У свої 93 роки Наталія Степанівна — активний волонтер

 Вересень 22, 2017

5518_p_14_img_0001Її серце сповнене любові до українського солдата

Я їду до бурштинового краю на рівненське Полісся. Там у невеличкому селі Довговоля, що неподалік райцентру Володимирець, живе наша героїня Наталія Степанівна Гошта — добра, чуйна та надзвичайно цікава людина з непростою долею та щирим серцем. На зупинці мене вже зустрічає Микола Юрах — місцевий підприємець, музикант та волонтер. Понад три роки він та його однодумці допомагають військовим на фронті — організовують благодійні концерти, ярмарки, збирають кошти на найнеобхідніше та займаються відновленням закуплених для АТО автомобілів. Лише цього року місцеві волонтери купили, відремонтували та передали на фронт два військові уазики та декілька тонн гуманітарної допомоги. Дорогою Микола розповідає зворушливу історію його знайомства із пані Наталією:

— Якось до мене звернувся племінник Наталії Степанівни та попросив, щоб я заїхав до неї, мовляв, у бабусі до волонтерів є якась дуже невідкладна справа. Дорогою до села чомусь був твердо переконаний, що пенсіонерка потребує нашої волонтерської допомоги. Подумки розмірковував, чим ми зможемо допомогти цій літній жінці, адже Наталії Степанівні скоро виповниться 93 роки. Тоді на мене велике враження справив вчинок цієї поважного віку пенсіонерки, яка просила передати нашим бійцям тисячу гривень. Я довго намагався відмовитися від такого благодійного внеску. Переконував бабусю, що ці гроші їй самій знадобляться. Але марно. Наталія Степанівна, як мудра людина, що пережила війну та бачила велике лихо, сказала мені дуже зворушливі слова: «Якщо не хочеш прийняти це від мене, прийми це як від Бога». І категорично відмовилася забирати ці кошти.

…От ми повернули на сільську вуличку та зупинилися біля подвір’я із побіленим штахетником. Невеличка охайна дерев’яна хатина, де мешкає пенсіонерка, оточена фруктовими деревами. У дворі багато квітів. З усього видно, що господарка любить порядок та цінує красу. Оглядаючи господарство пенсіонерки, побачив, як вулицею біжить невисока жіночка, усміхається та привітно махає нам рукою. Вона впізнала автомобіль Миколи Юраха та дуже зраділа гостю. Вітаємося. Господарка запрошує до хати. У хаті чисто й акуратно. На пофарбованій дерев’яній підлозі — домоткані килимки. Над бабусиним ліжком по центру стіни висить розписаний бійцями АТО Державний прапор України з їхніми побажаннями та закликами до єднання.

— Це мені волонтери привезли, — пишається Наталія Степанівна. — Не можу я ту війну спостерігати. Знаю, що таке голод і холод.

Ця жінка не з книжок та кінофільмів знає, яким страшним лихом є для людей війна. Пригадує: «Було нас у сім’ї четверо дівчат і двоє хлопців. Коли почалася війна, і на наші землі прийшли німці, мені було вже 16 років. З рідного дому людей ешелонами відправляли на роботу до Німеччини. Ми там тяжко працювали на власника фабрики, виготовляли дошки для фінських будиночків та підошви для взуття. Жили в холодних бараках, огороджених колючим дротом. Нас було 37 робітників, працювали за їжу. А годували нас — як худобу».

Ми уважно слухаємо розповідь бабусі, що згадує жахіття нацизму. Час від часу на її очах навертаються сльози. Після закінчення війни вона повернулася додому. Працювала прибиральницею в місцевому магазині, дояркою в колгоспі.

Нещодавно на День незалежності України Наталії Степанівні на центральній площі Володимирця вручили нагрудний знак «Почесний волонтер».

— Коли мене нагороджували, я дуже хотіла подякувати всім воїнам АТО, всім солдатам за їхню мужність і хотіла низько їм вклонитися. Та дуже розхвилювалася й боялася, що розплачуся й слова не вимовлю. Тож хоч ви передайте через газету, що я так їм усім вдячна і чим зможу, тим і допоможу! Цього літа зробила багато різних закруток, зібрала гарний урожай картоплі. Приїздіть та заберіть її для наших бійців!

…Ми прощаємося із Наталією Степанівною. Сповнені позитиву, глибоко зворушені спілкуванням з такою неординарною людиною. На вулиці після дощу яскраво світить сонечко. Наталія Степанівна проводжає нас до автівки та ще довго махає нам у слід рукою.

Ярослав МЕЛЬНИЧУК

Схожi записи: