«Отямившись від удару уламком гвинта підбитого вертольота, кинувся допомагати пілотам»

 Жовтень 14, 2017

5521_p_11_img_0002До початку подій на Сході країни підполковник медичної служби В’ячеслав Виговський вже мав бойовий досвід — був начмедом у складі миротворчого контингенту в Косові.

Та що таке обстріл із «Градів» і сотні поранених одночасно, він побачив уже на рідній землі

Простір нічного повітря пронизує різкий свист міни. Ще мить — і сусідній будинок на очах розлітається врізнобіч. На кілька секунд стає тихо, чути лиш крик пораненого хлопця. Потім усе починається знову…

В’ячеслава Виговського хитає від розривів, інстинкт самозбереження вимагає терміново втекти і заховатись. Але ж як піти? Поранений менш ніж за десять хвилин помре, затягнути ж ноші в укриття немає жодної можливості…

Не звертаючи уваги на розриви мін та снарядів, він впевнено дивиться на колегу і без слів розуміє — боягузів тут немає. Заходяться рятувати. Мовчки скидають бронежилети і каски, бо оперувати в них вкрай незручно, дістають стерильні рукавички. Пішла робота!

Хоча сувора медична статистика у таких випадках дає лише кілька відсотків, поранений вижив. Після операції йому вистачило сил на одне речення: «Я завдячую вам життям…», на що лікар відповів: «Спи вже, потім подякуєш»

5521_p_11_img_0001Це було в липні 2014-го під Савур-Могилою. Поранений — один із 480 за три тижні. Це не перебільшення, а точні дані з фронтового журналу. Навантаження було просто шаленим, та В’ячеслав й уявити не міг, що найстрашніше попереду. Протягом тижня лікар із колегами пробиратимуться до своїх з окупованої території, часто поповзом, без їжі та води. Російські загарбники заманять їхню групу в засідку і почнуть прицільно розстрілювати. Вертоліт, який прилетить на допомогу, зіб’ють, а уламок його гвинта влучить лікареві в голову… І хоч події, які відбувались із чоловіком, більше схожі на голлівудське кіно, він жодного разу не зрадив клятві Гіппократа.

Підполковник медичної служби, кавалер ордена Богдана Хмельницького В’ячеслав Виговський рідко розповідає про свої бойові будні, не виступає на телебаченні та радіо, його фото не зустрінеш у журналах… Із початком подій на Сході країни чоловік вже мав воєнний досвід — був начмедом у складі миротворчого контингенту в Косові. Та що таке обстріл із «Градів» і сотні поранених одночасно, він побачив уже на рідній землі.

— Найскладніший пацієнт зараз часто забігає до мене в гості, — починає з позитиву В’ячеслав Виговський. — Це Володя Лагута — заступник командира аеромобільної бригади. Той випадок може потрапити до підручників з медицини: відкрита черепно-мозкова травма, струс мозку, перебита кисть руки з відкритим переломом, відкритий перелом стегна, перелом ноги, численні травми м’яких тканин… Що й казати, коли кевларовий шолом розколовся навпіл. Якби не він, розлетілася б голова. Кровотеча не зупинялася, тож потрібно було терміново переливати плазму, а це вкрай небезпечно. Через постійну втрату крові судини пораненого звужувалися і почали розриватися. Довелося ризикувати. Медсестра поставила катетер в кисть руки, і я перелив Володимиру два з половиною літри кровозамінника. Ризик себе виправдав. Тепер маю друга на все життя. На жаль, рідні бійців розшукували мене не лише щоб подякувати, а й з приводу безвісти зниклих воїнів. Не забуду, як водій-механік танка згорів дотла, не залишилося навіть фрагментів тіла, нічого, просто купка попелу. А рідні просили: «Дайте нам хоч щось».

Під Степанівкою підрозділ Виговського оточили. Довелося прориватися з боєм. Російським загарбникам вдалося заманити групу в засідку, де її почали прицільно розстрілювати.

— Як вдалося врятуватись? Дивом. Частина людей, серед них і наші медики, потрапила в полон. Деяких розстріляли. Я і дві медсестри зайшли в «зеленку». Кулі лягали і біля ніг, і біля голови…Тривалий час нас розшукував ворог. Усе було, як у фільмі про війну. Телефони, як не дивно, в нас працювали, проте всі вишки були пошкоджені, вийти на зв’язок не вдавалося. Ми не розуміли, як далеко знаходимося від наших, не знали рельєфу… Та розмова з місцевими була прямою дорогою в полон. Ми переховувалися, бігали очеретами, «зеленками», полями. Їжі взагалі не було. Каскою зачерпували воду з болота, намагалися знезаразити її срібними хрестиками і пили. Орієнтувались за сонцем. Звертали увагу, де які гілки ростуть. Усе, як у школі вчили. Насилу вийшли туди, де запрацював телефон. Там із нами зв’язався координатор, дав поради, сказав, у які квадрати виходити.

Медик говорить, що під час «польових» блукань була лиш одна думка — вижити. Коли нарешті вдалося вийти в більш-менш спокійне місце, видихнули з полегшенням. Звук лопатей рятувального вертольота був просто бальзамом на душу, та при заході на посадку його вразила ворожа ракета…

— Машину щосили вдарило об землю, розшматувало. Льотчики лише дивом вижили. Уламок гвинта ударив мене по голові, я отримав контузію. Чесно кажучи, коли пізніше побачив цей уламок, то здивувався, як це мені взагалі голову не відтяло. Як тільки оговтався, кинувся надавати допомогу авіаторам, та вони в сорочках народились, обійшлися вивихами і подряпинами… За годину за нами та пілотами прилетів ще один борт. Політ був вкрай напруженим — американські гірки відпочивають. Летіли ми так низько, що здавалося, соняхи б’ють по дну вертольота. Борт піднімався, тільки перелітаючи лінії електропередач. Ми оминали небезпечні напрямки, тож замість тридцяти хвилин летіли майже дві години. Коли долетіли, я не вийшов з вертольота, а просто випав із нього.

Не так давно медик знову повернувся із району АТО. Цього разу перебував у складі мобільного госпіталю, який розташований у лікарні в Попасній. Неподалік — крайній український блокпост. За ним — окупований Первомайськ. Тож під час обстрілів міни лягали просто на подвір’я.

— Як тільки приїхав на ротацію наприкінці жовтня минулого року, почалися потужні обстріли, — розповідає В’ячеслав Виговський. — Усіх поранених з-під Світлодарська, Катеринівки, Новоолександрівки везли до нас. Не обійшлось без складних пацієнтів із множинними травмами, ушкодженнями магістральних судин, проникними в голову, великими крововтратами… Утім це все одно не порівняти з тим, що було 2014-го…

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Схожi записи: