З поваги до свого бойового командира бійці кожен опорник, який займають, називають його позивним

 Жовтень 16, 2017

5521_p_09_img_0002_2— Мабуть, іще під серцем у матері я не хотів бути народженим у СРСР, тому й прийшов у світ уже в незалежній Україні, — жартує цей молодий чоловік, бо кожного року йому нагадують, що він ровесник нашої держави.

Молодих командирів в АТО чимало. Василь — один із них. Футболіст, закінчив інфіз і пішов воювати на Схід країни. Цього року після курсів у львівській «сухопутці» отримав первинне офіцерське звання. Коли закінчиться війна, можна сміливо йти «начфізом» підрозділу — таке мирне майбутнє малює для себе Василь.

Заступником, а потім командиром взводу офіцер пройшов чималий бойовий шлях на Донбасі. Луганський аеропорт, а особливо Дебальцеве він ніколи не забуде. Там були кровопролитні бої і болючі втрати. Там офіцер і отримав поранення.

— Про вихід з Дебальцевого вже написано багато, це сумна і водночас героїчна історія, — говорить командир взводу. — 5 лютого 2015 року ми потрапили в оточення біля Нікішиного та Рідкодуба. Це було, так би мовити, оточення в оточенні. Доповіли нагору, що боєкомплекту вистачить лише на ніч. Знаємо, що із БК проблеми на всьому плацдармі, бо противник перекрив трасу на Артемівськ. Ми зачистили територію для прориву машин, і операція з доставки боєприпасів пройшла успішно.

Перебіг подій був украй швидким, і ситуація на лінії фронту щохвилини змінювалася. Саме тоді командир взводу отримав тривожний сигнал: двоє бійців потрапили в пастку на верхніх поверхах будівлі.

— Метрів за 300–400 від них — півсотні проросійких бойовиків, а під будівлею, де засіли мої хлопці, три десятки ворожих солдатів, — розповідає Василь. — Збираються зачищати будинок, планують штурм. Доповідати немає часу, якась хвилина-дві — й усе, такого я б собі ніколи не пробачив. Миттєво приймаю рішення витягувати людей. Беру механіка-водія БМП, сам сідаю за гармату, і мчимо повним ходом. Просто на них виходимо і, не шкодуючи боєкомплекту, лупимо. Хтось устиг утекти, та багато з них залишилися на місці. Бачили і чули, як повз нас пролетіло кілька гранат із РПГ. Пощастило і нам, і нашим бійцям. Ми швидко їх підхопили і чкурнули до своїх.

За півдоби всім підрозділам бригади вже дали команду на відхід із дебальцівського плацдарму, бо противник скупчив на цьому напрямку величезні сили.

Василь робить паузу, прокручує в пам’яті події дворічної давнини і розповідає, як важко втрачати друзів, з котрими ще вранці жартував та пив каву.

— По нас лупили з усіх стволів, — каже взводний. — Перед очима — чисте поле, яке прострілюється ворогом. А іншого виходу немає. Це — смертельна лотерея. На 120 бійців один танк і «беха». Обліпили їх, як мухи клейку стрічку. Танк швидко підбили. Командир та навідник загинули, було багато «трьохсотих». Надія була лише на БМП. Я цьому хлопцю, водію, доземно вклоняюся. «Човниковим бігом», назад-уперед, між розривами снарядів перевіз багатьох бійців. На жаль, з кожним таким рейсом більшало загиблих та поранених, потрапив до цієї статистики і я. Перебило осколком праву руку. Чимось обмотав, але автомат не віддав, бо ліва була неушкоджена.

Василь каже, що страшно тоді не було, на страх просто не бракувало часу. Душа плаче тепер, коли він згадує загиблих побратимів…

Нині його підрозділ надійно тримає позиції поблизу Торецька. Бліндажі, окопи та інші укріплення зроблені на совість, одразу відчувається професійний хист, досвід і рука господаря. Бійці на взводному опорному пункті вважають свого командира справжнім героєм. А кожен «опорник», який займають, називають його позивним.

Юрій ІГНАТ

Схожi записи: