Верхньоторецьке: селище, розділене війною

 Жовтень 5, 2017

IMG_6720_2У Верхньоторецькому, селищі в Ясинуватському районі Донеччини, умовна межа оборони сил АТО проходить через цей населений пункт. А з висот навколо нього відкривається панорама «кварталу» з трьох вулиць, які зайняли проросійські бойовики. І якби не бійці армійської мехбригади імені Чорних Запорожців, у терористські «обійми» потрапила б і решта селища.

— Отам у них позиція та окопи, — каже молодший лейтенант із позивним «Ден», показуючи напрямок крізь амбразуру спостережного посту. — Регулярно на цю позицію під’їжджає машина, яка, імовірно, підвозить терористам новий БК. Але бойовики хитрують, добирають час підвезення так, щоб у тому напрямку був рух цивільного автотранспорту або ж у городах позаду позицій бойовиків поралися люди. Фактично терористи використовують мирне населення як живий щит. Ми, звісно, спостерігаємо й фіксуємо всі їхні переміщення, утім, вогонь не відкриваємо.

А ще бойовики риють, наче кроти, нові укріплення. Облаштовуються ретельно: наші бійці помічають, що в окопах ворога часом працює зварювальний апарат, з’являються опалубки, як для робіт із бетоном.

На наших позиціях добре видно, що перегортати місцевий ґрунт надзвичайно важко: у цій місцевості суцільна глина та камінь. Наші піхотинці з бригади імені Чорних Запорожців також угризаються в землю, налагоджують побут і готуються до зимівлі. Щодня стає дедалі холодніше, потрібно утеплювати бліндажі, зміцнювати окопи. Піхота не скаржиться, а, засукавши рукави, мовчки береться за лопати та пилки. Дрова, щоб топити буржуйки, є. А згодом обіцяють підвозити на позиції ще й паливні вугільні брикети. Від них тепла більше.

У курс буденних реалій розділеного навпіл селища нас увів інший офіцер батальйону бригади імені Чорних Запорожців — Олександр. Бійці, які вже рік обороняють підступи до населеного пункту, володіють інформацією краще, аніж деякі тамтешні чиновники або представники неурядових організацій, що працюють у регіоні. Вони ж тут живуть, а не бувають наїздами. Дісталося Верхньоторецькому добряче: унаслідок бойових дій у селищі зруйновано чимало будинків. Постраждали споруди дитячого садка, школи, церкви, селищної ради. Майже 500 жителів покинули свої будинки й поїхали в безпечніші місця.

Деякі особливості тамтешніх взаємин відверто дивують піхотинців.

— Тут реально дивні взаємини навіть між близькими сусідами, — каже Олександр. — Улітку під час посухи, коли бойовики трасерами підпалювали посадки навколо селища й вогонь поширювався на околиці, наші бійці кидалися допомагати гасити полум’я. А от найближчі сусіди погорільців здебільшого не виявляли жодних емоцій. Доки в них не загориться, їм байдуже. Звісно, не всі такі, але порівняно із селами Центральної України, звідки я родом і де сусіди стоять горою одне за одного, це трохи дисонує.

Удень Верхньоторецьке живе нормальним життям:працюють кілька магазинів, пошта, школа, у якій вчиться близько 90 дітей, і дитсадок із тридцятьма вихованцями. Навіть ходить маршрутка, котра сполучає його з найближчим селищем Очеретяним. До того ж на території, яку контролюють українські піхотинці, давно вже немає такого поняття, як комендантська година. А от на непідконтрольній Україні частині населеного пункту за те, що вийшов із будинку після 22.00, можна загриміти «на підвал». За словами наших бійців, бойовики використовують «зальотчиків» з-поміж місцевих переважно як живих екскаваторів на ритті окопів та будівництві укріплень.

Цікавий нюанс: у населеному пункті справді діє дві школи. Одна з них… на території, яку контролюють бойовики. Так от, місцеві батьки, які відправляють дітей учитися на той бік, кажуть: там, мовляв, школу жодного разу не обстрілювали. А от по храму науки на нашій частині селища кілька разів стріляли під час лютневого загострення цього року.

— Було б цікаво подивитися на тамтешні шкільні підручники, — каже офіцер — Ну ті, де «Моторола» й «Гіві» — «герої новоросіі». Та нам, зрештою, не до того.

Хоча в селі немає офіційного пункту в’їзду-виїзду на непідконтрольну територію, жителі з місцевою пропискою в паспорті можуть бувати на тому боці. Деякі гендлюють — прикуповують щось на нашому боці й перепродують на тому. Адже продукти харчування українського виробництва там мають попит: і якість вища, і ціна менша, навіть із накруткою «за перевезення».

— Дехто ходить у Донецьк перевіряти свої помешкання, — розповідає офіцер. — Зрозуміти людей можна: закинеш квартиру, а тамтешні «функціонери» запросто можуть «націоналізувати» квадратні метри та вселити туди, для прикладу, родину якогось заїжджого з РФ бойовика. Такі прецеденти вже були, тож люди й курсують періодично через лінію зіткнення.

А загалом місцеві поволі повертаються у Верхньоторецьке. Офіційна статистика фіксує трохи більше як 2000 мешканців із 3000 зареєстрованих до початку бойових дій.

Декотрі пораються в городах, коло будинків. Вони не зважають навіть на періодичну стрілянину бойовиків у бік наших окопів, бо пережили набагато інтенсивніші обстріли в минулому. Щоранку дехто з місцевих їздить на роботу в Костянтинівку на залізничний вузол або в Авдіївку на коксохімічний завод. Свого часу піхотинці допомогли з відновленням енергопостачання в селищі. Замість лінії, яка тягнула електрику з окупованого боку, провели нову, від ЛЕП на нашій території. Та й медпункт батальйону, який обороняє селище, жодного разу не відмовив місцевим у допомозі. Утім постійне напруження в повітрі розділеного війною селища нікуди не зникає.

Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ

Схожi записи: