Перемир’я не для них «турбуючі» обстріли українських позицій тривають

 Жовтень 12, 2017

5521_p_14_img_0001cc Підрозділи окупантів продовжують бити з важких калібрів, навіть попри можливість у такому разі потрапити на очі спостережній місії ОБСЄ. Часто свої вогневі позиції вони облаштовують посеред житлових та промислових кварталів

За повідомленням прес-служби штабу АТО, 3 жовтня в секторі відповідальності оперативно-тактичного угруповання (ОТУ) «Маріуполь» окупаційні формування вкотре застосували проти одного з українських підрозділів, який обороняється на цьому напрямку, 122-міліметрову реактивну систему залпового вогню (РСЗВ) типу БМ-21 «Град». До того ж загальна кількість некерованих реактивних снарядів, випущених того разу по позиціях українських військ цією установкою, становила не менш як 15 штук. І навіть уже через певний час після обстрілу з «Града» ворог застосував важкі міномети калібру 120 мм «в комплекті» з 82-міліметровими мінометами. Це стало першим випадком застосування окупантами після проголошення так званого шкільного перемир’я важкого озброєння, яке, згідно з Мінськими домовленостями, мало бути вже давно відведеним. Тож у цьому контексті було б доцільно визначитися, як саме проросійські бойовики сьогодні загострюють обстановку на Донбасі з використанням важкого калібру

Нагадаємо, ці події відбуваються на тлі стану позиційної війни, який, за великим рахунком, настав на Донбасі після так званого «Мінська-2», коли фронт після активних бойових дій у районі Дебальцевого стабілізувався. Тобто це такий тип бойових дій, у якому збройна боротьба відбувається переважно на суцільних, відносно стабільних позиціях із глибокоешелонованою обороною з боку обох супротивників. По суті, у такій ситуації війська протиборчих сторін займають статичне положення, не намагаючись здійснювати якісь активні, наступальні дії значного масштабу, обмежуючи їх тільки тактичним рівнем.

У нашому разі (на Донбасі) це становище, звісно, має певні особливості та відмінності. Зазвичай позиційній війні притаманні кілька особливостей: дії малих піхотних груп (або, як їх називають сьогодні на Донбасі, диверсійно-розвідувальних) безпосередньо на так званій передній лінії або в нейтральній зоні, активні дії снайперів, активізація всіх видів розвідки, накопичення військами матеріально-технічних ресурсів, різноманітних запасів, перманентне вдосконалення з інженерного погляду позицій військ, здійснення перегрупувань та ротацій і, звісно, час від часу — взаємні періодичні обстріли з різноманітної зброї та низка інших дій, притаманних протиборчим сторонам.

Стосовно Збройних Сил України, то тут ситуація більш-менш зрозуміла. Українські війська відкривають вогонь тільки у відповідь, коли виникає реальна загроза життю та здоров’ю як самих українських військовиків, так і місцевих мирних громадян, які перебувають під їхнім захистом. До того ж вони використовують лише ті засоби ураження, які дозволено положеннями Мінських домовленостей, уникаючи ведення вогню по густозаселених районах.

Інша річ — окупаційно-терористичні формування. Судячи з характеру й інтенсивності обстрілів, які  вони здійснюють, їхнє тактичне командування на окремих ділянках прагне за будь-яку ціну втримувати вогневу ініціативу, застосовуючи для цього весь спектр наявного озброєння. Навіть попри «політичні» наслідки таких дій.

І протягом останнього часу, на думку експертів, ці обстріли набули відверто провокаційного характеру. А саме — для того щоб або спровокувати українські війська на вогонь у відповідь і виставити це як невмотивоване ведення вогню з боку ЗС України, або за допомогою тієї ж провокації добитися від українських військ застосування штатних засобів ураження, щоб розвідати й визначити місця розташування вогневих засобів українських військ у їхніх бойових порядках.

Головним мотивом бойовиків є прагнення уразити найважливіші з точки зору командування окупаційних формувань позиції, опорні пункти та об’єкти українських військ. Навіть попри можливість у такому разі потрапити на очі спостережній місії ОБСЄ. Це ж стосується позицій та «опорників» ЗС України, які є «незручними» для противника, бо дають змогу українським військам спостерігати за найближчим тилом «захисників народних бантустанів» чи впливати вогнем на їхнє переміщення на передньому краї. У цьому сенсі варто пригадати історію протистояння в районі промзони Авдіївки, де зайняття українськими військами нових позицій весною 2016 року викликало шалені обстріли з боку бойовиків (вони, до речі, тривають по сьогоднішній день) і навіть неодноразові спроби вибити їх звідти. Варто пригадати й історію з методичними спробами за допомогою танків примусити відступити українські війська з передової позиції в районі вентиляційного стволу шахти «Бутовка».

Примітно, що ці завдання переважно виконують не «підрозділи» так званого ополчення, що перебувають на передньому краї на постійній основі, а спеціально створені саме для завдавання вогневих ударів по позиціях українських військ або здійснення провокаційних обстрілів так звані мобільні вогневі групи зі складу тактичних резервів цих формувань. Переважно вони мобільні (їх оснащено відповідними транспортними засобами — трьома-чотирма вантажівками, одним-двома легковими автомобілями типу пікап), достатньо активно маневрують фронтом, мають на озброєнні зазвичай 82- та 120-міліметрові міномети, зенітні установки типу ЗУ-23–2, СПГ-9/9М, переносні 122-міліметрові реактивні установки «Град-Партизан» і низку інших засобів, зокрема крупнокаліберні кулемети. В окремих випадках їм може бути надано одну-дві, рідше три-чотири одиниці легкої бронетехніки (БМП або БТР). До складу такої групи зазвичай входять 12–15 бійців плюс троє-четверо «командирів» (рідко така група налічує більше як 20 бойовиків). Діють вони головним чином за заявками своїх передових підрозділів, які мають більш-менш достовірну інформацію про ситуацію в їхній тактичній зоні, активно використовують розвідувальні дані (зокрема отримані за допомогою БПЛА) і спеціально навчені групи коректувальників.

Окрім того, як це періодично відбувається на ділянках у районі Авдіївки, шахти «Бутовка», у західній частині Донецька, на північно-західній та західній околицях Горлівки або в районі ДАПу, окупаційне командування застосовує в обстрілах позицій наших військ і заборонену «Мінськом-2» важку бойову техніку. До таких обстрілів противник залучає один-два танки (чи інші ББМ — бойові броньовані машини) або одну-дві установки РСЗВ (переважно 122-міліметрові РСЗВ БМ-21 «Град»), іноді — ствольну артилерійську батарею з трьох-чотирьох гармат (рідше їхня кількість може сягати шести, йдеться передусім про гармати калібру 122-мм типу Д-30, 122-міліметрові САУ типу 2С1 «Гвоздика», рідше — про 152-міліметрові гармати типу Д-20 або «Мста-Б»). Такі засоби бойовики застосовують також винятково на основі розвідувальних даних або цілеспрямовано для вогневого ураження чітко визначеного об’єкта, позиції.

Застосування важкої бойової техніки для періодичних обстрілів позицій українських військ командування окупаційних формувань майже в усіх випадках приховує в різні способи. Наприклад, вогневі позиції, шляхи виходу на них, а також місця стоянки техніки ретельно маскують і приховують (для цього бойовики дуже часто використовують житлові приватні та промислові будівлі, ангари та цехи, балки, лісосмуги, мости та естакади). Вони облаштовують їх безпосередньо коло ділянок і позицій, з яких ця техніка «працює». Щоб «не засвітитися», саме застосування заборонених засобів ураження бойовики намагаються здійснювати в нічний час, коли поблизу немає спостерігачів ОБСЄ.

Наприклад, протягом 2016–2017 років фіксували випадки, коли на Маріупольському напрямку, в районі селища Безіменного, бойовики облаштували позиції ствольної артилерії посеред вітроелектростанції або в районі Старомихайлівки (на межі Донецька), де було зафіксовано кілька танків бойовиків, які вели вогонь безпосередньо з дворів приватних господарств. Своєю чергою поблизу Ясинуватської автомобільної розв’язки вони примудрилися загнати одну зі своїх БМП-1 під напівзруйновану естакаду й звідти періодично лупити по наших передових позиціях у промзоні Авдіївки.

Підсумовуючи, можна сказати, що в справі провокаційних та «турбуючих» обстрілів позицій українських військ у районі АТО проросійські бойовики набули достатньо вагомого досвіду. І цей фактор так чи інакше потрібно враховувати.

Костянтин МАШОВЕЦЬ

Схожi записи: