Фотовиставка «Об’єктивна історія» поєднала два покоління захисників України

 Жовтень 14, 2017

5521_p_20_img_000114 жовтня Україна відзначатиме 75-річчя від часу створення УПА

До цієї події заплановано чимало заходів державного та місцевого значення. Особливо цікавою й актуальною є фотовиставка «Об’єктивна історія», що віднедавна з’явилася в головній експозиції Національного музею історії України в Другій світовій війні. Вона діятиме два місяці в межах виставкового проекту «Український Схід». Кореспондент «НА» побував на презентації й відкритті цієї історико-патріотичної та водночас ідеологічної ініціативи

У невеличкій залі зібрано світлини і деякі артефакти. На стінах експозиції — 14 стендів, у яких тематично скомпоновано разом фотографії доби визвольних змагань українців 1940–1950 років і нинішньої збройної борні за волю й самостійну державність. Це неймовірне поєднання, адже інколи видається, що бачимо одних і тих самих персонажів — настільки схожі хлопці з криївок Волині та бійці з окопів на Донбасі. Сутність обох явищ полягає в тім, що Росія однаково істерично і нещадно викривляє та демонізує УПА й АТО. Тому навіть зараз серед деяких наших співгромадян існують неоднозначні оцінки, особливо щодо українського повстанського руху впродовж Другої світової війни й після неї. Будь-яка мистецька, просвітницька, медійна ініціативи надзвичайно важливі, тому що доносять українцям правду про героїв та звитяжців минулого. Основна сюжетна лінія світлин нового проекту — часовий зв’язок між захисниками рідної землі на відстані в понад 70 років.

Знімки воїнів УПА з Яворівського архіву вдалося зберегти завдяки старанням історика, невтомного дослідника Василя Гуменюка. Ці світлини доповнюють фото, зроблені танкістом 46-го окремого батальйону спецпризначення «Донбас-Україна» ЗСУ Юрієм Величком та прес-офіцером 14-ї бригади Владом Якушевим. Тут є й документи з діловодного архіву повстанців, і поржавілі бідони, в яких ховали від ворогів цінні папери. Герої воєнних фотографів — красиві люди в житті на потворній війні.

Міністерство інформаційної політики України — головний організатор проекту. Радник очільника згаданого відомства Дмитро Ткаченко зауважує, що ця експозиція — ще один привід переосмислити минувшину, провести паралелі між визвольними змаганнями 100, 70 років тому і нинішньою боротьбою з окупантами.

— Цеглина за цеглиною вибудовуємо цей смисловий мур від ворога й водночас міст, із якого ми вестимемо боротьбу за український інтерес у світі, — сказав пан Ткаченко.

Ідейним натхненником виставки стала Інна Єрмакова — керівник мистецького проекту «Життя на «нулі»», старший викладач кафедри журналістики Донецького національного університету ім. Василя Стуса.

— Ми знову, як і упівці, змушені вести військову боротьбу з агресією й практично з тим же ворогом. Треба показувати архівні матеріали, якнайширше доносити колись приховану, викривлену інформацію, — говорить пані Інна. — Приміром, про те, як багато східняків перебувало в лавах українських повстанців. Доказів того знаходять усе більше, бо «земля не мовчить».

Серед світлин є й фото з повстанського архіву одного з діячів національно-визвольного руху на Волині Андрія Михалевича («Коси»). Своє зібрання він склав у бідон та сховав, доки його не знайшли. Науковців вразив плачевний стан документів, пошкоджених вологою, що, здебільшого позлипавшись, перетворилися на суцільну масу. Завдяки кількарічній реставраційній роботі вдалося відновити понад 200 документів. У експозиції найбільше вражає те, що зафіксовані на плівку бійці різних епох воювали під жовто-синім стягом, мали на емблемах і гербах тризуби, віталися «Слава Україні!  Героям слава!» і зверталися до офіцерів неймовірно по-товариськи: «друже командире».

На думку завідувача науково-експозиційного відділу історії рухів Опору Національного музею історії України у Другій світовій війні Олександра Білоуса, виставка розвіює міф про те, що УПА — суто західноукраїнський феномен, який не ширився далі так званої підпольської України. Віднайдені ж документи оповідають також про повстанців киян і луганців, котрі пліч-о-пліч билися за вільну Україну.

— Ці фото, зроблені як у 1940-х, так і в наш час, показують, що і тоді, й зараз люди відчували й відчувають схожі емоції, однаково проживають труднощі буття, — ділиться враженнями пан Білоус. — Тому до висновку, що для українців змінюється час, але не змінюється боротьба, думаючій людині, яка відвідала експозицію «Об’єктивної історії», дійти доволі легко.

— Вдячний долі за те, що звела мене з Василем Гуменюком. Коли якось розглядав світлини, на яких були зображені бійці УПА, одразу зрозумів: майже всі ці обличчя вже бачив десь на передовій АТО, — зізнається Юрій Величко. — Саме тому кольорові пари до пожовклих чорно-білих фото знайшлися дуже швидко.

Про повстанців зазвичай говорять крізь призму спогадів, документів, але кожну оповідку можна трактувати як завгодно. А от світлині часів, коли фотошопу ще й близько не було, в чомусь дорікнути важко.

— Фотографування в УПА суворо заборонялося, і той, хто займався цією справою, перебував між двома вогнями. З одного боку, була загроза потрапляння світлин до ворога, з іншого — своя ж служба безпеки могла запідозрити в шпигунстві, — каже Василь Гуменюк. — Схиляю голову перед фотографами УПА, які робили це попри внутрішні закони і приписи.

На Косівщині 1999-го гуцульська родина знайшла на обійсті збірку з 216 фотонегативів. Василь Гуменюк якраз був учасником події. Негативи потрапили до його рук, і він, фотограф-любитель, їх оживив. Дослідник провів надзвичайно складну роботу з ідентифікації зображених на знімках людей і 2005-го видав книгу зі світлинами й спогадами. Найбільшою несподіванкою для історика стало те, що цей архів зафіксував практично всю Україну. І це не дивно. Приміром, останнім провідником ОУН на Гуцульщині був донеччанин Іван Кулик («Сірий»). Так склалося, що він народився в с. Грабове Шахтарського району Донеччини. Саме неподалік цього села впав збитий терористами 2014-го малайзійський «Боїнг». Колишній офіцер Червоної Армії Кулик викладав військові дисципліни у старшинській школі в Космачі, командував сотнею, планував операції і був нагороджений найвищою відзнакою УПА — Золотим Хрестом Бойової Заслуги I класу.

— Німці вели червоноармійців на розстріл, а упівці їх відбили. І коли вишикували радянських солдатів у Чорному лісі, спитали, чи є серед них українці. Вийшло кілька. Решті сказали йти світ за очі, а з українцями поспілкувалися щодо подальшої участі в лавах УПА, — розказує Василь Гуменюк. — Кулику, який був серед них, присвоїли звання сотника і довірили вишкіл молоді. Маючи потужний інтелект, він у 1950–1951 роках писав програми підготовки вояків, більше схожі на курс політології в університеті, бо там розглядалися питання політики, вивчення іноземних мов, культури, проводилися екскурси з розвінчання більшовизації тощо. Інший діяч УПА, Дмитро Карпенко («Яструб»), командир сотні «Сіроманці», — з Полтавщини. Його першим серед старшин було посмертно нагороджено Золотим Хрестом Бойової Заслуги I класу. Це приклади фактичності повсюдності українського патріотизму.

Дослідника вразила історія чернігівки Галини Кузьменко. Її однокласник, який проживав на Київщині, відреагував на фото, розміщене в газеті, й написав Гуменюку листа, в якому є такі слова: «Я впізнав Галину Кузьменко!».

До того часу пошуковець мав чотири варіанти того, хто вона насправді. Він з’ясував, що пані мешкала в Києві, але на той час уже померла… Майже вся родина жінки згинула в добу Голодомору, а Галя вижила тільки завдяки тому, що її забрав дядько з Донбасу. Вчорашня студентка вступила в загін «Чернігівська січ» і стала кулеметницею. На фото вона в колі побратимів. 1943-го загін пішов рейдом на захід, де влився в УПА. Там дівчина взялася за справу ідеології — працювала в крайовому відділі пропаганди. Проти них НКВС боровся всякими способами. Якось Галя захворіла, і її перевели до шпиталю, де й заарештували. Патріотка відбула в таборах 10 років.

— Нам вдалося ідентифікувати шість фотографів УПА — гуцула, бойка, подолянина, двох киян і донеччанина, з яких четверо загинули в боях, а двох упіймали й розстріляли. Зокрема Дмитро Гринчук-Хмара перебував у Лук’янівському СІЗО в Києві. Майже одразу по смерті Сталіна йому присудили «найвищу міру соціального захисту», як трагі-іронічно українські патріоти називали розстріл, приведений до виконання у квітні 1953-го, — говорить дослідник історії українського повстанського руху.

Геннадій КАРПЮК

Схожi записи: