«Коли бойовик навів на мене снайперську гвинтівку, я подумки попрощався із життям…»

 Серпень 18, 2017

5513_р_09_img_0002

Обороняючи донецький аеропорт, молодший сержант Станіслав Стовбан дістав важке поранення й потрапив у полон. Після звільнення і протезування ампутованої кінцівки він повернувся до своєї бригади в район АТО, а зараз готується до першого після операції стрибка з парашутом.

…Весна 2014-го. Жоден випуск новин не обходиться без повідомлень про загибель українських вояків на Сході країни. Вони жалили Стаса в самісіньке серце, і він продовжував оббивати пороги військкомату, пояснюючи, що має досвід механіка-водія бойової машини десанту, під час армійської служби опанував кілька зразків стрілецької зброї, має відмінну фізичну підготовку та що його місце там, на Донбасі, а не на затишному Прикарпатті. Нарешті настирливого 22-річного юнака призвали у військо. Стас пройшов на полігоні кількамісячний вишкіл, опісля його зарахували в аеромобільну бригаду, яка розташувалася на Донбасі.

Там його підрозділ виконував різні завдання, а в ніч із 13 на 14 січня 2015 року він разом з іншими добровольцями зайшов у Новий термінал донецького аеропорту. Не встигли десантники як слід зайняти позиції, як по них ударили ворожі танки.

— Це, мабуть, нас так вітають, — пожартував старший лейтенант Віталій Любенко, їхній командир. — Нічого, у боргу не залишимося…

Невдовзі були перші втрати: осколок обірвав життя бійця з 93-ї омбр, а ще дістав поранення в груди Федір Мисюра. Наступного дня два російських танки знову відкрили по наших позиціях вогонь, б’ючи в одну й ту саму стіну. Зрештою в ній утворився великий отвір. Довелося відійти до північної зали. У той час бойовики просочилися на верхні поверхи, були вони й у підвальних приміщеннях. Викурити їх звідти не було змоги, тому вирішили заблокувати ворога, зробивши завали на сходах.

— Вони, звісно, намагалися всіляко вийти з пастки, але ми щоразу «пригощали» їх автоматно-кулеметним вогнем, — розповідає Станіслав. — Судячи з акценту, там були чеченці й росіяни.

Водночас бойовики, які перебували на території аеропорту, продовжували атакувати позиції українських вояків. Кількість поранених зростала. 18 січня почалася їх евакуація. Прибуло й підкріплення — майже 10 бійців 90-го батальйону.

Після цього бойовики вкотре полізли на позицію наших бійців. Коли, здавалося, вони ось-ось візьмуть верх, наші десантники викликали на себе вогонь артилерії. Після цього ворог відступив, але перестрілки продовжувалися майже цілий день. Коли вони почали затихати, у терміналі стався вибух, спровокувавши провалення підлоги посеред зали. Кілька осіб потрапило під завали, і їх довелося відкопувати. Стовбана привалило ящиками для набоїв, але він вибрався з-під них самотужки. Ще не уляглося відлуння вибуху, як розпочався штурм: бойовики думали, що десантники загинули. Та коли наштовхнулись на їхній вогонь, одразу відступили.

На світанку 20 січня ворог, розлючений невдалим учорашнім штурмом, знову пішов у наступ. Зав’язався бій, який тривав майже дев’ять годин. І весь цей час кулемет Стовбана бив короткими влучними чергами. Люди витримували, а от метал — ні: Стасові довелося замінити — через перегрівання — три стволи. Раптом стрілянина з боку ворога затихла.

— Нам, мабуть, сам Господь Бог допомагав: під час цієї тривалої сутички жоден боєць не загинув, — каже Станіслав. — Ми почали радитись, як перегрупувати сили, і раптово пролунав черговий вибух, настільки потужний, що обвалилися перекриття на всіх поверхах. Пам’ятаю, що мене підкинуло догори вибуховою хвилею, а потім я впав. Коли осів пил, то побачив, що лежу під монолітною плитою. З’ясувалося, що вона перебила на нозі артерію.

Подробиці того, коли саме в термінал зайшли бойовики, Станіслав не пам’ятає: через велику втрату крові був непритомний. Коли прийшов до тями, побачив навколо себе незнайомих людей і зрозумів, що це вороги. Напруживши останні сили, дістав приховану гранату, намагаючись вирвати кільце. Та вона випала з ослаблених рук і покотилася бетонкою. Помітивши РГД, один із бойовиків підійшов до Станіслава й навів на нього снайперську гвинтівку, але за наказом його ватажка опустив зброю…

Під час перебування Станіслава в полоні медики однієї з донецьких лікарень ампутували йому пошкоджену ногу, зберігши другу, теж пошкоджену. А через кілька тижнів його обміняли…

Незважаючи на те, що втрачену ногу довелося протезувати, Станіслав почувається… щасливою людиною.

— Не повірите, але сьогодні, дякуючи нашим військовим лікарям, насамперед полковнику медичної служби Володимирові Бондаренку, я можу навіть бігати, — каже молодший сержант Станіслав Стовбан. — Тому відразу після лікування поїхав у свою рідну бригаду з проханням, щоб дозволили й далі служити. Мені посприяли.

Там, у районі проведення антитерористичної операції, він прослужив після повернення в стрій понад рік, нарівні з усіма виконуючи бойові завдання. І сьогодні він у строю. Щоправда, служить у навчальному центрі ВДВ старшиною навчальної роти, передаючи молодим воякам свій бойовий досвід. Паралельно навчається на 4-му курсі Інституту геодезії Національного університету «Львівська політехніка», а також мріє про офіцерські погони.

— Стати офіцером-десантником — моя давня мрія, — каже Станіслав.

На запитання, як учинив би він сьогодні, знаючи, які жахіття доведеться пережити на війні, відповідає:

— Так, як це зробив улітку 2014-го. Адже війна не закінчилася, а Україну потрібно захищати. Які ще сумніви можуть бути?

Він часто згадує своїх бойових побратимів: Ва- дима Демчука, Андрія Грицана, санінструктора Ігоря Зінича, інших хлопців, які назавжди залиши- лися молодими.

За мужність і героїзм, виявлені при виконанні службових обов’язків, молодший сержант Станіслав Стовбан нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: