «Барвінок», а інше — у «Дніпро». Через кілька місяців, завітавши до редакції «Барвінку», дізнався, що моє оповідання вже заверстане. Від радощів ледь свідомість не втратив! Пізніше отримував літературні премії, урядові нагороди, але такої радості, морального задоволення, як тоді, не відчував. Жодного разу!..

— Свого часу ви обійняли посаду головного редактора «Дніпра». Як вам тоді, в умовах жорсткої цензури, працювалося?

— Теперішня молодь навіть не чула про цензуру, а я сповна пізнав її «привабливість»: кожну сторінку, кожен рядок, окрім літературних редакторів і коректорів, перечитував, та ще й по кілька разів, цензор. І якщо він вбачав хоча б у одному слові якусь, на його погляд, крамолу, то відразу ж викреслював. Навіть про кохання не можна було відверто писати. Та найбільше цензори слідкували, щоб у тексти не вкралася якась політична крамола. «Дніпро» був друкованим органом ЦК ЛКСМУ. Тож за найменшої зачіпки мене, моїх заступників викликали «на килим» до секретарів ЦК, а інколи, траплялося, і до Першого. Якось, пам’ятаю, надрукували ми вірші Олесі Бердник — молодої поетеси. У них часто вживалися такі слова, як «чумаки», «козаки», «українська земля». Тож цензорові здалося, що вони «пронизані націоналізмом», про що доповів «наверх». Дізнавшись про це, з редактором відділу поезії негайно поїхали до друкарні. Не переповідатиму весь цей процес, а скажу лише, що за кілька пляшок коньяку робітники призупинили друк журналу. А ми почали вносити правку в тексти віршів. Наприклад, словосполучення «козаки ідуть» міняли на «радянські трактори гудуть». Смішно? Мені теж сьогодні смішно. А тоді, повірте, було не до сміху.

У статті «Дніпро-40» я змалював жахіття 30-х років: голодомор, переслідування «ворогів народу», згадавши й одного з організаторів голодомору 1932–1933 років Хатаєвича — секретаря ЦК КПУ (б). Після її виходу мене викликали на бюро ЦК комсомолу, де влаштували «розбір польотів». Тоді, чесно кажучи, я вже прощався з посадою, але нічого, пронесло.

Заборонялося друкувати письменників і поетів, яких партійні органи, КДБ вважали неблагонадійними. Але за часів мого редакторства ми все ж їх друкували, правда, під псевдонімами.

— Можете назвати прізвища цих людей?

— Будь ласка. Це, зокрема, Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба та інші їхні однодумці. Вони потрапляли в опалу й опинялися без роботи. І без засобів існування. А сім’ї ж потрібно було за щось годувати. Тож після того як їхні твори з’являлися на шпальтах журналу, ці люди отримували не лише моральне задоволення, а й матеріальне.

— А за які «гріхи» вас, Юрію Михайловичу, врешті-решт звільнили з посади редактора «Дніпра»?

— За «ідеологічні помилки», тобто друкування вже згадуваних авторів.

— Як вам після цього жилося? Не пропонували покаятись, зізнатись у «помилках» і бути «помилуваним»?..

— Тільки-но звільнив крісло головного редактора, як мій телефон, який не замовкав і серед ночі, враз замовк. Надовго: навіть ті, кого ще вчора вважав за щирих друзів, кому не раз допомагав у складні моменти життя, «забули» мій номер. Не знаю, звідки у мене взялися моральні та фізичні сили, але рук я не опустив, почавши на початку 1970-х років писати новий роман «Біла тінь». Незабаром він з’явився в журналі «Вітчизна». Та не встигло ще, як мовиться, висохнути чорнило на його сторінках, як партійний критик Шамота, виконуючи вказівку ЦК, у журналі «Комуніст України», інших виданнях гостро розкритикував його. Згодом «естафету» підхопили у Спілці письменників. При чому «громили» ті ж учорашні друзі, з якими ділився найпотаємнішим, з якими і чарку випивали, «обмиваючи» черговий вихід книги. Не залишилась осторонь і преса, стверджуючи, що «громадськість суворо осудила ідейно хибний і навіть шкідливий для радянського суспільства роман». Але з часом «Біла тінь» була надрукована у журналі «Дружба народов», потім у видавництвах «Советский писатель» і «Художественная литература», згодом роман вийшов кількома європейськими мовами.

— Але ж він, якщо мене не зраджує пам’ять, не був надто гострим…

— Тодішні партійні ідеологи вважали інакше. Парадокс, але перед ним вийшов дійсно гострий роман «Останній острів», на сторінках якого піднімалися проблеми української культури. Тоді, зізнаюсь чесно, я чекав чергового розносу від ЦК, але все обійшлося.

— Невже і тепер ніхто не підтримав?

— У подібних випадках мене завжди підтримувала дружина, думкою якої я дуже дорожив. Так ось, і після «Білої тіні» я не міг опустити рук: потрібно ж було утримувати родину. А звідкіля було взятись грошам, якщо тебе не друкують? Тому я почав працювати над документальною повістю про Віктора Глушкова — видатного кібернетика СРСР, академіка. Цього твору, зважаючи на велич головного героя, за всього бажання не могли не надрукувати…

— Попри «ідейну хибність», «ідеологічні помилки», притаманні вам, 1986 року ви очолили Спілку письменників України. Обіймаючи цю посаду, не відчували ідеологічного тиску з боку ЦК КПУ, КДБ, інших радянсько-партійних інститутів?

— У ті часи тиск завжди чинився на творчих людей, які намагалися сказати слово правди, вболівали за українську культуру, зверталися у своїх творах до історичного минулого. Але це були вже, слава Богу, не сталінські часи, коли будь-якої миті тебе могли оголосити «ворогом народу» і розстріляти без суду і слідства. Тим більш, що незабаром настала так звана перебудова, коли партійно-ідеологічний тиск, втручання партії і КДБ у творчу діяльність письменників пішли на спад. Словом, за довгі роки життя я опинявся й на коні, й під конем…

— З-під вашого пера вийшло чимало історичних романів, перед написанням яких ви працювали в архівах. Звідси й запитання: чи довго ще Росія намагатиметься «приватизувати» наше минуле, стверджуючи, що росіяни й українці є єдиним народом?

— Російські можновладці весь час фальсифікують історію, а історію українсько-російських стосунків — особливо. Нинішні росіяни, вірніше, їхні предки, жили на півночі. І то були не слов’яни, а чудь, мордва, голядь, весь та інші племена, які не мали жодного стосунку до слов’янства.

Московський археолог, академік граф Уваров перекопав на Московщині близько десяти тисяч могил, намагаючись довести, що у ІХ–ХІІ століттях там жили руси. Але не знайшов жодного руського поховання: лише мордовські. Про це написав книгу, яку московський уряд наказав одразу знищити. Якимось дивом уціліли кілька примірників, з яких ми і знаємо цю історію з розкопками та їх результати.

Сьогоднішні прокремлівські «історики» воліють не згадувати і того факту, що Катерина ІІ створила спеціальну комісію під керівництвом Мусіна-Пушкіна. Її завданням було переписати історію Росії на новий лад. Для цього зі всієї імперії до Москви звезли понад 100 літописів, спаливши їх. А залишили тільки два — Лаврентіївський та Іпатіївський. І почали над ними «працювати»: змінювали текст, викидаючи з нього цілі шматки, виривали сторінки, вставляючи замість них інші з іншими текстами.

— Четвертий рік триває неоголошена Росією війна проти нашої країни. Вас особисто не дивує позиція російської інтелігенції щодо цих подій? Адже її голосу на захист «братів-слов’ян» не дуже чути…

— Майже всі ті письменники, які, на мій погляд, могли б сьогодні виступити на захист України, вже відійшли у потойбічний світ. Мені, наприклад, важко уявити, щоб Віктор Астаф’єв підгавкував кремлівським ідеологам, які говорять про братерські стосунки між нашими народами, єдину мову: Віктор Петрович, упевнений, займав би сьогодні абсолютно іншу позицію.

Мене дивує, а то й просто обурює, що і сьогодні деякі «знавці» українсько-російських стосунків твердять про те, що впродовж віків вони були братськими. Більшого блюзнірства важко уявити! Адже лише минулого століття українці пережили два штучно створених російсько-більшовицькою владою голодомори, проти них десятиліттями тривала неоголошена війна, коли кращих синів і доньок нашого народу відправляли до психлікарень, на Колиму. Лише за те, що вони любили свою рідну землю, хотіли шанувати своїх дідів і батьків, які загинули за Україну.

Ну, а щодо тих, хто підспівує Путіну і його найближчому оточенню… Скажу так: якщо завтра у Кремлі з’явиться інший цар з іншою точкою зору, то вся сьогоднішня пропутінська інтелігенція на кшталт Міхалкова, Говорухіна обслуговуватиме і його.

— Над чим працюєте сьогодні? Коли порадуєте шанувальників своєї творчості новим романом чи повістю?

— Хай це буде моєю таємницею: не люблю загадувати наперед…

— Дякую, Юрію Михайловичу, за цікаву і змістовну розмову.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: