Париж визволяло… чимало українців

 Вересень 22, 2017

5518_p_19_img_0001У роки Другої світової війни наші співвітчизники не тільки боронили рідну землю, а й воювали за тисячі кілометрів від неї — в партизанських загонах багатьох європейських країн. Разом із французами та італійцями, хорватами і сербами вони били спільного ворога

Улітку 1942-го киянина Петра Лисака за спробу зв’язатися з міським підпіллям заарештувало гестапо. Спочатку його запроторили до Сирецького концтабору, потім відправили до Німеччини, а звідти — до одного з концтаборів на території Франції. Вирвавшись на волю, він став бійцем партизанського загону, що діяв у департаменті Па-де-Кале.

Приблизно так само опинився на батьківщині Дюма і Володимир Якимчук. І теж, здійснивши втечу, партизанив. Незадовго до перемоги він загинув і був похований в одному із сіл цієї країни.

Український письменник Мирослав Небелюк — автор книги «Під чужими прапорами», що була видана на початку 50-х років ХХ ст. у Парижі, — стверджує, що «з початком Другої світової війни тисячі французьких українців опинилися в лавах Опору і пліч-о-пліч з французами били спільного ворога». На перший погляд може здатися, що автор дещо перебільшує кількість вихідців з України, які партизанили. Адже, по-перше, на території Франції було не так уже й багато концтаборів, де тримали радянських громадян. А по-друге, звідти ніхто не втікав тисячами. Та річ у тім, що напередодні війни в цій країні проживали понад 40 тисяч етнічних українців, серед яких було чимало колишніх вояків армії Української Народної Республіки, змушених залишити свою землю після окупації її більшовицькою Росією.

Після нападу Німеччини на Францію українство, яке гуртувалось навколо Українського народного союзу, вирішило зі зброєю в руках захищати французьку землю. Лише через канцелярію УНС у Парижі бажання воювати виявили сім тисяч українців, закликавши «бити ворога у Франції, мстити за свою Батьківщину, за кров братів і сестер, за весь народ…»

Одним із лідерів цих українців став Йосип Кліщ, котрий в одному з так званих трудових таборів, де гарували поневолені земляки, створив підпільну групу, яка згодом влаштувала повстання. Тож кілька десятків бранців з часом створили низку партизанських загонів.

У лютому 1944-го на майже 50 шахтах, де більшість працівників-невільників становили українці, вони почали організовувати диверсії, через що видобуток вугілля значно знизився. Підпільні табірні комітети часто організували масові втечі наших співвітчизників до французьких партизанських загонів. Лише із табору Бомон улітку 1944-го втекли понад 100 в’язнів, здебільшого українців. Того ж літа в центральній та південно-західній частинах Франції діяли численні партизанські групи. Диверсійна група під командуванням В. Олексієнка — одна з них. Її партизани спільно з французькими борцями Опору визволяли міста Періге, Брів, Ангулем, Бордо та Лімож.

1942 року гітлерівці вивезли з Франції до сусідньої Бельгії близько 20 тисяч радянських військовополонених. Восени того ж року бельгійці, з ініціативи українського емігранта Івана Ольшанського, організували втечу Григорія Лизогуба і Євгена Доценка — офіцерів Червоної армії, що потрапили в полон. Згодом вони створили партизанський загін.

Узимку 1944 року німці сформували Український курінь ім. Івана Богуна, який налічував понад 800 вояків. Після того, як вони пройшли вишкіл, курінь передислокували до Франції. У ніч з 27 на 28 серпня 1944-го українці перебили німецьких офіцерів і під керівництвом старшин Федоріва, Мелешка, Білика, Войчука, Аврама, Марчика перейшли на бік французьких партизанів. Очолив їх капітан Леклерк. Наші хлопці брали участь у визволенні багатьох населених пунктів.

Думка фахівця

Олександр Білоус — завідувач відділу історії рухів опору Національного музею історії України у Другій світовій війні:

— На жаль, і сьогодні достеменно невідомо, скільки українців воювали в партизанських загонах інших країн: в різних джерелах називаються різні цифри. Але історики, які досліджують цю тему, вважають, що лік йде на тисячі. До партизанських загонів інших країн вони потрапляли різними шляхами. Та чи не найбільше — з числа військовополонених і вивезених на примусові роботи. Адже кількість військовослужбовців Червоної армії, які стали бранцями гітлерівців, обчислювалася 5–6 мільйонами осіб. Левову частку серед них становили саме українці, поступаючись за кількісними показниками лише росіянам.

Зважаючи на це, можна припустити, що й серед утікачів з концтаборів українці теж становили більшість. Аналогічна ситуація була і з насильно вивезеними на примусові роботи до Німеччини та інших країн. Ці люди теж не мирилися зі становищем рабів, шукаючи бодай якусь можливість вирватися з неволі й боротися з гітлерівцями.

Участь українців у партизанській війні проти нацистської Німеччини — це окрема сторінка Другої світової війни. Попри те, що з дня її завершення минуло багато часу, ця сторінка й досі до кінця не вивчена. Отже, є робота для багатьох, хто цікавиться історією тієї війни, історією Української держави та її найкращих громадян.

Французи поважали українців і по закінченні війни не видали їх сталінським сатрапам, зарахувавши — за їхньої згоди — до Іноземного легіону. Щоправда, незначна частина їх, обдурена радянською пропагандою, погодилася на повернення до СРСР, де вони відразу ж потрапили до радянських концтаборів.

Окрім Франції, партизани активно діяли і в Італії. Влітку 1944-го вони — у складі гарібальдійських загонів — вели активні бойові дії в багатьох районах цієї країни. І не лише проти армії Мусоліні, а й проти частин СС, беручи активну участь у визволенні багатьох населених пунктів. У найчисельнішому з цих підрозділів заступником командира був кіровоградець М. Чорноус.

У провінціях Реджо-дель-Емілія і Модена набув слави взвод диверсантів-мінерів «Кане Адзуро», більшість якого становили українці. Особливою мужністю вирізнявся теж уродженець Кіровоградщини Михайло Семиряжко. На півночі діяв загін «капітана Данила», очолюваний лейтенантом Д. Авдєєвим. Відомо, що у ньому воювали командир роти А. Мельничук з Поділля й партизани І. Петрусенко та С. Юрченко з Київщини.

Олександр Накорчемний воював льотчиком-бомбардувальником на Південному фронті. Восени 1942 року його літак було підбито, а сам він потрапив до гітлерівського концтабору в італійській провінції Мантуя, звідки втік у грудні 1943-го. Опинившись з часом у партизанському загоні гарібальдійців, мужньо воював проти німецьких окупантів. Загинув у грудні 1944 року під час штурму ворожої фортеці м. Гонзага.

Перші згадки про участь наших співвітчизників у визвольній боротьбі на югославських землях припадають на кінець 1942 року. Вони влаштовували диверсії на залізницях, нападали на німецькі гарнізони в районі дороги Загреб – Белград, билися проти окупантів у Далмації, Боснії тощо. Наприклад, на Балканах воював Анатолій Дяченко — командир радянської ударної бригади, яка входила до складу Народно-визвольної армії Югославії, а до цього він партизанив на теренах Білорусії. Улітку 1943-го під час облави його було заарештовано і запроторено до табору на півночі Iталiї, звідки він незабаром втік і вступив до партизанського загону. У жовтні 1943 року Дяченко перейшов iталiйсько-югославський кордон і воював на теренах Югославії. На початку квiтня 1945 року очолив новосформовану 1-шу радянську ударну бригаду. Загалом під його командуванням було проведено 86 боїв із ворогом, знищено 36 казарм в опорних пунктах ворога, 114 автомашин, 13 бронемашин, 23 мости, 2 лiтаки тощо.

Перелік фактів, які свідчать про участь українців у партизанській війні на теренах інших країн, можна продовжити: опинившись на чужій землі, українці воювали під чужими прапорами, наближаючи перемогу над гітлерівською Німеччиною.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: