«У мене п’ятеро онуків, і я не хочу, щоб чужинці вказували, як їм жити!»

 Вересень 10, 2017

5516_p_09_img_0001_1Усі звуть його дядько Толя. Чоловікові 58. Він механік-водій командирського танка. Танка самого комбата! На війні з російськими окупантами із самого початку. 2014-го вийшов із Криму, але не в складі військового підрозділу, а з патріотичних міркувань.

Із дружиною, з якою жив у Сімферополі, не склалося життя: вона заковтнула пігулку російської пропаганди та прийняла «рускій мір».

Анатолій оббивав пороги військкоматів на материковій Україні, але йому відмовляли в призові. Мовляв, не той вік.

«Яка різниця, той чи не той вік? На нас напали! Я фору молодим дам…» — казав дядько Толя і мав право, бо свого часу, далекого 1979-го, був одним із найкращих танкістів у частині.

Та невдовзі в Міноборони ухвалили рішення про збільшення граничного віку перебування на військовій службі на особливий період, щоб можна було призвати досвідчених вояків давньої школи, які були дуже потрібні українській армії на початку російської агресії.

Так він удруге сів у Т-64. Бої за українську незалежність на Сході України чоловік згадує не дуже охоче, бо перед очима стоять хлопці, котрі пішли у вічність, і скалічені бойові побратими.

Однак деякі бойові епізоди дядько Толя пригадав:

— Узяли пайки, воду. Сиділи в засідці тихо, як миші. Той танк кошмарив наших хлопців постійно. От ми й влаштували йому пастку. Щоправда, забагато снарядів довелося випустити: аж вісім пострілів бронебійними. Але був і бонус. Поруч із танком їхала вантажівка, напевно, з боєкомплектом, тож і вона згоріла.

На його рахунку є й спалені ворожі САУ.

— Наші позиції стали накривати важким калібром, — розповідає Анатолій. — «Де командир танка?» — кричу навідникові. А він мені: «У штаб помчав. Зв’язку немає, ну що, поїхали самі?».

Екіпаж із двох танкістів виїхав до лісопосадки. І яким же було їхнє здивування, коли вони побачили в чистому полі на відстані 3–3,5 км дві одинокі САУ. Вони навіть засумнівалися, чи то, бува, не якась провокація. Бо дуже зухвало поводився ворог. Та ні, ось черговий залп. Далі була справа техніки. По два снаряди на кожну САУ, і в чистому полі загорілося два яскравих факели…

— У мене п’ять онуків, і я не хочу, щоб чужинці вказували, як їм жити, — емоційно каже дядя Толя. — Так уже четвертий рік воюю… Я життя віддам за рідну землю, аби лише мої рідні й усі українці були вільними та щасливими!

Анатолій Григорович — беззаперечний авторитет у танковому батальйоні. Він головний сержант. Навчає молодь танкових хитрощів: від водіння до закручування гайок. Кажуть, знає геть усе.

— Майже 40 років мій танк постійно сниться мені, — каже дядько Толя. — Я ніколи б не подумав, що знову керуватиму бойовою машиною. Але прийшла війна. Привід невтішний, але я радий знову взятися за цю роботу, чомусь навчити хлопців. Хто, як не я? Вони наїздять на танкодромі тих півсотні кілометрів, випустять по п’ять снарядів — і прийдуть сюди. А тут уже не навчання. На війні частенько прилітає, рвуться снаряди, летять осколки…

Багато хто в певних ситуаціях часто висловлюється: «Глухо, як у танку». Дядя Толя каже, що в танку зовсім не «глухо», особливо коли по броні гатять із великокаліберних кулеметів або з важкого озброєння. У танку стає «глухо», коли злітає гусениця, глухне мотор, закінчуються снаряди… Отоді — «глухо»: грізна машина стає просто безпомічною. Тож наука від Анатолія Григоровича для молодих водіїв-механіків безцінна: він навчає виживати й перемагати.

Рудий спаніель із позивним «АТО» — ровесник антитерористичної операції. Собака поруч з Анатолієм із самого початку війни. Коли люди метушаться коло бойової машини, пес практично не злазить із танка, пірнає в люк і не проти покататися на броні. Він та його господар нічого не бояться!

Юрій ІГНАТ

Схожi записи: