«Захист України повинен відбуватися не тільки зі зброєю в руках — історики можуть дати бій у цій війні»

 Вересень 9, 2017

5516_p_15_img_0002_1Про україноцентричність воєнно-історичної роботи у Збройних Силах, системність та протидію російським маніпуляціям

У редакції газети «Народна армія» відбувся круглий стіл з проблем розвитку військово-історичної роботи у Збройних Силах України. Він об’єднав фахівців Адміністрації Президента України, Воєнно-наукового управління Генерального штабу ЗС України, науково-дослідного центру воєнної історії Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, Київського національного університету імені Тараса Шевченка та представників громадськості. До вашої уваги — докладний звіт за підсумками дискусії

5516_p_14_img_0001Підполковник Руслан Ткачук, в.о. редактора відділу соціальної політики газети «Народна армія»:

— Наш круглий стіл хотілося б розпочати з цитати Президента України, який зазначив: «Захист України повинен відбуватися не тільки зі зброєю в руках — історики можуть дати бій у цій війні… Не можна зараз недооцінювати істориків, оскільки 50% брехні, яка лунає на російських каналах, — це брехня про історію. Це ствердження міфів та штампів про те, що Україна недодержава, Київська Русь — це Росія, а Ярослав Мудрий, Володимир Великий вже ніякого відношення до Києва не мають — все це Московія». Отже, у Збройних Силах України треба проводити системну військово-соціальну роботу.

5516_p_14_img_0002Полковник Сергій Сегеда, начальник науково-дослідного центру воєнної історії Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, доктор історичних наук, доцент:

— Передусім хочеться зупинитися на досвіді воєнно-історичної роботи провідних країн світу і суміжних з нами країн. Наприклад, у прусському генеральному штабі історичний підрозділ був створений ще 1880 року. І навіть після Версальського договору, за яким діяльність ГШ Німеччини була заборонена, цю складову було збережено і в подальшому відновлено. Нині у провідних країнах світу наукові дослідження в царині воєнної історії є основою для планування розвитку збройних сил, їхнього застосування, визначення подальшого розвитку збройної техніки тощо.  У Франції при всіх головних штабах Сухопутних військ та Військово-повітряних сил існують історичні секції. В Ізраїлі діє департамент воєнної історії. Так само й у Польщі, Угорщині… В армії Греції, де лише 70 тисяч особового складу, служать аж 400 військових істориків. І нарешті у Російській Федерації у складі воєнно-наукового комітету є цілий інститут російської історії, а у складі збройних сил — понад 2,5 тисячі штатних і позаштатних воєнних істориків.

Безумовно, в Україні нині також приділяється велике значення воєнно-історичній роботі. Цього року наказом начальника Генерального штабу ЗС України було затверджено Положення про воєнно-історичну роботу в Збройних Силах України. Зараз розробляється національна концепція воєнно-історичної роботи, до чого залучені представники громадськості та інших військових формувань. Триває відновлення кафедри воєнної історії Національного університету оборони України, ліквідованої 2012 року.

Наш науково-дослідний центр воєнної історії створено 2015 року. З початку проведення АТО займаємося узагальненням бойового досвіду, історично-хронологічним описом подій, які відбуваються на Сході України. Це, на нашу думку, в майбутньому стане основою наукових праць з історії України. Вперше оцінюємо події, які відбуваються, з позицій україноцентризму. Це дуже важливо, адже, як відомо, історію завжди писали за нас, а тепер ми можемо і зобов’язані написати правду, зламати як сусідські, так і власні стереотипи.

Підполковник Руслан Ткачук:

— Розкажіть, будь ласка, що конкретно зроблено вашим центром?

Полковник Сергій Сегеда:

— Вийшла друком праця «Гібридна війна Росії проти України» Василя Шевчука. Її перекладено англійською мовою. Ще одна наша праця — «Сепаратизм та тероризм як інструмент гібридної війни Росії проти України». Окрім цього, надруковано «Білу книгу АТО». На сьогодні, на жаль, лише невеликим накладом. Планується презентація цієї книги спільно із представниками Офіса зв’язку НАТО в Україні.

Ми також виконали завдання Головного управління морально-психологічного забезпечення ГШ ЗСУ з підготовки матеріалів про визначні події, які відбувалися за участю українського війська, починаючи з 12 століття і до сьогодення. Нині плануємо невелику збірку, яка міститиме наукові праці наших співробітників, щоб популяризувати україноцентричний погляд на історію і забезпечити наших західних партнерів джерелами інформації замість російських.

5516_p_14_img_0003Василь Шевчук, головний науковий співробітник, голова спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор:

— Ми на шляху розробки і популяризації військової історії. І в цій системі першочергове місце відведене підготовці наукових кадрів. У нас нині діють вчені ради: в Національному університеті оборони — по кандидатських та у Львові — по докторських дисертаціях. Потрібно прискорити підготовку науковців у сфері військової історії, адже ніде брати педагогічні кадри. За останні три-чотири роки підготовлено лише двох докторів наук!

Те, що вже напрацьовано, дозволяє підготувати масштабну працю з воєнної історії України. Напрацьована база щодо військових формувань українського козацтва, захищено щось із п’ять кандидатських дисертацій по періоду участі українських військових формувань у боротьбі за українську державність у 1917–1921 роки. Також захищено дисертації, пов’язані з розвитком Збройних Сил України, а також створенням Сухопутних військ України (автор — покійний генерал-полковник Геннадій Воробйов). Дві дисертації — по ВПС та ВМС. Водночас конфлікт на Сході України примушує переосмислювати ці процеси.

Зі свого боку пропоную запровадити конкурси курсантських робіт на військово-історичну тематику. Водночас потрібно не тільки готувати науковий продукт, але й популяризувати та поширювати його. Важливого значення в цьому набувають ЗМІ, зокрема й «Народна армія».

5516_p_14_img_0005Полковник Андрій Задубінний, заступник головного редактора газети «Народна армія»:

— Україна має таку багату минувшину і так бездумно марнотратила цілі її пласти. Ми без належної поваги ставилися до Київської Русі — її приватизувала Росія. Велика Вітчизняна війна, за словами Путіна, могла бути виграна і без українців. Відбулася приватизація пам’яті країною-агресором…

Полковник Cергій Сегеда:

— Це відбувається тому, що немає системи вивчення історії й системи викладання. У школах постійно змінювалися програми. Не було кому відстоювати нашу історію. Завдячуючи зусиллям таких спеціалістів, як Василь Павлов, ця робота нині розпочалася.

Підполковник Руслан Ткачук:

— РФ нині активно здійснює воєнно-історичні операції проти України. Що ми можемо протиставити цьому?

5516_p_14_img_0004Полковник Олександр Скрябін, провідний науковий співробітник, кандидат історичних наук, доцент:

— Так, Росія фальсифікує історію України, і ми сьогодні маємо вести розмову про те, які заходи треба здійснювати, щоб захиститися. Система має протистояти системі. І ми почали її вибудовувати. У липні 2016 року створено воєнно-історичний відділ Воєнно-наукового управління ГШ ЗСУ. Його начальник полковник Василь Бідний є нині одним з головних модераторів воєнно-історичної роботи в ЗСУ. Нині триває розбудова управлінської вертикалі. Інші складові системи — дослідницька й забезпечувальна. Без них система просто не працюватиме. Відверто кажучи, в архівах (а це забезпечувальний сегмент) ми досі не можемо взяти все те, що нам хотілося б, зокрема й про АТО. Ця інформація закрита, і тільки невелику її частину ми можемо використовувати. Щодо дослідницького елементу, то цю функцію нині виконує центр воєнної історії НУОУ. Скажемо відверто, якби не події 2014 року, такого підрозділу не було б. Адже в нас у попередній період на перших позиціях були тільки російські прізвища: Врангель, Корнілов, Юденич та інші, а не Українська революція й національно-визвольні змагання. Понині дослідників обмаль: 12 посадових осіб у НУОУ та п’ять — у складі лабораторії львівської Академії сухопутних військ. Із другого боку, зазначу: хоч і не хочеться паралелей із колишнім Союзом, але Інститут історії тоді працював успішно. Та, попри це, шість томів Великої Вітчизняної з’явилися тільки в 70–80-х роках ХХ століття. Чому не раніше? Для фахівців у погонах питання риторичне. У нас так само з’явиться багатотомна Історія українського війська, багатотомна історія АТО тощо. І ті наукові роботи, про які сьогодні вже згадували, ляжуть в основу, але тільки тоді, коли з них знімуть гриф таємності.

Підполковник Руслан Ткачук:

— Є інформація про плани створення окремого воєнно-історичного інституту. Чи стане цей крок вирішальним у розбудові системи?

5516_p_15_img_0001Василь Павлов, радник заступника голови Адміністрації Президента України, співробітник науково-дослідної частини КНУ ім. Тараса Шевченка:

— Розпочну із зауваження. Навіть зараз, під час дискусії, у нас прозвучали терміни, які є радянськими та російськими конструктами. Це «Велика Вітчизняна війна» та «Київська Русь», якої не існувало. Наше завдання в колі фахівців дійти згоди щодо термінології. Процес уже розпочався. Водночас очевидно, що втрачено багато часу, і ми тепер змушені наздоганяти.

Тепер щодо «системи». Я зараз наочно продемонструю, що це таке. (Розставляє на столі книжки. — Авт.). Ось, 2006 року в Росії вийшла у світ книжка для ВВНЗ, у якій знаходимо глави «Боротьба з націоналістичним підпіллям в Україні та Прибалтиці» й «Досвід бойових дій у Чеченській Республіці». Уже тоді це ставили на один щабель. Серйозний методичний рівень. Зверніть увагу на палітурку: «Бібліотека офіцера»! 2012 року вийшов підручник «Воєнна історія Росії» для педагогічних (!) вишів. У скількох наших педінститутах викладають воєнну історію України? Далі: ще через чотири роки в РФ випущено шкільний підручник, у якому все: від Афганської війни до російських льотчиків, збитих у Сирії. Оце система, оце підготовка мобілізаційного резерву!

Кілька слів про перейменування українських військових частин. Завдяки зусиллям покійного полковника Валентина Федічева, підготовлено кілька указів глави держави, якими скасовано комуністичні найменування, і в підсумку відбулося те, свідками чого ми стали на параді з нагоди Дня незалежності України. 24-та бригада — імені короля Данила, 72-га — імені Чорних запорожців. Ось приклад, коли війська отримують надійний фундамент воєнної історії. Це практичний прояв воєнно-історичної роботи. Але для того щоб її здійснювати правильно та ґрунтовно, ми маємо побудувати систему, про яку всі ведуть мову. Вона починається, умовно кажучи, у бакалавраті, потім триває в ад’юнктурі. Ми маємо наситити Збройні Сили фахівцями з воєнної історії. Окрім цього, потрібно залучити багато позаштатних воєнних істориків, які займаються роботою безпосередньо на місцях.

Ось є книжка «Вклоняємось доземно українському солдату», яку випустив колектив «Народної армії». Вона є надзвичайно важливим елементом і має перетворитися (з досвіду радянської доби) на книжку майбутніх командирів. Під час спілкування з командувачем ВДВ Михайлом Забродським прозвучало навіть таке: «Нарешті треба розповісти, за що наші військовослужбовці кладуть життя на Сході країни та за що їх убивають!»

Днями виповнюється рік, як видано історію «Українського війська» (понад 400 сторінок). Це масштабна й важка робота, тому те, що роблять наші колеги з науково-дослідного центру, я добре розумію. Адже не все наукове можна викласти в популярному форматі. З огляду на це ми маємо надзвичайно швидкими темпами підготувати істориків бригад, які напишуть історію своїх частин. Це люди, які мають зафіксувати спомини, розповіді, усну історію, що ляже в основу ширших досліджень.

Чому в нас складнощі з 1917–1921 роками? Тому, що українська армія, яка воювала тоді, програла. А тих, що програли, не люблять. Отже, маємо цей концепт переформатувати. І ось ми побачили: на параді, присвяченому Дню незалежності, наші воїни пронесли знамено 3-ї Залізної дивізії. Це спричинило фурор: телефон у мене розривався! Вінницька область урешті-решт згадала, що ця дивізія діяла на її території. Що є Вапнярка! Миколаївська область згадала про Вознесенськ — місто слави Чорних запорожців. Тобто один указ Президента вивів із багаторічної сплячки цілі регіони. І навіть у нас з’явились «ображені» бригади: «А чому не нас?» Тобто нарешті пішла здорова конкуренція.

Саме з таким ідеологічним наповненням до кінця року має бути відкрито окремий Інститут воєнної історії. Це рівень Києва, далі система розійдеться по складових: Львів займатиметься Сухопутними військами, Одеса — ВМС, Вінниця — ПС, Житомир — десантниками тощо. Ось тоді запрацюємо! Але паралельно із цим слід давати відповіді з агітаційної боротьби.

Іще одне: у нас, українців, є періоди бездержавності, але в той час українське військо існувало! Ми, зрештою, маємо сформувати концепт, який дасть чітку відповідь, що робили українці в імперських арміях. Польська, канадська, англійська, перуанська, новозеландська, австралійська армії, також і радянська — історію не обійти. Однак уже сьогодні очевидно: українці в період міждержавності — це не нація гречкосіїв, не нація пораженців. Навіть у складні періоди, зокрема вимушеної еміграції, для багатьох із наших пращурів одним із можливих варіантів ставала військова кар’єра.

От нещодавно на світовий конгрес приїжджали канадці, які щиро дивуються, чому ми не пишаємося Пилипом Коновалом? Єдиний українець — кавалер Ордена королеви Вікторії! Цей хрест зроблено з гармат, які втратили росіяни під час Кримської війни. Українець носить відзнаку за перемогу у війні. Ми можемо діяти так само. Захопили російський танк — зробіть з нього нагрудні знаки для наших героїв. До речі, подвиг Пилипа Коновала описано в британській традиції покроково. Так само історії наших героїв, написані журналістами «Народної армії», яких є цілих три томи, маємо використати. Наситити їх інформацією з військових та закритих джерел і створити історії цих звитяжців. Українці мають знати, за що Олександр Порхун або Ігор Гордійчук отримали ордени Героя України на Савур-Могилі тощо. Ось цією ідеологією має бути просякнуто всю вертикаль воєнно-історичної роботи.

Підполковник Руслан Ткачук:

— Чи відбувається робота з опрацювання військово-історичного календаря на 2018 рік? Чи буде військово-історичний журнал?

5516_p_15_img_0003Полковник Віталій Бідний, начальник воєнно-історичного відділу Воєнно-наукового управління ГШ ЗС України:

— Так, ми працюємо над календарем. Він вийде вчасно. І найголовніше — він буде україноцентричним і дуже цікавим, адже наступний рік — це «рік століть»: 100-ліття походу на Москву Сагайдачного, кругла річниця повстання Хмельницького, Коліївщини, переходу Мазепи на бік Карла XII, трагедії Батурина, Волинської трагедії… Щодо журналу, то в нас є військово-наукові вісники. Однак розуміємо, що потрібні популярні видання для широкої аудиторії. На мою думку, це питання на часі.

Підполковник Руслан Ткачук:

— Дякую всім за участь у роботі круглого столу. Сподіваємося на подальшу співпрацю з «Народною армією».

Підготував Руслан ТКАЧУК

 

Схожi записи: