Більшовиків українські селяни вважали лютими ворогами

 Серпень 12, 2017

5512_р_16_img_0001

У відповідь на масові пограбування й репресії російсько-радянської влади українські селяни масово брали до рук зброю

Тільки-но нога російського більшовика ступила на українську землю, відразу почалися пограбування селян. У них відбирали останню зернину, прирікаючи на голодну смерть цілі села. Тож українським селянам не залишалося нічого іншого, як чинити опір, який нова влада називала «бандитизмом»

Хоч і небагато, але в архівах колишніх радянських спецслужб збереглися документальні підтвердження того, що наші пращури усіляко противилися російсько-більшовицькій владі. Ось, наприклад, що доповідали представники Київського більшовицького воєнно-окружного штабу своєму керівництву: «Населення Київського, Гайсинського, Канівського, Таращанського, Яготинського та інших повітів із симпатією ставиться до УНР. У цілій окрузі становище загрозливе, селянство нас ненавидить і поголовно озброєне. Бандитизм росте. Великий відсоток селян налаштований по-петлюрівськи. Нас, російських більшовиків, селяни вважають лютими ворогами. Діє велика кількість банд, із якими важко впоратися».
Силу повстанських загонів змушений був визнати й ватажок російсько-більшовицької орди Антонов-Овсієнко: «Положение на Украине очень серьезное. К советской власти самое отрицательное отношение. В волостных советах сидят чистые петлюровцы».
1920 року лише великі повстанські загони налічували десятки тисяч осіб. Застосовуючи тактику партизанської боротьби, вони утримували під своїм контролем значну частину сільської місцевості.

Під грифом таємно 20 квітня 1920 року в Харкові було видано документ «Краткая инструкция по борьбе с бандитизмом и кулацкими восстаниями». Він не лише дозволяв чинити репресії, а й зобов’язував окупаційні російські війська до знущань, грабежів та вбивств українців. Наприклад, якщо селяни вороже ставилися до влади, командири повинні були конфісковувати в них хліб, житло, а також «проводити обстріли сіл і повне їх знищення».
Саме на підставі згаданої інструкції було оточено село Старовіровка Харківської губернії. Селянам у письмових ультиматумах наказувалося хапати й видавати своїх керівників. Зокрема було зазначено: «Крестьяне с. Староверовка! Неужели вы думаете устоять перед нашими полками, которые только ждут приказа явиться в Староверовку?… Мы уничтожим вас и ваших детей!» Жителі села не злякалися цих погроз і відповіли більшовицьким командирам: «Ви лякаєте нас знищенням разом із дітьми та майном? Нехай спалять наше село, але торжеству грабежів, насильства й свавілля все одно настане кінець».

З історії Другої світової війни ми знаємо, що німецькі каральні загони знищували на окупованій території цілі села разом із мешканцями. Чи не в більшовиків перейняли вони досвід боротьби з повстанцями, які почали застосовувати на 20 років раніше, адже ті теж нищили українські села? Подібна доля спіткала Ковалівку, Триліси, Сидори, Маринці, Дрозди. Їхніх жителів за «вороже ставлення до радянської влади» теж залишили без домівок. А ось мешканцям Гедеримівки «пощастило» менше: восени 1920 року більшовики не лише спалили це село, а й розстріляли 224 його мешканці.

За словами Геннадія Іванущенка, який тривалий час очолював Державний архів Сумської області, на теренах цього краю та в деяких районах сучасної Чернігівської області в період з 1919 по 1923 роки діяло майже 150 антибільшовицьких повстанських загонів. Особливо активно народні месники партизанили на Роменщині, Конотопщині, Лебединщині, а також в глухівських, шосткінських та кролевецьких лісах.
Протягом 1918–1920 років повстанський рух був чи не найбільш організованим на Поділлі. Це пояснюється насамперед високою національною свідомістю його жителів. У цьому не останню роль відіграла неодноразова дислокація у Вінниці та Кам’янці-Подільському урядових установ УНР та постійна присутність у регіоні Українського війська. До того ж тут активно функціонували осередки «Просвіти».

У створенні повстанських загонів брала участь й інтелігенція, представники якої проникали навіть в більшовицькі структури, де обіймали керівні посади… Приміром, у Проскурові (зараз Хмельницький) вони певний час контролювали міліцію й повітову ЧК, де знищили всі справи на повстанців та інші цінні для більшовиків документи. На початку 1921 року Поділлям прокотилася хвиля селянських виступів проти більшовицької влади. Вони охопили Літинський, Барський, Чечельницький, Ольгопільський, Чернівецький, Гайсинський та Ямпільський райони.

На засіданні так званої особливої комісії, що діяла в Гадяцькому районі на Полтавщині, було прийнято резолюцію такого змісту: «… участь населення в бандитизмі можна зупинити лише червоним терором. Тільки він може гарантувати спокій і благополуччя радянських і партійних працівників. Для цього потрібно розстріляти жителів села Лютенки в кількості 8 осіб». Цією ж резолюцією було затверджено й список заручників — 19 осіб.

Коли знайомишся з методами боротьби з «контрреволюціонерами», до яких вдавалася радянська влада, стає моторошно. Хіба можна спокійно читати про те, що рішення про розстріл 8–10 «ворожих елементів» визначалося (згідно з інструкцією) шляхом жеребкування? За кожного вбитого радянського активіста знищували десятьох селян. Хіба ця практика не нагадує методи есесівців, які боролися з партизанами і підпільниками? Вони теж за кожного вбитого німця розстрілювали десятки заручників.
М. Тухачевський, підбиваючи підсумки боротьби з «контрреволюционными восстаниями», писав: «В районах прочно укоренившегося восстания приходится вести не бои и операции, а, пожалуй, целую войну, которая должна закончиться прочной оккупацией восставшего района. Словом, борьбу приходится вести в основном не с бандами, а со всем местным населением».

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: