«Мурашник» укріплює позиції

 Вересень 13, 2017

5517_p_06_img_0001_1«Режим тиші» на взводному опорному пункті «порушують» звуки сокири, кирки і жваві голоси військових.

Бійці готуються до зими і чергових «вітань» противника

Щодня ці хлопці Державним гімном України нагадують російським окупантам, на чию землю вони вдерлися! Він гучно, а головне — влучно «стріляє» у вуха і свідомість ворога, травмує його психіку. Така «інформаційно-психологічна операція» регулярно проводиться бійцями на позиції, яку вони поміж собою називають «мурашником»

Взводні опорні пункти тут надійно закріплені на штучному валу, що захищає злітно-посадкову смугу донецького летовища від бокового вітру. Нині на аеродромі суцільні руїни, на смузі — спалена військова техніка. Ще трохи далі окопались російські окупанти.

— «Ді-джей Бо-Бо» — так я «охрестив» бійця, який вмикає гучномовець, — розповідає командир ВОПу старшина Віталій Р. — Крутимо їм не лише гімн. Час від часу вмикаємо гарну українську пісню, сподіваючись зрушити з місця той російський тромб. Ворог на це часто відповідає вогнем, особливо ввечері. Певно хочуть поцілити в наш прихований динамік. Ми зараз здебільшого укріплюємося. «Шкільне» перемир’я найкраще для цього підходить.

На позиції взводного опорного пункту екскаватор не заїде, тому бійці все роблять вручну, і справді нагадуючи мурах. Тільки от загоряння, які виникали через обстріли російських загарбників, завдали чимало клопоту не лише військовим. У сусідньому Опитному вогонь знищив десять будинків. З такими масштабними серпневими пожежами військові самотужки впоратися не можуть. Тут усе чорне і дотепер пахне горілим.

— Окупанти «допомогли» все підпалити напередодні Дня незалежності, — каже Віталій. — Тоді домовлялися про «шкільне» перемир’я, а поки воно почалося, вони стільки по нас випустили і з дозволеного, і з забороненого… За всю нашу ротацію це був найпотужніший обстріл. Звичайно, є наслідки, руйнування й на опорнику. Усе виправляємо, зміцнюємо, копаємо нові позиції та бліндажі. Ніхто без роботи не сидить, допоки дозволяє погода — працюємо. Попереду похолодання і зима. Та й планів ворога ми не знаємо. «Сюрпризи» від нього можуть прилетіти будь-коли.

Тож «режим тиші» тут порушують звуки сокири, кирки і жваві голоси військових. На горі кипить робота…

— Футбол вчора дивилися? — запитую у бійців.

— Наші вчо-о-ора грали? — по тому, як п’ятеро із шести стурбовано повернули голову в мій бік, зрозумів, що фанатів національної збірної тут чимало. — З турками? Який рахунок?

— 2:0 на користь наших!

— Ну, слава Богу! А хто забив? «Ярмола»?! Красава!

Цей діалог свідчить, що навіть палкі вболівальники в районі АТО живуть у зовсім іншому вимірі. Хіба ж той боєць на рідній Київщині пропустив би матч збірної.

— Намагаємося використовувати все, що є під рукою, не чекаємо, поки ліс привезуть чи хтось за нас роботу зробить, — розповідає комвзводу. — Хлопці в нас хазяйновиті. Загалом бригаду формували переважно з добровольців, кадрових офіцерів тут мало. Люди ідейні, знають, за що воюють. Проблема в тому, що ми не маємо постійного місця дислокації. Наш ППД — район АТО та полігони.

У бригаді можна зустріти кого завгодно: лікаря, вчителя, науковця, інженера і навіть футболіста. Майже всі — добровольці. Прийшли у військкомат самі, коли ворог вдерся на українську землю.

Строкову Віталій служив у далекі дев’яності. І був неабияк здивований, коли днями перевірити боєготовність ВОПу прибув його командир взводу, тоді — старший лейтенант, а нині — полковник, керівник оперативно-тактичного угруповання. Й одразу впізнав свого солдата, було що згадати… Тоді Віталій був командиром танка. Коли мобілізувався, йому запропонували знову очолити танковий екіпаж. Віталій відмовився, бо відповідно до Мінських угод важке озброєння відведене, а він прагнув захищати країну зі зброєю в руках там, де важко та небезпечно. І таке місце знайшов.

Нині Віталій сам керує взводом, він — командир ВОПу. Хлопці на позиціях стежать за терміналами та злітно-посадковою смугою, аби не дати шансу противнику використовувати летовище.

Так і живуть. Служать, воюють, сплять, готують їсти. В кожного підрозділу своя кухня. Автономність харчування виправдана. У кожного свій смак, апетит і кухар. 25-річний Дмитро — механік-водій бойової машини, він полюбляє готувати, але про те, що закінчував кулінарне училище, нікому не розповідає, щоб не сіли на голову.

— Ото тепер напишете, і всі знатимуть, «Народка» ж і до нас долітає, — жартує Діма. — Але змусити мене постійно чистити картоплю в них не вийде. Нині на обід буде борщ з м’ясом. На друге — смажена картопля, салат. Продукти свіжі отримуємо постійно. Хоча є проблема із зберіганням їх у спеку. Холодильників не тримаємо, бо «їдять» багато світла. А в нас генератори дизельні, і пріоритети на витрату електроенергії чітко розставлені. Утім уже осінь, скоро з холодом проблем зовсім не буде…

Гімн України чують не лише російські окупанти на позиціях, а й у передмісті українського Донецька. Будинки добре видно у звичайний армійський бінокль, а встановлений бійцями просто під носом у ворога на злітно-посадковій смузі Державний Прапор України також нагадує загарбникам, чия це земля!

Юрій ІГНАТ

Схожi записи: