«Церквам ми оголошуємо справжню війну…»

 Серпень 21, 2017

5513_р_20_img_0001

Під таким лозунгом більшовики вирішили перетворити наш народ на атеїстів.

Віра в Бога завжди була притаманна нашому народові, вона давала надію на краще майбутнє й допомагала виживати у найважчі часи. Вожді радянської влади, затяті безбожники вирішили покінчити з релігією.

Ось що заявляв із цього приводу Володимир Ленін: «Ми повинні дати найрішучіший і безпощадний бій чорносотенному духовенству й придушити його спротив із такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом десятиліть. Церквам ми оголошуємо справжню війну».

Для боротьби з православною ідеологією й церквою в Україні більшовики активно застосовували карально-репресивні органи — НКВС, ВУНК, ДПУ. Вони вдавалися до погроз, шантажу, а коли це не допомагало, то й до арештів, висилання священнослужителів у віддалені райони Росії. Зокрема, на сумнозвісні Соловки.

На початку 20-х років уряд Леніна ухвалив постанову, якою зобов’язував місцеві органи влади протягом місяця вилучити з храмів усі предмети, які містили золото й срібло та коштовне каміння. Цінності, згідно з розпорядженням, мали вилучати не лише із церков, а й з монастирів, молитовних будинків, синагог, мечетей. За приховування церковного майна винуватців карали примусовими роботами до одного року. І все ж, попри свавілля нової влади, восени 1921 року відбувся І Всеукраїнський православний церковний собор, на якому було обрано власну ієрархію, затверджено канони та устрій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Очолив її Василь Липківський. Він, за влучним висловом академіка Агатангела Кримського, був «апостолом українського релігійно-національного відродження». І багато зробив для розбудови української православної церкви: за час митрополичого служіння відвідав з особистими візитами понад 400 парафій.

Через кілька років УАПЦ мала мільйони вірян. Ця обставина занепокоїла більшовиків, оскільки її священики вирізнялися активною українською позицією, зокрема, богослужіння відбувалися українською мовою, церковна ієрархія ґрунтувалася на виборних засадах. Спочатку влада не наважувалась перейти до відкритого протистояння, удаючись до різних провокацій, які, на думку їхніх організаторів, мали похитнути авторитет Церкви. Та цього не сталося: навпаки, кількість її вірних зростала. Тож у жовтні 1927-го органи ДПУ (державне політуправління) звинуватили митрополита Липківського в «українському буржуазному націоналізмові й антирадянській діяльності». Такі звинувачення було висунуто й усій УАПЦ. Не бажаючи наражати своїх вірян на небезпеку, невдовзі Синод Церкви оголосив про саморозпуск. Але й цього владі виявилося замало: було заарештовано близько 2 тис. священиків і майже всіх ієрархів, серед них і митрополитів Миколу Борецького та Івана Павловського.

У другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України. Трагічною була доля й митрополита Липківського: восени 1937 року його розстріляли… І сьогодні ми не знаємо, де покояться останки цієї неординарної людини: чекісти вміли ховати сліди своїх кривавих злочинів.

Було заборонено будь-яку релігійну діяльність. Священнослужителі мали змогу служити тільки в культових спорудах і будинках вірян. Заборонили й створення біблійних гуртків і товариств. Слово «піп» сприймали як синонім до слова «ворог». А релігійні організації починаючи з 1933 року, тобто після того як до влади в Німеччині прийшов Гітлер, почали офіційно називати петлюрівсько-фашистськими осередками.

Навішування таких ярликів стало підставою для НКВС розгорнути проти Церкви репресії, спрямовані на остаточне викорінення релігії як ворожої ідеології.

Війна з релігією не обійшла й Червону армію. Збереглися свідчення про вжиття в її частинах, дислокованих на теренах України, так званих антирелігійних заходів — тілесних оглядів, спрямованих на виявлення хрестика або іконки в червоноармійців. Тих, у кого їх знаходили, не лише публічно висміювали, а й всіляко принижували. Ось що писали декотрі червоноармійці у своїх листах узимку 1923 року, після Різдва Христового:

«Під Різдво брали ікони із церкви й палили їх, сміялися над Богом та священиками. Коли по церквах правили вечірню службу, нас повели по місту. Під храмами змушували зупинятись і співати таких пісень, що й соромно переказати».

Під час Другої світової війни ставлення Сталіна до Церкви стало толерантнішим. Та після її закінчення господар Кремля відновив політику репресій і переслідування священиків. Першою жертвою сталінської церковної політики стала Українська Греко-Католицька Церква. Зокрема, на інспірованому НКВС Львівському соборі, який відбувся 1946 року, УГКЦ було розпущено, а культові споруди влада передала Російській православній церкві (РПЦ). Причиною стало те, що УГКЦ, як і у 20-ті роки УАПЦ, вирізнялася українською спрямованістю, мала неабиякий авторитет серед населення Західної України й вояків Української Повстанської Армії, бо підтримувала національно-визвольний рух.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: