Новий Закон «Про освіту» відкрив іще один напрямок боротьби за національний інтерес

 Вересень 28, 2017

5519_p_10_img_0001Найдивніше, що на 26-му році незалежності України їй дорікнули, що вона почала… українізуватися!

Те, що Верховна Рада України ухвалила новий Закон «Про освіту», викликало в деяких сусідніх державах цілу гаму виявів політико-дипломатичного реагування, здебільшого не вельми приємних відтінків. Примітно, що подразником став, власне, не весь закон як концепція, а переважно запропонована норма статті 7, що регулює навчання в школах мовами нацменшин. Зрештою, глава держави підписав закон 25 вересня і звернувся до МЗС та Міносвіти здійснити необхідні консультації з європейськими партнерами, зокрема з Радою Європи. Спробуємо проаналізувати: що ж сталося насправді, про які процеси згадане невдоволення сигналізує, чи виходять із того якісь загрози, зокрема безпекові й іміджеві, стосовно України

Наразі напрошується перший висновок, схожий на оксюморон: усе серйозно, і не варто драматизувати. Серйозно тому, що важливість соціолінгвістичних реакцій недооцінюють як політики, так і законодавці й відповідальні за стратегічні речі інституції, коли вони беруться за певні зміни щодо дражливих тем. А з другого боку, згадане навколоукраїнське збудження є нічим іншим, як новим аранжуванням давньої дипломатичної «пісні», у якому кожен «соліст» має ліпшим чином оспівати власну «філармонію».

Отже, 5 вересня український парламент дав старт реформі вітчизняної освіти. У відповідному законі знайшлося місце визначенню, що українська мова є мовою освітнього процесу в навчальних закладах держави. Із 1 вересня 2018-го дошкільну й початкову освіту малеча здобуватиме мовою відповідної нацменшини, водночас вивчаючи й українську. Із 5-го класу такі діти починатимуть навчатися державною мовою, а свою вивчатимуть як окрему дисципліну. Проте низка країн, які мають великі діаспори в Україні, у тій чи іншій формі висловили незгоду з ухваленням документа. Суть невдоволення — думка про буцімто обмеження доступу меншин до освіти рідною мовою. Заангажованість на межі з упередженістю очевидна, але це явище має історичне коріння, про яке поведемо мову нижче.

Відтак Президент Румунії Клаус Йоганніс переніс на невизначений термін запланований на жовтень візит в Україну. Йоганніс вважає, що освітній закон Україна мала погоджувати з партнерами. Румунський парламент у спеціальній декларації висловив сподівання на дотримання стандартів ЄС у сфері захисту прав нацменшин в Україні з ухваленням Закону «Про освіту». Неабияку єдність продемонстрував й угорський парламент, засудивши цей же український закон. У відповідній резолюції вказано на «грубі порушення прав угорців Закарпаття». Ще раз наголошуємо: саме Закарпаття, а не України… І далі — перелік «порушених» договорів і хартій. Також Будапешт поскаржився на Київ в ОБСЄ, ООН та ЄС. А у відповідь на те, що Президент України Петро Порошенко підписав Закон «Про освіту», оголосив про блокаду подальших рішень ЄС, спрямованих на його зближення з Україною. Лунала стримана критика подібного штибу й від Польщі, Болгарії та Греції. Найдивніше, що на 26-му році незалежності України їй дорікнули, що вона почала… українізуватися! До того ж у жодній із цих країн немає шкіл, де б усі предмети викладали українською!

Дехто дивується, чому Росія реагує на цей закон не настільки гучно, як могла б. Багато експертів зауважують: це не без причини. Щоправда, Держдума РФ підготувала заяву, у якій ідеться про «акт насильницької українізації». Але провідне «соло» Кремлю в цьому хорі «голосів» якраз і невигідне. Очевидно, що Білокам’яна вдоволена реакцією, яку виявили найближчі наші європейські сусіди. «Цар» сподівається на те, що лавровський дипломатичний шансон у стилі «А ми вас попереджали…» почують ті, у чиїх руках перебуває доля санкцій стосовно агресора. Не вигідний РФ зайвий шум і тому, що етнічному українцеві в російській школі, тим паче виші, практично нічого робити. Це наочно демонструє окупаційна адміністрація Криму. У доповіді Верховного комісара ООН із прав людини сказано, що українці втратили можливість вчитися рідною мовою на анексованому півострові після запровадження російських освітніх стандартів. 2013–2014-го навчального року українською там навчалося майже 13 тис. осіб, а 2016–2017-го — лише 371.

Так ось щодо історії. Окремі наші сусіди періодично здмухують пилюку з мап минулих епох, знаходячи привід до мікроімперських акцій і вистав для свого електорату. Так бувало не раз, особливо жорсткі заяви лунали саме угорською. Проте Україна вже не та, і це нова реальність, з якою ще не всі як на Заході, так і на Сході звикли рахуватися. От і нині проросійські радикали з «Йоббіка» увійшли в клінч із партією угорського прем’єра Віктора Орбана в боротьбі за вплив напередодні парламентських перегонів, перетягуючи канат виграшної теми захисту етнічних братів за кордоном через домагання їм максимальної автономії. Хоча б через підтримку паспортної «мадяризації», яку здійснює Будапешт серед угорської громади Закарпаття.

Перебіг ухвалення освітнього закону неідеальний, особливо в сенсі підготовки аргументів для зовнішнього діалогу. Недаремно профільне відомство, більшість розробників закону й глава держави ратують за те, щоб документ пройшов повноцінну європейську експертизу, етапи фахових дискусій із зарубіжними колегами, аби досягти компромісу доти, доки ці норми справді стануть повсякденням. І якщо Україна справді хоче покласти більше бонусів у зовнішньополітичну іміджеву скарбничку, то вона має виховувати проукраїнськи налаштовану еліту й серед нацменшин.

Очільник українського МЗС Павло Клімкін, попри закиди окремих міжнародних партнерів, твердо стоїть на такій позиції: «Знання державної мови українцями є питанням національної безпеки. Ми захищатимемо українську на сто відсотків — так само, як і мови нацменшин».

— Законотворці практично не звернули увагу на мовне питання в розрізі всього «букету» потенційних загроз, зокрема, у контексті міжнародних зносин та безпековій площині, — переконаний аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Євгеній Ярошенко. — Для України важливі відносини з Бухарестом і Будапештом, які досі загалом заохочували наші європейські прагнення, надавали фінансову й консультаційну допомогу реформам. Румунія взагалі була єдиним сусідом, з яким можна спостерігати сталу позитивну динаміку партнерства. Зважте, що Румунія наразі — важливий партнер у питаннях регіональної безпеки. Бухарест сприймає посилення російської військової присутності в Чорному морі не менш серйозно, аніж країни Балтії. Так само болюча для нього довгограйна придністровська «виразка» в Молдові. Тому Україні вкрай невигідно, щоб відбувалося якесь замороження досі теплих стосунків із Румунією. Угорщина ж неодноразово намагалася втрутитися в питання проживання угорців за Тисою. Нагадаю: у процесі «Шатуна», якого інспірував Сурков, передбачалася співпраця спецслужб РФ і деяких європейських кіл, що відстоюють інтереси нацменшин в Україні. Росія хоче показати: в Україні порушують права не тільки російськомовних, а й інших меншин. Тому вона використовуватиме цю ситуацію максимально, аби наші сусіди порушували питання прав людини на рівні Ради Європи, ОБСЄ, ООН тощо. Це ще одна грань гібридного впливу, завдання якого — нівелювати підтримку України у світі. Кремлю вигідно посварити Київ із ключовими партнерами на Заході. А ще — зміцнити ситуативний союз із європейськими ультраправими партіями.

— Україна повинна вчитися відстоювати власні національні інтереси. Сусіди мають звикнути: і надалі Київ робитиме це не менш жорстко, аніж це узвичаєно в більшості європейських держав, — висловився в коментарі «НА» народний депутат Дмитро Тимчук. — Факт відкритої агресії не знімає актуальності з інших загроз, ба навіть примушує прискіпливо їх вивчати, зокрема й ті сигнали, що доходять до нас із близького зарубіжжя. Це теж своєрідний фронт боротьби — за національний інтерес, де також потрібно вміти воювати. І Україні треба швидко відбирати цей «козир» із рук Кремля. Здається, що ця робота вже почалася.

Провідний науковий співробітник Лінгвістичного науково-дослідного центру Військового інституту КНУ ім. Т. Шевченка Григорій Любовець переконаний: Україна має знаходити механізми й засоби протидії інформаційно-лінгвістичній агресії з боку путінської Росії.

— Нині ще панує недостатньо адекватне сприйняття того, що роблять путінці у світі, — зауважує Григорій Вікторович. — Вони занурюють нас у сформовану ними ж публічність. І багато країн це вже відчуває. Приміром, американці визнають: путінці інтелектуально, віртуально й технічно були присутніми на останніх виборах Президента США. Як би там не сприймали Росію, а Кремль запропонував нову технологію впливів, де не працює більшість міжнародних домовленостей, конвенцій і стандартів. В Україні потрібно відпрацювати практики, які варто застосовувати у світі для нейтралізації путінців. Агресор нам нав’язує лінгвістичний дискурс через дипломатію, а потім використовує у своїх інтересах. Ми формуємо прості лінійні відповіді, а так не має бути. Нині відбувається боротьба за слово, за змісти. І коректніше говорити не про український фронт, а про український полігон. Так ми попереджаємо цивілізацію про те, що напрацювання на цьому полігоні починають застосовувати скрізь.

Геннадій КАРПЮК

Схожi записи: